Політологія - Логвина В.Л. - 2. Політична участь. Стратегія і тактика в політиці

Політична участь - дії, що вживаються соціальною спільністю, окремими громадянами і які мають за мету вплинути на державну політику, управління державними справами або на вибір політичних лідерів на будь-якому рівні політичної влади - місцевому чи загальнонаціональному. Політична участь може бути організованою або неорганізованою, епізодичною або постійною, що використовує законні або незаконні засоби влади.

Конвенціальна та неконвенціальна політична участь. До політичного процесу далеко не однаково залучені індивіди та соціальні спільності, верстви населення, які знаходяться всередині певної політичної системи. Одні індивіди та соціальні групи байдужі до політики, інші - рідко беруть участь у політиці, інші заохочені та захоплені політичною боротьбою тощо. В міру участі у політичному процесі можна виділити ряд груп: а) не в політиці; б) ті, хто голосує на виборах; в) ті, що беруть участь у діяльності політичних партій та інших політичних об" єднаннях; г) ті, що беруть участь у пошуках політичних кар'єр, та політичні лідери. Такі погляди на політичну активність - конвенціальні, тобто легальні, регламентовані законом види політичної участі. Але існують і неконвенціальні види політичної участі: різноманітні форми протесту, протести проти безпутних дій політичного режиму, відмова підкорятись несправедливим законам та політичним рішенням.

Автономна і мобілізуюча участь. Автономна політична участь - свідома активність окремих громадян, більш-менш безпосередньою метою яких виступає вплив на позицію й діяльність політиків, що обираються виборцями. Такий вид участі поширений у країнах демократичного режиму. Розуміння міри важливості політичного рішення є стимулом активної політичної участі.

Політична мобілізуюча участь - це вимушена дія, коли участь у політичних актах, подіях залежить від неполітичних стимулів. Участь, що мобілізується, характерна для традиційних суспільств та тоталітарних політичних режимів.

Звичайно, активність та інтерес до політики виявляє в суспільстві меншість людей. Для багатьох політичних систем характерні пасивність та політична байдужість людей до політики. Залучення людей до власних проблем, намагання досягнути професійної кар'єри, захоплення богемним життям або субкультурою викликає в них апатію, байдужість до політики.

Звичайно ж, на участь або не участь у політичному житті, активність, пасивність тощо по-різному впливають і соціальні фактори: освіта, соціально-економічний статус, вік, стать, постійне місце проживання тощо.

Політичне керівництво соціальними спільностями і масами, що передбачає збір і опис емпіричної інформації, на базі якої визначаються розстановка та співвідношення соціально-політичних сил, а також складається прогноз розвитку, що передбачає ситуації і пропонується перегрупування сил, і становить стратегію і тактику політичної діяльності в політичному процесі. Політична діяльність охоплює всі форми політики і має власну внутрішню структуру: політичне керівництво державою і суспільством; політичне функціонування; участь громадян у політичному житті суспільства; політичний маркетинг, тобто систему рекламності. Діяльність, спрямована на визначення системи, мети і завдань, формування політичної стратегії, політичної тактики на основі аналізу реальних політичних подій та явищ, прогнозування політичного розвитку і становлять суть політичного керівництва. Політичне керівництво формує політичну платформу. Політична платформа - сукупність теоретичних та ідейних положень, практична програма вимоги, лозунги, що висуваються політичними партіями і державними структурами і якими керуються у своїй діяльності держава, політичні партії, політичні рухи, громадські об'єднання. Визначається і політична стратегія й політична тактика, політичний курс.

Політична стратегія - це визначення довготривалої мети, широкої програми дій, повсякденних завдань, загальної довготривалої лінії політичної поведінки, основних напрямків діяльності, науково обґрунтованого розвитку реальних політичних подій і явищ тощо. Стратегія визначає і забезпечує основний напрямок політичної діяльності суб'єктів влади та політики. II об'єктом є вироблення головної мети, програм на певному етапі політичної діяльності суб'єктів політики, шляхів та засобів їхнього досягнення.

