Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - Консерватизм

Однією з впливових політичних течій ось уже понад два століття виступає консерватизм, - визначальний характер та напрям суспільного розвитку в країнах Заходу та Сходу. Консервативність (англ. conservation - збереження) завжди допускає турботу про збереження даності як чільної цінності суспільного буття. Її основна ідея, з точки зору її прихильників, полягає в тому, що, примножена досвідом і мудрістю багатьох поколінь людей, "даність" більш правильна, аніж новації та перетворення, що виступають модним захопленням сучасності. Консерватори віддають перевагу порядку політичної системи, що склався.

Що ж таке традиційний і новий консерватизм? Консерватизм - суспільно-політична течія, що характеризується прихильністю до стійких суспільних порядків, соціальної та політичної спільності, певним ставленням до традицій і звичаїв, системи духовних і політичних цінностей, раціональністю, стриманістю здійснення соціальних змін, протистоянням, постійною реалізацією і радикальністю перетворень, утвердженням поступального розвитку. Поштовхом до формування консервативних переконань у ХVІ сторіччі став виклик, кинутий ідеями Реформації та її релігійно-конфесійними конфліктами і війнами. Мислителі Роберт Хукер, Томас Гоббс та ін. відстоювали ідею суверенності та абсолютності існуючої держави у суперечці з першими політичними дисидентами - релігійними радикалами, що вважали можливими політичні потрясіння з метою поширення та встановлення нової релігії. Фундаментальні основи консерватизму як політичної ідеології сформульовані англійським мислителем Едмундом Бьорком. Саме поняття консерватизм введене після заснування французьким письменником Френсісом Шатоб-ріаном журналу "Консерватор" (1815 р.). Фундатори консерватизму протиставили висунутим Просвітництвом та Французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну і цілісну систему. Реалізація таких ідей призведе до знецінення успадкованих від нащадків традицій і нерозумного руйнування моральних та матеріальних цінностей суспільства.

Безпосереднє оформлення консервативної ідеології викликане ексцесами Французької революції. Едмунд Бьорк вважав, що радикали переоцінюють раціональний початок у людині, спираючись на її розважливість. Щоб стримувати темний та стихійний початок у людині, століттями створювалися інститути державної влади, виховувались традиції та основи моралі. Якщо їх раз і назавжди зруйнувати, то перш ніж виникне нове, "правильне", що організує початок, енергія руйнування призведе до хаосу, що сприятиме створенню тиранії, гіршої за ту, проти якої радикали почали боротися. Встановлення нового порядку за допомогою гільйотини вилилось у логіку взаємознищення, а якобінська диктатура закономірно привела до реставрації монархії. Трепетний мотив суспільних інтересів - воля, рівність, братерство, їх цінність і значення - консерватизм трактує з позицій іншого пріоритету - ідеї традиціоналізму, наступності, ієрархічності й аристократизму. Політичним наслідком таких переваг стала повага до свободи як свідомої слухняності та лояльності громадян держави, а також природної вдачі соціальної нерівності, властивої суспільству.

