Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА І ФОРМУВАННЯ СУВЕРЕННОЇ ДЕРЖАВИ

Всучасних умовах народ України став на шлях створення суверенної та правової держави. Ідея України як вітчизни для всіх громадян, що поєднали свою долю з українською землею та причетних до політичного, економічного і духовного життя, до створення демократичного, гуманного, соціально-справедливого суспільства стала консолідуючою. Та шлях до суспільства, заснованого на гуманізмі, рівності, справедливості, шлях до суспільства, де панує світ, добро, злагода, де насправді, а не декларативно, дотримуються права людини, її прагнення до самовираження, національної самобутності, досить не простий.

1. Державна суверенність і національне самовизначення

Україна, як і більшість держав сучасного світу, - багатонаціональна. Історичний досвід свідчить, що така обставина як багатонаціональність виступає однією з вирішальних умов досягнення мети - утвердження національної державності, міцно заснованої на демократичності, рівності всіх націй і народностей, соціальній справедливості. Шлях до суверенної, демократичної і національної держави лежить і через ретельно продуману, справді демократичну, національну політику, що відповідає суверенним інтересам і почуттям українського народу. Демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства багато в чому залежить від досягнутої міжнаціональної злагоди, від того, як держава розпорядиться великим історичним досвідом розвитку національних відносин, чи зуміє використати науковий аналіз світової і вітчизняної історії етносоціальних відносин. Науково обґрунтовані підходи до проблем міжетнічних і національних відносин як найважливішої сфери життя сучасного українського суспільства - необхідна умова та дієвий фактор гармонізації міжнаціональних відносин, досягнення його цілісності, міцності і стабільності.

Основи національної державності України

Визначення політики національних відносин безпосередньо зв' язане з розкриттям суті нації як спільності людей. У визначенні нації є різноманітні точки зору. Марксизм вважає, що нація - спільність людей, об'єднаних спільністю території, спільністю мови, спільністю економічного укладу і спільністю психічного складу людей, що виявляється в культурі і звичаях. Але ряд політологів і соціологів, підходячи до визначення нації з позицій духовно-психологічних, вважають націю поза системою суспільних зв 'язків та їх сукупністю. Деякі ідеалістичні концепції визначають національний дух (національна свідомість, національний характер) провідною, а інколи і єдиною ознакою нації. Інші політологи розглядають націю як психологічне поняття, несвідому психологічну спільність. Існує і така точка зору, за якою нація - спільність доль, союз однодумців, людей, які об 'єднані спільністю національного характеру. Психологічною теорією стала теорія нації, запропонована ще в кінці XX ст. соціал-демократом Отто Бауером, за якою нація зводиться до спільності культури, національного характеру тощо. Ряд соціологів Заходу доводить, що "національне" властиве людині від народження і що вічні національні відмінності і антагонізми. Політологи Ган Кан, Сеймур Ліпсет, Карл Болдуїнг, Коль Ласлетт та ін. одностайно висловлюють думку, що вирішальними факторами у визначенні розвитку нації є вільна національна ідея, що нація - це психічне явище, яке виникає в процесі консолідації людей як відображення історичного досвіду людей; що нація - втілення національної свідомості, яка виступає найактивнішою рушійною силою. Звичайно ж, у процесі духовно-психологічного підходу до визначення поняття нація втрачається критерій спільності як соціальної категорії. Домінує суб'єктивістська концепція нації, що, по суті, заперечує сукупність реалій суспільного життя нації.

Характерною рисою політичного підходу в визначенні нації виступає прагнення розглядати її здебільшого в державно-правовому аспекті, тобто без урахування складної палітри суспільних відносин. Етатистська теорія нації (від франц. etat - держава) не розкриває суті нації, а прагне визначати цю спільність тільки в аспекті розвитку держави та її функцій. Соціолог Поль Манчіні твердить, що національна свідомість виховує таке почуття у членів нації, що забезпечує правову внутрішню спільність, робить їх єдність вічною і непорушною. Проте етатистські концепції нації відмовляють народам, які не утвердили через різноманітність причин своєї національної державності, в праві навіть називатися націями тощо. Але історичний досвід заперечує імовірність абсолютизації "нації - держави". Адже багато народів, не маючи своєї державності через ряд причин, все ж не переставали бути націями.

