Політологія - Логвина В.Л. - Тема 12. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ. УКРАЇНА У СВІТОВІЙ СПІЛЬНОТІ

Загальні положення

У соціально-політичному житті суспільства значне місце посідають міжнародні відносини держав світової спільноти, яка у наш час налічує понад 220 країн. Сучасні країни світу мають різний рівень економічного, соціального та духовного розвитку, з'єднані у різні міжнародні регіональні організації. Це об'єктивно зумовлює необхідність постійного розвитку та удосконалення міжнародних відносин, зовнішньої політики кожної країни.

Метою лекції є розгляд сутності та змісту міжнародних відносин, зовнішньої політики, дипломатії та інших категорій теми. Розглянемо загальну характеристику сучасної міжнародної ситуації, еволюцію міжнародних відносин, а також геополі-тичні особливості, основні напрямки та цілі зовнішньої політики сучасної України.

План лекції

1. Сутність, зміст, еволюція та роль міжнародних відносин і зовнішньої політики держави.

2. Зовнішня політика сучасної України. Україна у світовій спільноті.

1. Сутність, зміст, еволюція та роль міжнародних відносин і зовнішньої політики держави

Розподіл відносин між народами на зовнішні та внутрішні пройшов при виникненні держав. Як тільки з'явились суверенні держави, а з ними і кордони, відразу відбулося виділення зовнішньої політики, під якою розумілись дії, що виходили за ці кордони. Внутрішні відносини відрізняються від зовнішніх тим, що, як правило, базуються на відносинах підкорення та панування. Зовнішні ж відносини можуть будуватися тільки на рівноправних засадах.

Одночасно з розподілом відносин на внутрішні та зовнішні держава встановлювала контроль над діями будь-яких іноземних сил на своїй території, а непідконтрольні акції розцінювались як втручання у внутрішні справи.

У традиційних суспільствах (рабовласницькому, феодальному) прагнення до завоювання нових земель було цілком природним. Звичайно, завоювання освячували ідеєю "боговибраності" якого-небудь народу. Суперечки та конфлікти між державами переростали у війни. За 56 віків людської цивілізації відбулося 14,5 тисяч війн, у яких загинуло 3,6 млрд людей.

В історії зафіксовано 8000 мирних договорів, багато з яких укладалися на вічні часи, а строк дії не перевищував 10 років. Війна сприймалась як споконвічний історичний феномен. Стародавні римляни казали: "Хочеш миру - готуй війну".

Військова сила держави вважалася самостійною категорією і лише приблизно відповідала рівню її соціально-економічного розвитку. Не випадково "варварські племена" не раз громили цивілізовані країни. Кожний розумів мир як свою перемогу. Пакт Романа - мир по-римському наступив, коли усе Середземномор'я та Західна Європа виявилися підконтрольними Риму.

Після великих географічних відкриттів XV ст., в міру розвитку капіталізму, в Європі відбулися зміни у міжнародній політиці: вона набула глобального характеру. ХХ ст. багате на міжнародні події. Усе сторіччя пройшло під знаком небезпеки та виявилося найкривавішим в історії людства. На зміну блоковому протиборству імперій після першої світової війни прийшла Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, що була схвалена країнами-переможницями: США, Англією, Францією, Італією, Японією.

У центрі цієї системи вперше стала міжнародна організація Ліга націй. Але вона не змогла вирішити міжнародні проблеми. Знову почалася світова війна.

У 1945 р. була створена ООН, але переможна ейфорія була нетривалою. Система міжнародних відносин, що була сформована у роки "холодної війни", суттєво відрізнялась від проектів військової пори. За 50 з лишнім післявоєнних років у світі відбулося понад 250 війн, в яких брали участь 90 держав, а загинуло понад 35 млн людей. Але по мірі накопичення ядерної зброї змінилися акценти у формулі пруського генерала Клаузевиця "Війна - це продовження політики іншими засобами." Ядерна війна вже не може бути продовженням політики.

Нині у міжнародних відносинах протистоять два процеси: міжнародні конфлікти та міжнародне співробітництво. Найбільший ступінь конфліктності характерний для регіонів Близького і Середнього Сходу, колишньої Югославії, колишнього СРСР, Африки та ін. У Сербії, Хорватії, Грузії, Афганістані, Іраку, Чеченській Республіці та деяких районах Північного Кавказу конфлікти вилилися у справжні військові дії із значними людськими жертвами, руйнуванням міст та сіл. Тому дуже важливою проблемою міжнародних відносин є припинення військових конфліктів, подолання конфліктних ситуацій шляхом переговорів, компромісів та досягнення балансу інтересів між конфліктуючими сторонами.

Що таке зовнішня політика? Зовнішня політика - це частина міжнародних відносин, діяльність держави та інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів та потреб на міжнародній арені.

Зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внутрішньої політики. Головна мета зовнішньої політики - забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу. Зовнішня політика пов'язана із пануючим економічним укладом, суспільним та державним устроєм суспільства і висловлює їх на міжнародній арені. Одночасно зовнішня політика держави має цілий ряд специфічних, тільки їй притаманних особливостей. Вона має більш широкі просторові та соціальні виміри, бо характеризує собою взаємодію з двома або більше країнами. Зовнішня політика визначається зовнішніми факторами, міжнародними обставинами, бо кожна держава існує не ізольовано, а у системі держав, у системі міжнародних відносин.

У кінцевому рахунку і внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу - забезпечують збереження, ствердження та розвиток існуючої у даній державі системи суспільних відносин. Але у рамках цієї принципової спільності, кожна з двох царин політики має свою важливу специфіку. Методи вирішення внутрішньополітичних задач визначаються тим, що держава володіє монополією на політичну владу в даному суспільстві. На міжнародній арені центру влади не існує, там діють суверенні держави, які у принципі рівноправні і відносини між котрими складаються у результаті боротьби та переговорів, різного роду згод та компромісів.

Одним з найважливіших напрямків зовнішньополітичної діяльності держави є дипломатична діяльність. Що таке дипломатія? Слово "дипломатія" походить від грецького слова "диплома" (у Стародавній Греції - подвійні дошки з письменами, які підтверджують повноваження).

Дипломатія - один з основних засобів зовнішньої політики держави, це офіційна діяльність держав та урядів, міністрів іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях по захисту прав та інтересів держави, її установ та громадян за кордоном.

У залежності від історичного моменту завдання дипломатії змінювались: від обслуговування війни до перетворення її на систему засобів проведення переговорів та забезпечення мирних умов взаємодії держав.

Зовнішньоекономічні цілі держави реалізуються також шляхом встановлення та розширення торгово-економічних, науково-технічних, кредитно-фінансових та культурних зв'язків. Ці зв'язки підтримуються як на офіційному рівні, так і за допомогою суспільних та приватних організацій та установ.

Відносини між державами здійснюються у формі встановлення та підтримки дипломатичних відносин. Вони передбачають взаємне визнання, що особливо важливо при появі у світовій спільноті нової незалежної держави, на яку у разі визнання розповсюджується принцип суверенітету та невтручання у внутрішні справи. Це головна умова, якою формалізуються міжнародні відносини. Невизнання однією державою іншої - не просто показник того, що вони з будь-яких приводів "не дружать", а ситуація, яка виводить їх відносини з царини політико-правового регулювання та рівноправного існування. У цьому розумінні дипломатичні відносини - це необхідний мінімум нормальних зв'язків між країнами.

У наш час на політичній карті світу існує приблизно 220 держав. Якщо уявити розмаїття відносин між ними як нитки, що зв'язують їх одне з одним, то у більшості випадків вони будуть вичерпані тільки лінією підтримки дипломатичних відносин. Дійсно, інтенсивність та глибина двосторонніх контактів у масштабі усього світу в цілому мала. Що пов'язує Бангладеш та Фіджі, Руанду та Парагвай, Фінляндію та Нікарагуа, Люксембург та Пакистан, окрім взаємного визнання факту існування та чергових вітань з приводу національних свят? Навіть провідні країни світу не вважають можливим відкривати свої посольства, постійні представництва та консульства всюди.

Розміри та кількість офіційних установ однієї держави в іншій завжди відображають реальний рівень контактів та зв'язків, що залежать від історично складених відносин та важливості того чи іншого регіону для зовнішньої політики даної країни.

Тісна взаємодія у політичній, військовій, економічній та культурній сферах між державами об'єктивно переводить їх відносини у повнокровне співробітництво, яке реалізується шляхом різноманітних, окрім дипломатичних, каналів. Але, безперечно, найважливішу функцію дипломатія як засіб спілкування між країнами виконує при колективному узгодженні інтересів. Особливо актуальне її значення у наш час, коли світова спільнота має світові та регіональні інститути. Найважливіший з них - Організація Об'єднаних Націй (ООН) яка була заснована у 1945 р. з метою підтримки колективної безпеки у світі, і діє нині як механізм узгодження позицій країн у зовнішній політиці.

У статуті ООН закріплені принципи міжнародного співробітництва: суверенна рівність усіх її членів, розв'язання міжнародних суперечок мирними засобами, відмова від загрози силою або її застосування, невтручання ООН у справи, що входять до внутрішньої компетенції суверенної держави.

Структура ООН складається з Секретаріату на чолі з Генеральним секретарем, якого обирають кожні 5 років, Ради Безпеки, яка налічує 15 країн, та Генеральної Асамблеї, до складу якої входять усі країни - члени організації.

