Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - 2. Президентська та виконавча влада в України

Інститут глави держави виник у кінці XVIII ст. і сформувався у період становлення державності. Юридичний статус та політичне значення сучасного глави держави залежать від форми державного правління, прийнятої в тій або іншій країні. Реальна роль у здійсненні влади багато в чому обумовлена політичною культурою та традиціями, а також існуючим у країні політичним режимом.

Главою держави, як правило, є президент, якого обирають. Підвищена суспільно-політична увага до кандидатів у президенти і самої процедури виборів - норма демократичного процесу у багатьох державах різних континентів. Порядок обрання Президента Сполучених Штатів Америки - країни, що, по суті, започаткувала процедуру демократичних президентських виборів з метою ефективнішого планування та реалізації загальнодержавної політики громадяни безпосередньо на виборчих дільницях обирають так званих вибірників. Вибірники утворюють колегію, що обирає президента.

У парламентських республіках глава держави обирається шляхом проведення непрямих виборів, що у більшості випадків мають багатоступеневість. Воля виборців опосередковується парламентом або створеною спеціальною колегією. Як правило, для обрання президента парламентом або спеціальною колегією в першому турі голосування потрібна кваліфікована (2/3 або 3/5) більшість їх складу, а за її відсутності - абсолютна більшість у другому чи подальших турах. У Мексиці не допускається навіть повторне обрання тієї ж самої особи. В Ірландії, США і багатьох інших країнах одна особа не може бути обрана президентом більше двох разів. В Австрії, Німеччині, а також у більшості країн Центральної і Східної Європи можливим визнається тільки одне переобрання президента після закінчення першого терміну його перебування на посту. Це не заперечує можливості згодом знову балотуватися на виборах президента. Пост президента стає вакантним після закінчення строку повноважень особи, що його займала.

Особливості конституційного статусу глави держави визначають характер і обсяг повноважень. У президентських республіках глава держави одержує свій мандат від виборчого корпусу, завдяки чому завжди наділений широкими та реальними владними повноваженнями. Тут президент є важливою ланкою у державному механізмі і відіграє чи не найголовнішу роль у державно-політичному житті. Це стосується і глав держав у деяких країнах із змішаною республіканською формою правління. Об' єктивно такий процес не може протікати безболісно: і у президентсько-парламентських, і в парламентсько-президентських республіках неминуче виникає проблема розподілу владних повноважень між президентом та парламентом. Конституції держав фіксують їх

"дозоване", "цивілізоване" протистояння, що на практиці за певних умов навіть може реалізуватися у політичне знищення владного опонента. У парламентських республіках глава держави отримує мандат від парламенту, в такому разі його влада є похідною. Звичайно, президент не має істотних владних повноважень і реалізує владну компетенцію здебільшого у взаємодії з урядом. Статус такого президента аналогічний статусу глави держави у парламентській монархії. У ст. 87 Конституції Італії записано, що "президент є главою держави і представляє національну єдність". "Президент Республіки Польща є вищим представником держави у внутрішніх і міжнародних відносинах, стежить за виконанням Конституції, стоїть на сторожі суверенітету і безпеки держави, непорушності і цілісності її території, а також виконання міжнародних договорів", - записано в ст. 28 Закону про взаємовідносини законодавчої і виконавчої влад. У ст. 2 Конституції США зафіксовано, що "виконавча влада здійснюється президентом Сполучених Штатів Америки".

У більшості держав із змішаною республіканською і парламентською формами правління, крім тих, що утворилися на території колишнього СРСР, важливим засобом забезпечення главою держави компетенції є контрасигнування - скріплення підписом глави уряду рішення, прийнятого главою держави. Без такого підпису рішення не дійсне. У різних країнах сфера застосування інституту контрасигнування різна. У країнах з парламентськими формами правління контрасигнуються всі або майже всі акти президента (монарха), включаючи рішення про призначення глави і членів уряду, промульгацію закону, повернення закону на повторний розгляд у парламент і про розпуск парламенту.

Глави держав наділені і повноваженнями, зв' язаними із сферою реалізації виконавчої влади. Особливо потрібно звернути увагу на права глави держави як головнокомандувача збройних сил. Відповідні положення можна знайти в конституціях майже всіх держав. Винятком є тільки Німеччина та Японія, що зумовлено певними історичними факторами (поразкою держав у другій світовій війні 1939-1945 років та їх наступною демілітаризацією під міжнародним контролем). Конституції ряду держав передбачають існування спеціальних консультативних органів - національних (державних) рад оборони і рад безпеки, які діють під безпосереднім керівництвом глав держав. До складу рад входять політичні керівники вищого рівня, включаючи голів парламентів, міністрів тощо. Главам держав також надане право призначати на найвищі посади на державній (цивільній і військовій) службі.

Традиційними можна вважати повноваження глав держав, пов'язані зі сферою реалізації судової влади. Серед них, насамперед, слід назвати право помилування, пом'якшення і скасування кримінальних покарань, визначених судом. У деяких державах глава держави призначає суддів.

В усіх країнах глави держав наділені повноваженнями у сфері зовнішньої діяльності держави.

З моменту набуття державної незалежності державотворчий процес в Україні поєднав дві далекосяжні тенденції оптимізації національної політичної сфери. По-перше, започатковано тенденцію повернення України до одвічних етнополітичних цінностей, до її державницької самоідентифікації в умовах динамічних глобальних та регіональних зрушень. Другою тенденцією стало уважне ставлення суб' єктів політичного життя в Україні до світових зразків ефективної організації провідних сфер суспільного життя, у загальному переліку яких чільні позиції займають проблеми формування державної влади. Проте помітний негативізм ставлення українства до владних структур, які, маючи здебільшого іноземне походження, століттями виконували несумісні з очікуваннями українського народу завдання. На сучасному етапі розвитку України актуальним напрямком національного ствердження є запозичення досвіду тих державних утворень, що демонструють якість, політичну зрілість життєдіяльності з широкого кола проблем.