Основоположним політико-правовим принципом, необхідним для демократичного врегулювання національних відносин, є принцип національного самовизначення (право народу на вільний вибір державного ладу, аж до державного відокремлення та утворення самостійної держави, і самостійний вибір державної символіки, право кожного народу самостійно вирішувати питання економічного, політичного, соціокультурного розвитку тощо). Адже головним фактором, сприятливим консолідації націй, стало народження стабільних економічних, торгових зв' язків в умовах капіталістичного господарства, а розвиток товарного виробництва викликав до життя глибокі зміни в економічному, соціально-політичному і духовному житті. Прогресивна демократична думка Росії та України дотримувалась історичного погляду на походження нації, стверджувала, що національне почуття - відображення об 'єктивних умов національного життя. Відомий російський революційний демократ Микола Чернишевський стверджував, що не існує чистих національних культурно-психологічних типів людей. Турбота про таку національну чистоту означає відсутність самостійності. Саме з позицій єдності території, економічного, культурного життя українського народу революційні демократи оцінювали проблему вічної роздрібненості українських земель. Розчленування українських земель, відірваність українців Галичини від величезної маси братів за кордоном стало найбільшою раною, що послаблювала західноукраїнських трудящих, а возз' єднання українських земель розглядається важливою умовою національного розвитку українського народу.

історично свідомість і повсякденна дійсність, що змінюються на тривалому відрізку часу, можуть з метою уникнення непорозуміння викликати потребу зміни орієнтації того чи іншого поняття. В межах функціонуючої знакової системи мови має статися урахування нового варіанту ознак, зв' язків і відносин, властивих об' єктивним явищам і тенденціям, а саме поняття - здобуде новий зміст. В разі ж станеться згубний для науки відрив пізнавальних засобів від суті злободенності, водночас, не може не впливати негативно і на практиці національних і міжнаціональних відносин. Щось подібне нині відбувається з деякими ще недавно загальноприйнятими вживаними поняттями: нація, націоналізм, інтернаціоналізм та ін. Національні та міжнаціональні проблеми невіддільні від суспільних відносин і вирішуються, реалізуються не без впливу політичного фактора. Загальним, спільним є поняття етнос, що бере початок ще з Стародавньої Греції (буквально - плем' я) і означає історичний вид стійкої соціальної спільності людей, представлений плем' ям, народністю, нацією. Сформований на певній території етнос виступає стабільною сукупністю людей, які мають спільні риси і особливості психічного складу, спільну культуру (включаючи і мову), а також свідомістю своєї єдності і спільності, походження, відрізняється і спільністю господарської діяльності своїх членів. Ці критерії етнічної єдності з розвитком племені в народність, а далі в націю змінюються, удосконалюються і збагачуються, ускладнюється їх зміст.

Поняттям етнос об' єднуються народи, які відрізняються чисельністю, найзначніші: китайці, бенгальці, американці, бразильці, росіяни, українці та ін. співіснують з самобутніми спільностями, чисельність яких незначна. Традиційно вважається, що плем'я з властивими йому шлюбно-родинними зв' язками виникає на ранніх стадіях розвитку людства шляхом злиття родинних об' єднань. На завершальному етапі розвитку плем' я формує зародкову систему управління і перетворюється на етносоціальний організм. В епоху розкладу первіснообщинного ладу народжуються союзи племен, трансформуються далі в народності, в межах яких, по-перше, розвиток продуктивних сил супроводжується появою кланів і потрео-ою обміну зайвими результатами господарської діяльності; подруге, міжплемінні, земляцькі господарські зв' язки охоплюють весь регіон, що займає народність і виникає потреба виходу економічних відносин за межі території народності; по-третє, на основі злиття племінних мов і діалектів формується і збагачується мова народності, появляється писемність, а з нею і історія етносів в локальних формах, скорочуються побутові відмінності. Формується спільна культура; по-четверте, стабілізується етнічна і політична державність; по-п' яте, відкривається можливість становлення та розвитку регіональних цивілізацій.