Власне, консервативними, на думку політолога Зенона Лейтона Генрі, виступають лише дві ідеології: консервативно-реформістська та класична консервативна. Якщо консервативно-реформістська ідеологія допускає поступову зміну суспільства шляхом реформ зі збереженням природи існуючих інститутів влади і привілеїв, то класична консервативна ідеологія допускає збереження статус-кво всіх суспільних і державних порядків, традиційних правил, норм, ієрархії влади, опозиційність будь-яким змінам. ідеологи консервативної ідеї прагнуть провести якомога більш глибоку борозну між консерватизмом, з одного боку, реакцією й екстремізмом, - з іншого. Разом з тим консерватори схильні применшувати відмінності між більш правим класичним і більш помірним реформістським консерватизмом, зближуючи їх до таких меж, де саме реформістський консерватизм представляє взагалі консерватизм. існує ідеологія екстремістського консерватизму з притаманними їй праворадикальними рисами. Радикальний консерватизм займає місце на стику первинних різновидів консерватизму та правим радикалізмом, крайньою формою якого виступає фашизм. У політичній науці в Україні тлумачення консерватизму не завжди збігалося з розумінням ідей консерватизму в політичній теорії Заходу. В Україні історично консерватизм виник як усвідомлення необхідності обґрунтування політико-правових основ монархічно-гетьманського ладу, як спроба надати владі гетьманів монархічної спадковості (Богдан Хмельницький, Павло Самойлович, іван Мазепа та ін.). Наприкінці ХуШ - на початку ХіХ ст. консерватизм став ідеологічною платформою дворянства Малоросії у боротьбі за збереження національних і станових привілеїв. У другій половині ХіХ ст. серед представників консервативної думки в Україні - політичні діячі Григорій Галаган і Василь Тарновський, Григорій Милорадович, а пізніше - Федір Уманець, Володимир Горленко, Андрій і Микола Стороженки та ін. В 20-х роках ХХ ст. ряд учених України прагнули обґрунтувати необхідність і правомірність політико-правових основ монархічного гетьманського ладу в Україні (В'ячеслав Липинський, Степан Томашівський, Володимир Кучабський). Їх концепції державності України оформились у науково-завершені теорії вже в період еміграції.

Сучасний неоконсерватизм став результатом характерних для еволюції уявлень в межах головної системи цінностей консерватизму. Первісно поняття неоконсерватизм адресоване "перебіжчикам", групі американських ліберальних ідеологів, які перейшли на консервативні позиції. Неоконсерватизм означає реальний процес поновлення політики, здійснюваної в межах колишніх пріоритетів та названої "новою консервативною хвилею". Не випадково неоконсерватизм згадується паралельно з іменами конкретних політичних лідерів - Маргарет Тетчер і Рональда Рейгана, а звідси - тетчерізм і рейганізм. Всім різновидам сучасного консерватизму притаманне засудження того соціально-економічного та політичного курсу, синонімом якого виступає поняття держава загального добробуту. Консерватори називають таку державу розподіляючим центром, що завдає суспільству шкоду тому, що спонукає одних індивідів паразитувати за рахунок досягнень інших. Та характерна особливість такої держави - яскравий ідейно-політичний активізм. На передній план висувається відродження моральних цінностей, поданих державою загального добробуту. Рішуча ідеологізація та опора на морально-ціннісні фактори сприяли підсиленню націоналістичних тенденцій в усіх різновидах сучасного неоконсерватизму.

Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології, не проголошує себе відкритим ворогом будь-яких змін, тим більше - простого повернення до минулого. Вся система цінностей консерватизму базується на певності, що минуле ефективніше, раціональніше, ніж сучасне. Звідси прагнення до змін, але ретроградними (реакційними) методами протистоянням прогресу. Все це визначає основні риси світосприйняття сучасного консерватизму (Генріх Карл Кальтенбруннер). Спадщина та вірність традиціям і цінностям, а, отже, турбота про створення умов, за яких традиції та спадщина сприймалися б та реалізовувалися суспільством. Стабільність - головна умова утвердження істотної ціннісної орієнтації на людину. Звідси - необхідність протистояти згубному процесу визволення людини від інституціонального обґрунтованого порядку, істотна риса якого - державний авторитет, встановлення такого порядку, коли, базуючись на лояльності громадян, вимагається захист державного суверенітету. Держава повинна бути сильною, здатною чітко відображати політичну волю людей. Важливою рисою є також принцип волі, спроможність здійснювати індивідуальну й суспільну ініціативу в межах правових норм. Влада не може бути підпорядкована якійсь функціональній меті соціальної справедливості, рівності, волі тощо.

