Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - Національна культура: проблеми пріоритетів

Становлення національної культури можливе лише за умови визнання її унікальної і визначальної цінності для суспільства. Необхідна наявність такого соціального середовища, яке забезпечувало б певний рівень розвитку культури і її соціальний статус, а з іншого боку - діяло в напрямі залучення до культури нових генерацій громадян. Формування національного менталітету здебільшого здійснюється в системі освіти. Але в сучасних умовах система освіти в Україні будується на відомому принципі: навчатися, навчатися і навчатися. Той, хто навчається в такій системі освіти, знаходиться в положенні посудини, що заповнюється різноманітними знаннями. Реалізація в недалекому минулому форм і методів трудової школи, що склалася, привела до появи численного шару фахівців, здатних вирішувати інженерні завдання, але не здатних мислити загальнолюдськими категоріями. Випускаючи дипломованих фахівців, Україна не без їх допомоги руйнувала екологічну рівновагу в природі, з одного боку, і здійснювала руйнування культури та моральності - з іншого. Освіта втратила самоцінність як процес духовного збагачування, становлення і вдосконалення особистості і вироблення її моральних позицій. Перш ніж в суспільстві перестала бути цінністю людина взагалі, цінністю перестала бути освічена людина, здатна переживати, відповідати за наслідки своїх вчинків, відрізняти добро від зла.

В процесі демократизації суспільного життя в Україні розгортається формування національної свідомості і самосвідомості. Національна самосвідомість - рівень уявлень, що характеризує засвоєння людьми, які належать до тієї або іншої національної спільності, ідеалів, культурних норм, традицій, побутових стереотипів, а також розуміння ними інтересів і становища соціа-льноетнічної спільності, групи в суспільстві. Національна самосвідомість формується на рівні національної спільності та її окремих верств і груп громадян. У окремих людей національна самосвідомість, як правило, формується в міру визнання ними унікальності й незалежності національних цінностей для ідентифікації і адаптації до суспільних умов. На рівні нації національна самосвідомість формується на такій стадії еволюції духовного життя нації, коли відбувається виділення соціокультурної спільності як специфічної групи, що володіє певним статусом і засобами його соціального захисту. Національна самосвідомість найчастіше висловлена в ідеології, а також в найхарактерніших рисах національного менталітету. Порушення процесу становлення національної самосвідомості зв' язане з деформацією механізмів культурної наступності в еволюції нації, порушенням соціальної мобільності осіб, що належать до неї, і може супроводжуватися сплесками національного егоїзму, агресивністю у ставленні до інокультурних національних спільностей та їх політичних інститутів.

Не набравши ще сили, національна культура посттоталітарної України досить крихка, щоб протистояти деструктивним процесам, що приводять до відкочування від вже досягнутого рівня, до появи шарів соціально-культурного люмпенства. Жодні політичні і економічні реформи не виведуть країну в світ сучасної цивілізації, якщо не зміцняться традиції національної культури, якщо їх адаптація не передує іншим соціальним перетворенням. Розглядаючи роль культури в суспільстві, відомий німецький політолог Макс Вебер підкреслює, що культурні цінності для будь-якого соціуму, що формується, мають найголовніше значення. Адже індивід - носій певної культури, певної системи цінностей. Це дозволяє йому свідомо займати певну позицію у ставленні до світу і наповнювати її особливим сенсом, що йде від людей, від людської ціннісної позиції, а не від об' єктивного світу. Політичне реформування українського суспільства ґрунтовно деформує національну культуру. Це зв' язано з тим, що економічні, соціальні і політичні реформи є справою держави, тобто "спускаються" згори. Тому в суспільстві й відчувається глухий опір реформам. Політика реформування, руйнування основ тоталітаризму не може не зустрічати перешкод: не можна виключати оцінки її маргінальними шарами суспільства як абсолютного зла. Та й держава здебільшого перебуває під впливом економічного монізму: припускається, що всі найгостріші проблеми соціального буття перехідного періоду будуть "зніматися" слідом за рішенням економічних проблем, а економічне процвітання України забезпечить розквіт її національної культури. Такий підхід до культури не придає їй самостійного статусу, а розглядається як похідна від економічних реалій.

Історичний досвід показує: суспільство ніколи не досягає економічної стабілізації, якщо інтереси людей обмежуються матеріальною сферою і орієнтуються на еталони високорозвинених країн. У найближче десятиріччя Україні не наздогнати економічно розвинені країни, а тому споживацька свідомість вітчизняного обивателя приречена зазнавати почуттів невдоволеності, заздрості й комплексу неповноцінності. Спроби запозичення західних цінностей і зразків приводять до найнегативніших наслідків. Позбавлені внутрішньої ініціативи, люди швидко вироджуються в люмпенів соціокультурного типу, що чекають подачок збоку і постійно приміряють на себе чужі зразки. І чим сильніші соціальна диференціація і майнове розшарування громадян, тим більше національна культура перестає бути інтегруючим фактором, набуваючи зовнішніх рис транснаціональної культури. Політичні і економічні реформи, що проводяться в Україні, замість очікуваного "середнього класу" поки що породжують нових пролетарів як соціокультурних відщепенців. На думку Арнольда Тойнбі, істинна ознака пролетаря - не бідність і не низьке походження, а постійне почуття невдоволеності всім навколишнім, що підігрівається відсутністю законного місця, що успадкувалось у суспільстві, й відторгненням від своєї общини. Тому сучасна економічна розруха і люмпенізація населення - явище не соціальноеко-номічне, а соціокультурне. Персонаж повісті Михайла Булгакова "Собаче серце" професор Преображенський економічну розруху пояснює розрухою в головах людей. В основі сучасної економічної кризи лежать не стільки економічні причини, скільки спровоковане відторгнення самодіяльного населення від власної культури. Українське відродження - це, насамперед, підвищення рівня свідомості й життя нації на базі інвентаризації культурних і духовних цінностей, відновлення історичної пам' яті, національних зв 'язків, формування своєї інтелектуальної еліти (інтелектуальних і духовних лідерів), якісні зміни в сфері науки, релігії, мистецтва, управління.