Не всі народності формувалися історично стійкими. Деякі з них пішли в небуття, загинули під натиском сильних противників або злились з іншими етнічними спільностями. Частина народностей (монголи та ін.) на багато століть ніби затихають у своєму становищі, на колись досягнутому рівні. Та багато з етнічних спільностей існують тисячоліття і проходять декілька стадіально-етапних перетворень (рабовласницьке суспільство, феодалізм, капіталізм та ін.), а деякі досягаючи найвищого рівня, трансформуються в нації. Завершується єдиний історичний ряд відомих у сучасності типів етносів. Формуються і ознаки, риси нації, що виникає в зародку на донаціональних етапах етнічного розвитку. Саме ж нації спочатку виникають спільно з перемогою капіталістичних суспільних відносин і в залежності від суспільного устрою і відрізняються одна від одної специфікою, соціальною структурою, етнічною специфікою, стійкими традиціями, цінностями та ін.

Прогресивна демократична думка України визнавала необхідність існування національної ідеї в процесі створення держави. Але для українців власна державність протягом століття залишалася нездійсненною мрією і втілити ідею в реальність було неможливо, бо заважали окупації, закабалення більш сильними і войовничими сусідами. Українці належать до тих народів світу, що ніколи не гнобили, не завойовували чужих земель, а, навпаки, боролись самі та допомагали іншим народам у визвольній боротьбі. Уявлення про рух українців до національної самостійності різні. Відомий прогресивний мислитель Михайло Драгоманов, наприклад, не бачив необхідності у боротьбі українців за власну державну самостійність, тому що суспільство у вищій формі розвитку неодмінно прагне до федеративного співжиття в межах Європи або всього світу. Федерація, за Драгомановим, базувалася або будувалася не за національним принципом, а за принципом так званих областей. 25 жовтня 1884 р. Михайло Драгоманов в листі до Івана Франка особливо зазначав: "Націоналісти помиляються, коли думають, що публіка може жити кожний день націоналізмом, завжди думати про "свій будинок". Звичайна людина, насамперед, думає, який будинок, а потім уже свій або найманий. В суспільному житті частіше добродій або мужик, ліберал або абсолютист, раціоналіст або клерикал та ін., і дуже рідко українець або поляк, москаль та ін. От і від літератури людина хоче, насамперед, навчитися господарюванню або політиці, або релігії та ін., а потім уже задоволення свого національного почуття, навіть коли воно в ньому розбуджене". Однак націоналісти та їх прихильники наполягали, і тепер продовжують наполягати, на іншому підході до проблеми утвердження національної державності. Не принижуючи ролі і значення творчої спадщини Михайла Драгоманова, сучасне українство вважає його теорії інколи досить небезпечними. Але Михайло Драгоманов невтомно поєднував українське визволення з соціалізмом і Росією, додаючи повний багаж ідей у формі лібералізму, космополітизму і москвофільства, а це в умовах пригнобленої нації неприпустиме.

В сучасних умовах концепція націоналізму - одна з привабливих, особливо у молодих, ще не цілком самостверджених і са-мовизначених націй. Націоналізм в соціально-політичному аспекті - це ідеологія, політика і психологія проповіді національної відособленості та винятковості, недовір' я до інших націй і міжнаціональної ворожнечі, несумісне з ідеями суспільного прогресу, ідеями гуманізму, свободи та братерства всіх народів. Націоналізм особливо небезпечний в багатонаціональних суспільствах, де вирішуються проблеми національного, державного суверенітету і державного будівництва. Націоналізм - ідеологія, політика і психологія в розумінні національного питання. Але іноді під конкретні види, форми прояву націоналізму підводять далеко не однорідні явища: місництво і звеличення архаїчних побутових, родових звичаїв і обрядів, національне марнославство і відмова від принципу загальнолюдських цінностей у освіті, культурі, ідеалізація історичного минулого та ототожнення національного з релігійним.