Зміст влади, на думку соціолога Роберта Скрутоні, зводиться до того, щоб командувати і впокорювати тих, хто в іншому випадку займався б реформами та руйнуванням. Залежно від того, в якій мірі державній владі вдається пов' язати в політиці авторитет і традиції, складається її міцність та ефективність. Звідси й зневажливе ставлення до ліберально-реформістської держави загального добробуту. Суспільне напруження, незадоволення мас знімається в суспільстві не рівністю, а наданням законної сили нерівності. Власність - основа розкриття людиною її соціальної суті. На переконанні у безнадії, неспроможності людської природи, у обмеженні сфери людського розуму і складається органічна нерозумність і гріховність людини, а, отже, необхідне і важливе значення має універсальний моральний порядок, на цьому базується підхід неоконсерватизму до організації суспільного життя. І все це санкціонується і підтримується релігією. Традиції, символіка і навіть забобони набувають особливого значення.

Прогрес суспільний, соціальний, науково-технічний заперечується консерватизмом. І це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи гостро постало питання про цінність і важливість прогресу, його взаємодію з соціальним і, насамперед, науково-технічним. Ускладнювалася взаємодія науково-технічного, суспільного прогресу з соціальним прогресом. Постала проблема виживання й збереження роду людського. Глибинні зрушення в усіх сферах примусили замислюватися над тим, чи виправданий прогрес, що веде до відчуження, руйнування традиційних зв' я-зків. Звідси - прагнення людей до вічних моральних і релігійних цінностей, традицій. Виникає сприятливий психологічний клімат для розповсюдження консервативних ідей. Серед постулатів неоконсерватизму виділяється природна та вічна (фізична й розумова) нерівність людей, необхідність суспільних класів і соціальних верств, а, отже, абсурдність спроб соціального рівняння всіх за допомогою законів, недосконалість правління більшості, що схильна до потенційної тиранії, необхідність активної участі аристократії у державному управлінні, важлива роль приватної власності - гаранта особистої свободи та соціального порядку. Все це свідчить, що неоконсерватизм - дуже складне й суперечливе явище і що спрощений його аналіз може ввести в оману.

"Ретроградні" ідеї та засоби безпосередньо спрямовані на зміну основи основ функціонування будь-якого суспільного організму - відносин власності. Проголошене неоконсерваторами гасло "демократія власників" стало реалізовуватися шляхом всілякого заохочення дрібного бізнесу, поширення різного роду систем участі у прибутках, розпиленні акцій, особливо в галузях і компаніях, які зазнали денаціоналізації, а також шляхом сприяння переходу ряду підприємств та фірм у власність зайнятого у них персоналу. На початку 90-х років в Англії, внаслідок проведених заходів приватизації та розпилення власності, частка осіб, що володіють акціями серед дорослого населення, збільшилася до 32 %, у порівнянні з початком 80-х років (7 %). До середини 90-х років на 70 % зросла кількість самостійних власників, тобто осіб, що мають власну справу, але які не користуються найманою працею та ін. Аналогічні зміни сталися у ряді країн Західної Європи, США та Латинської Америки.

Важливою стороною процесу обмеження втручання держави у дебюрократизацію стали в 90-х роках зміни у функціонуванні самої державної влади і державних владних структур та державного апарату. В США, Англії, частково у Франції, Німеччині деякі з державних і муніципальних служб передані на контрактних основах бізнесменам. Ще одним істотним напрямком діяльності неоконсерваторів стало їх активне сприяння поширенню різноманітних систем участі персоналу у підвищенні якості продукції, у вдосконаленні технології виробництва і навіть у прийнятті керівних рішень тощо. Здійснення нововведень означало досить масштабні й глибокі зміни у сфері виробничих відносин і відносин власності. Їх головний зміст полягає в помітному послабленні відчуження власника і робітника від засобів виробництва, процесу та результатів праці. У сфері соціальної політики корекція виявилася менш істотною. Неоконсерватизм відкинув питання про соціальні втрати модернізації. Повністю ігноруються проблеми відчуження мас від політичних інститутів. Відкидається принцип рівності тощо. Неоконсерватизм перебуває на етапі певної кризи, що створює умови для існування і розвитку інших ідейно-політичних концепцій та доктрин.