Найефективніший важіль впливу на зовнішню політику належить Раді Безпеки ООН (РБ ООН). До її складу входять США, Великобританія, КНР, Росія та Франція (постійні члени ), які мають право вето на рішення, що приймає РБ. Це право було використане з 1946 по 1990 р. 223 рази, в основному США та СРСР, що було викликано глобальним протистоянням двох держав у роки "холодної війни" та суттєво обмежувало реальні можливості впливу ООН.

Починаючи з 1991 р., коли намітився перехід від тотального протистояння до стратегічного партнерства великих держав, механізм прийняття конкретних політичних рішень став більш дійовим.

У політологічних дослідженнях ООН часто порівнюють з "світовим урядом". Як прообраз світового уряду ООН має деякі регулятивні функції, наприклад право вжиття санкцій у відношенні окремих держав. Але практика реальних взаємовідносин на міжнародній арені показує, що держави не бажають безперечно підкорятися та слідувати рішенням міжнародних інститутів.

В економічній сфері всесвітніми інститутами є засновані у 1946 р. Міжнародний Валютний Фонд (МВФ) і Міжнародний Банк Реконструкції та розвитку (МБРР), членами яких є 150 країн світу.

Практично усі сфери та області людської діяльності, що мають зовнішньополітичне та міжнародне звучання, представлені світовими інститутами. За своєю організаційною побудовою вони є своєрідними філіями ООН: Міжнародний Дитячий Фонд (ЮНІСЕФ), Верховний Комісаріат ООН у справах

Біженців, Всесвітня Продовольча Рада, ЮНЕСКО (Всесвітня організація у справах освіти, науки та культури), Світова організація торгівлі (СОТ), Всесвітня Організація Здоров'я (ВОЗ) та інші. Україна є членом більшості міжнародних організацій.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. у теорії міжнародних відносин були дуже розвинуті уявлення про визначальну та провідну роль зовнішньополітичного фактора у внутрішній політиці держави. У цей період міжнародні відносини переживали кризу егоїстично-індивідуалістичних спрямувань, були відсутні міжнародні інститути, що могли б спрямувати вирішення конфліктів та протиріч у мирне русло. Прихильники "силової концепції" політики виходили з того, що міжнародна політика - це боротьба за силу незалежно від того, що є її метою.

Вважається, що тут бере свій початок такий напрямок у підході до міжнародних відносин, як геополітика. Цей термін використовується досить часто, що говорить про життєздатність силової концепції. Між тим існує, принаймні, дві царини його застосування. Перша розуміє взаємозв'язок між географією та політикою. І дійсно, причини суперництва, пошук союзників часто визначаються географічними факторами: прагненням мати вихід до моря, означити свої кордони природними межами та інше. Друге можливе значення цього терміна полягає у розумінні міжнародної політики в цілому як протиборства та протистояння великих держав на той або інший період світової історії.

Географічне місцеположення країни суттєво впливає на її поведінку на міжнародній арені. Деякі країни займають більш вигідне положення, ніж інші. В житті країн географія значною мірою відбивається на долях їх народів.

Острівна Британія фактично не знала нападів з 1066 р., що дозволяло їй активно та успішно протистояти силам наполеонівської Франції та гітлерівської Німеччини. Польща ж, навпаки, розташована на рівнині, стала об'єктом розподілу між Пру-сією, Австрією та Росією у ХУШ ст., а у середині ХХ ст. предметом суперечок між Німеччиною та СРСР.

Природні ресурси держави є потенціальним складовим могутності держави. Германія та Японія практично не володіють запасами нафти, що зумовлювало їх загарбницькі геополітичні спрямування.

В умовах науково-технічної революції підвищене значення має опанування окремими видами сировини та матеріалів стратегічного характеру, що може дуже несподіваним чином підвищити міжнародну активність навколо деяких країн (наприклад південь Африки).

Індустріальний розвиток держави разом з сильним аграрним сектором може придати державі вагу у міжнародних справах. Японія є "карликом" у військовому відношенні, але її вплив на світову торгівлю та виробництво багатьох товарів є незаперечним.

Найвагомішим аргументом важливого значення економічного потенціалу є Велика Вісімка - найбільш розвинуті в економічному відношенні країни (США, Японія, Германія, Канада, Франція, Великобританія, Італія, Росія), яка нині перетворилася в офіційний міжнародний орган, що впливає на світову політику і міжнародні відносини.

Зовнішня політика будь-якої держави визначається та реалізується на засаді об'єктивних та суб'єктивних факторів.

До об'єктивних засад зовнішньої політики сучасної держави відносяться:

1. Стан економіки країни та економічних відносин у регіоні, у світі в цілому.

2. Різноманітні об'єктивні інтереси країн, груп країн у системі міжнародних відносин.

3. Географічні та природні умови країни, регіону.

4. Існуючі міжнародні організації та установи.

5. Ратифіковані міжнародні колективні та двосторонні договори, конвенції тощо.