Національна обмеженість - це ще не націоналізм. Настільки ж далеким є від націоналізму і етнічне упередження. Етнічне упередження - не більш як мимовільна соціально-психологічна настанова. На жаль, і досі дехто продовжує стращати жупелом націоналізму кожного разу, коли зустрічається з такого роду явищами. Не рідкі випадки змішування з націоналізмом спроб заборони національної гідності особистості або навіть самоствердження національної мови, не говорячи вже про відстоювання національних інтересів і про вимогу національної справедливості. Національна рівність в її справжньому розумінні, окрім соціально-економічного, має й інші, не менш важливі аспекти - політичний, правовий, культурний і етнічний, що тісно взаємозв' язані. Між формально проголошеною рівністю та рівністю фактичною лежить величезна дистанція. Звідси важливе законодавче закріплення політичних прав, особливо прав національних меншостей.

В різноманітних доктринах під націоналізмом розуміється тлумачення нації як вищої позаісторичної та надкласової форми суспільної єдності, як гармонійна цілісність з тотожними основними інтересами всіх соціальних верств, що складають її. В країнах, де історично зародились капіталістичні відносини (так званих країнах першого ешелону розвитку капіталізму), передовий клас - буржуазія - успішно використав ідею національної консолідації для ліквідації феодальної роздрібненості, вигнання іноземних загарбників, створення національних держав. Все це стало могутнім фактором розвитку економіки, в тому числі й з використанням зовнішньої експансії, політичного, економічного і духовного закабалення інших народів, - об' єктивною основою для виникнення націоналізму пригноблених народів. Володимир ілліч Ленін звертав особливу увагу на необхідність розрізняння націоналізму націй і націоналізму націй, що гноблять пригноблених. Націоналізм націй пригноблених, що відіграв велику роль в антиколоніальному русі як ідеологія широких мас, далеко не вичерпав прогресивного антиімперіалістичного змісту. Національна ідея відіграє досить важливу роль в об 'єднанні країни, ліквідації роздрібненості і роз 'єднаності.

Звичайно ж, націоналізм пригноблених націй має історичне виправдання і виконує не тільки руйнівну роль (розвал колоніальних імперій), але й творчу місію - утворення молодих національних держав. Творча місія націоналізму в багатонаціональній державі успішна тоді, коли націоналізм, по-перше, не ідеалізує національну винятковість, а сприймає історичні реальності та рахується з інтересами та національними цінностями народів, що складають суспільство; по-друге, національні інтереси "титульної" нації зрозумілі, близькі всім народам суспільства; по-третє, коли не тільки інтереси всього суспільства близькі та співпадають, але й практична діяльність держави спрямована на реалізацію загальнонаціональних інтересів, суть яких - загальне процвітання суспільства, культур його народів, зміцнення могутності і авторитету держави.

Під ідеєю націоналізму, національного відродження і самовизначення згуртовуються не тільки представники докорінної нації, але й усі етносоціальні спільності, групи суспільства. Ця ідея особливо актуальна в Україні, коли національні концепції чекають свого правильного вирішення на основі демократії, рівності, поваги прав і гідності всіх національних меншостей. Націоналізм, як стверджують Володимир Ленін, Отто Бауер та інші теоретики національного питання, прогресивний до певного рубежу в політичному житті суспільства і утвердження національної державності. Як тільки мета національного самовизначення і державного суверенітету в основному досягнуті, націоналізм перетворюється на свою протилежність, в небезпечне для всього суспільства і корінної нації явище. В певних умовах націоналізм може перерости в шовінізм. Шовінізм - реакційна ідеологія та практика, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі та ненависті між народами, підпорядкування та гноблення інших народів. Для шовінізму характерні войовнича проповідь національної винятковості, розповсюдження національного чванства, національного егоїзму, протиставлення інтересів однієї нації інтересам всіх інших націй. Шовінізм яскраво проявляється в явищах національного екстремізму. Ідеї націоналізму і шовінізму можуть бути використані з певних соціальних позицій різноманітними масовими та політичними силами, що аж в ніякій мірі не може сприяти досягненню міжнаціональної згоди в суспільстві. Така небезпека погрожує сучасному українському суспільству з боку націоналістичних партій та їх екстремістських угруповувань.