Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - Реформи в контексті культури

Найчастіше про соціальні реформи судять в термінах економічної або політичної науки, залишаючи осторонь їх соціоку-льтурне спрямування. Та реформи піддаються оцінці з загальнішої позиції, що виявляє в них щось більше, аніж просту зміну соціальних відносин та інститутів. Соціокультурному плюралізму відповідає тільки політичний плюралізм. Кожна країна, в залежності від притаманного їй типу культури, обирає свій тип політичного ладу, що не виключає певних рис схожості між різноманітними політичними системами. З такої точки зору, перехід до нової політичної системи вимагає докорінної зміни культурної сукупності поглядів, концепцій, якщо реалізується урядова програма перетворення України в країну капіталістичного типу зі всіма притаманними їй соціальними інститутами та ціннісними орієнтаціями. Створювана реформою нова культурна перспектива, її співвіднесеність з традиційними культурними нормами і цінностями доки має другорядне значення, у порівнянні з інтересом до чисто економічного та політичного змісту суспільних процесів, що відбуваються. Політична реформованість значно втрачає соціокультурний контекст, а українська національна культура витісняється на периферію економічних і політичних реформ. Тут мається на увазі культура не тільки в її базисному, але й в більш вузькому, надбудовному значенні - як сукупність форм і установ духовної діяльності. Культура України, як і всі інші культурно-історичні типи, складається з багатьох різноякісних пластів. До її складу входять елементи фольклорної культури, що часто мають суто місцеве значення, культурні елементи націй, що населяють Україну, творча культура загальноукраїнського масштабу. Між такими елементами є невідповідності, тому люди, які належать до різноманітних культурних верств, по-різному реагують на соціальні зміни та сприймають їх неоднозначно. Безліч соціоку-льтурних регіонів в Україні (Закарпатська Україна, Східна Галичина, Волинь, Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина, Донеччина, Крим, Північне Причорномор' я), представляючи різноманітне процентне співвідношення українського і неукраїнського населення, породжують багатоваріантну реакцію на зміст реформ.

Людина - соціокультурна сутність, і її національно-психологічні характеристики усвідомлюються як частина особистості, як щось дане, що не підлягає ані сумніву, ані обговоренню. Будь-які спроби державних органів змінити національно-етнічні характеристики сприймаються вкрай болісно і однозначно негативно. Якщо ж прийняти до уваги традиційну українську чутливість до посягань на духовні цінності, то можна уявити, якими руйнівними наслідками може обернутися абсолютна влада ринку для літератури, науки, мистецтва, творчості. В сучасних умовах засилля масової культури Заходу супроводжується не тільки її комерціалізацією, але й різким зниженням морального рівня з непередбачуваними психологічними наслідками для основної маси населення. Високий престиж національної культури не зможуть забезпечити приватні благодійні фірми. Вищі прояви мистецтва і науки, що складають духовне багатство країни, як і вся система успадкування, зберігання і розповсюдження цінностей культури по каналах освіти і просвітництва, повинні знаходитися під опікою і захистом держави. Опіка держави не повинна бути деспотичною, даючи право діячам культури на свободу творчості та вільне вираження своїх думок. Культура варта того, щоб їй платили за незалежність від влади і бізнесу, бо в її свободі - запорука духовного здоров' я нації. Успіх політичних реформ, що проводяться, багато в чому залежить від згоди людей з докорінних питань соціального і політичного життєустрою, від усіма визнаних цінностей, норм і правил співжиття. Можна по-різному оцінювати ситуацію, але необхідно погодитись, що проблеми культури повинні знаходитись в центрі реформаторської діяльності держави. Без певного розуміння специфічності соціокультурної ситуації в Україні велика імовірність появи гострих етносоціальних і політичних конфліктів.

Сучасний цивілізаційний підхід, ґрунтуючись на ідеях культурного плюралізму, на визнанні непереборності культурних відмінностей і необхідності відмови від всякої ієрархії культур і, отже, заперечення євроцентризму вносить цілий ряд уточнень в концепцію про принципову відмінність шляхів історичного розвитку Сходу і Заходу. Дедалі більше утверджується думка про те, що відставання Сходу носить історичний характер. До певного часу Схід розвивався досить стійко, в тому "своєму ритмі", що повністю порівнюється з ритмом розвитку Заходу. Питання про ставлення України до цивілізацій Заходу і Сходу в сучасних умовах стало предметом теоретичної рефлексії. І хоча раніше, в XIX, та й на початку XX ст. ряд філософів і соціологів, політиків викреслювали з списку "історичних народів" Україну, все ж багато і українських, і російських, та й західних мислителів визнавали своєрідність цивілізаційного розвитку України, бачили його в тому, що "українці ніколи не йшли разом з іншими народами і відкривали істини, які ставали заяложеними в інших країнах". Культура України - самобутня, але увібрала все прогресивне, цінне, що розповсюджувалося на Сході і Заході. Україна в своєму історичному розвитку вийшла за межі традиційної цивілізації, стала на шлях масового, хоча і примітивного утилітаризму, але не зуміла подолати межі ліберальної цивілізації. Це означає, що Україна займає проміжне становище між двома цивілізаціями, що дозволяє говорити про існування особливої проміжної цивілізації, яка поєднує елементи соціальних відносин і культури обох цивілізацій.