Тактика - це частина стратегії, це політична лінія суб'єктів політики на порівняно нетривалий період, це сукупність шляхів, форм, прийомів, методів та засобів реалізації політичних ідей і програм, досягнення головної мети й завдань стратегії. Політична тактика випливає з політичної стратегії і підпорядковується їй. Політична стратегія і політична тактика - складові політичного керівництва, тісно взаємопов'язані між собою.

Конструктивна політична стратегія передбачає і прогресивний політичний розвиток, передбачає конструктивний вибір засобів і методів її здійснення.

Важливою ланкою у виробленні стратегії і тактики у політиці стає процес прийняття рішень, постановка мети і завдань.

Для організації політичної діяльності з реалізації певної мети та рішень особливе місце має вибір засобів.

У політичній діяльності необхідно уміти наступати й відступати. Політична стратегія наступу, як правило, передбачає прийняття політичними інститутами певних рішень про наступ. Чимале політичне навантаження виконує і політичний відступ. Вчасно відступити для того, щоб зберегти сили, набратись нової енергії, а потім піти у наступ і добитися успіху тощо. У політичній стратегії і тактиці особливе місце займають ізоляція та нейтралізація опозиційних сил. Ізоляція передбачає тимчасове припинення політичної діяльності опозиції. Нейтралізація передбачає також перевірку можливої зміни інших політичних ресурсів, досягнення результативності політичної діяльності. Ось тут і має значення "політичний контроль". Поняття "ситуація контролюється", поширене у політичній практиці, означає локалізацію сил, що мають право контролю політичної поведінки об'єкта, стабільність стану, що знаходиться в центрі уваги.

3. Політична стабільність. Типи політичних процесів

Якщо на Заході політична стабільність, а особливо конфлікти та напруження в країні широко висвітлюються і стали основою відповідних політичних концепцій, то в країнах, де панували командно-адміністративні системи й тоталітарні режими, питання стабільності в країні, конфлікти, напруження тощо, замовчувались. Тому-то тут гостро стоять проблеми стабільності та конфліктів і зв'язані зі складними процесами демократизації.

Стабільність - це нормальне функціонування політичної системи, усіх її структур та інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатня авторитетність. Стабільність виявляється також і в суворому дотриманні й виконанні законів та інших регулюючих нормативних актів, використаних стосовно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об'єктивною стабілізацією та її складовою частиною є відсутність політичного напруження в суспільстві. Стабільність виступає оцінкою стану політичного життя всередині держави, а також у системі міжнародних відносин.

Велике значення має для стабільності і політичної, і державної наявність сильного середнього класу. В умовах демократизації суспільного життя в Україні тільки почалося формування середнього класу. Підтримуючи конституційні демократичні партії, маргіналізуючи праві та ліві екстреміські групи, середні верстви якоюсь мірою знижують соціальне напруження, зміцнюють становище в країні, попереджують, упереджують політичні конфлікти. Важливу роль відіграє забезпечення політичної спадкоємності. Йдеться про спосіб заміни або передачі політичної влади. Демократичне суспільство - відкрита система і здатна відносно безболісно пристосуватися до змін внутрішнього та зовнішнього середовища.

Політичні процеси бувають двох типів: зовнішньополітичні та внутрішньополітичні.

З точки зору публічності, здійснення елітою і виборцями своїх функцій, явного або неявного відправлення державою повноважень та прерогатив, виділяються відкритий та прихований політичні процеси.

Відкритий політичний процес визначається тим, що політичні інтереси соціальних спільностей, груп і громадян систематично виявляються у виборчих перевагах, програмах політичних партій і рухів, а також в інших формах публічних прихильностей людей до державної влади.

Тіньовий політичний процес базується на публічно неоформлених політичних інститутах та центрах влади, а також на таких владних домаганнях соціальних верств, груп та окремих громадян, що з різних причин не передбачають спрямування до офіційних суб'єктів та об'єктів влади тощо. Тіньовий політичний процес може виступати і в альтернативній офіційній політичній формі, і в не альтернативній формі, коли вища влада певних інститутів офіційно не афішується, але визнається. Така ситуація досить типова.

Для того, щоб оцінити неоднозначні зміни, що відбуваються в політичних системах, необхідна теоретична основа для порівняльного аналізу, здатного узагальнити найширшу різноманітність політичних систем.