6. Міжнародні та регіональні традиції, звичаї, ритуали та ін.

7. Національний склад населення країни або регіону.

До суб'єктивних засад зовнішньої політики держави відносяться:

1. Особисті якості людей, які працюють у апараті зовнішньополітичних установ. Компетентність, патріотизм, відданість інтересам країни.

2. Якість підготованих та підписаних зовнішньополітичних документів.

3. Настрій, суспільна думка серед населення з приводу основних проблем, напрямків зовнішньої політики.

На засаді зовнішньополітичної діяльності окремих держав складаються певні міжнародні відносини. Міжнародні відносини - це сукупність економічних, політичних, культурних, правових та військових й інших зв'язків та взаємовідносин між народами, державами, економічними, політичними, науковими, культурними та релігійними організаціями і установами на міжнародній арені.

На складання міжнародних відносин впливають різноманітні фактори: досягнення суспільно-політичних наук, існуюча економічна та політична ситуація в світі, баланс військових сил, діяльність міжнародних організацій, вплив окремих держав, стан природного середовища та інші.

В сучасних умовах провідними тенденціями розвитку міжнародних відносин є:

По-перше, посилення взаємозалежності та цілісності світу. Це зумовлено тим, що вирішити проблеми, з якими людство зіткнулося наприкінці ХХ ст., можливо тільки спільними зусиллями усіх народів.

По-друге, збереження соціальної неоднорідності світу, посилення тенденцій багатополюсності, поліцентризму, регіональної інтеграції у світовому розвитку. Полюсами міжнародних відносин можна вважати найбільш розвинуті індустріальні країни (США, Канада, Великобританія, Німеччина, Франція, Італія, Японія); індустріально-високорозвинуті країни (Бразилія, Південна Корея, Таїланд, Сінгапур, Гонконг та ін.); середньорозвинуті країни; слаборозвинуті країни та ті країни, що розвиваються. Інтенсивно розвивається економічна та політична інтеграція держав у регіональному масштабі.

По-третє, загострення протиріч між новими реаліями світового розвитку та традиційними підходами до вирішення проблем.

По-четверте, підвищення ролі політичних засобів у вирішенні конфліктів та протиріч.

Міжнародні відносини аналізуються суспільно-політичними науками з метою їх всебічного вивчення та теоретичного обгрунтування. Сучасна політологія вивчає міжнародні відносини у трьох головних напрямках.

Перший з них - це розробка глобалістсько-футурологічних концепцій, в яких майбутнє суспільство прогнозується сталим та стабільним як з економічної, так і з політичної точки зору. В основі його духовно-політичного розвитку - планетарна свідомість, найважливішу роль відіграють загальнолюдські норми та цінності, необхідними передумовами є структури громадянського суспільства. Найбільш повний вираження ці риси знайшли в концепції "життєстійкого суспільства", що висунулась на перше місце у сучасній західній глобалістиці.

Другий напрямок теоретичного обгрунтування міжнародних відносин пов'язаний із створенням загальнометодологічних теорій (теорія війни та миру Р.Арона, теорія факторів К.Райта, теорія "рівноваги" Дж. Ласкі та ін.). Найважливіше місце серед цих теорій займає теорія прагматизму та політичного реалізму Г.Мор-гентау. Він вважає, що міжнародна політика повинна розроблятись на засаді сучасних політологічних теорій і тим самим збільшувати надійність передбачення. Раціональна міжнародна політика, за уявленням Г.Морген тау, добра, якщо вона зменшує ризик та збільшує користь. Зовнішня політика будь-якої нації повинна забезпечувати задовільнення першочерговий інтерес вижити, вистояти перед загрозою небезпеки ззовні. Моральні принципи можуть застосовуватись до дій держав не абстрактно, а лише відповідно до конкретних обставин місця та часу. Г.Мор-гентау навіть не припускає, що окрема держава може оголосити себе носієм моральних законів усього світу.

Третій напрямок вивчення міжнародних відносин - це конструювання спеціальних концепцій, що дозволяють аналізувати стан міжнародних відносин. Наприклад, теорія світових систем, міжнародних організацій, міжнародного конфлікту, загальної безпеки тощо. Концепція загальної безпеки - це нова сукупність принципів підходу до проблем безпеки у ядерному світі. Важливий внесок у формування концепції загальної безпеки зробила Незалежна комісія з питань роззброєння та безпеки. Вона визначила головні принципи забезпечення загальної безпеки. Це - визнання неможливим виживання у загальній ядерній війні і перемоги у ній; виключення застосування військових засобів для вирішення політичних та ідеологічних конфліктів; єдиним шляхом досягнення загальної безпеки є негайне зниження рівня озброєнь, розробка моделі "розумної достатності"; для досягнення повної міжнародної безпеки необхідні спільні зусилля усіх або більшості країн світу.