Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - Християнство

Клерикалізм як політичний напрямок (від лат. clericalis - церковний) склався у ХІХ ст. Його ідеї поширились в усьому світі, серйозно вплинувши на суспільно-політичне життя. Мета клерикалізму - посилення позицій релігії та церкви у різноманітних сферах суспільного життя. З об' єктивних позицій суспільної ролі клерикалізм служить зміцненню панування буржуазії, відверненню трудящих від наукового світогляду, від намірів вести боротьбу за свободу особи, її права. Для того, щоб зміцнити вплив церкви на маси, сучасний клерикалізм створює свої партії, профспілкові, селянські, молодіжні, жіночі та інші масові об' єднання. Використовуючи об' єднання мас, церковні лідери пропагують ідеї "соціального миру". Але не церковні об'єднання первісно здійснювали релігійне пізнання світу та з' ясовували можливості його перебудови. На відміну від світських теорій філософські уявлення про світ та можливості його перебудови, про людину - творця своєї долі і щастя створювалися безпосередньо у народі. Церква не могла ані зупинити процес, ані його контролювати. Богослови лише узагальнювали народні уявлення про світ та можливості його перебудови, про звеличення людини, створюючи з них цілісні релігійні доктрини. Характерна риса концепції всіх світових релігій - їх модернізація, спрямована на врахування реалій сучасного життя та пристосування до них. Політичні концепції християнства базувались на принципах роздільності духовної і світської влади, та й взагалі на роздільності духовного і світського способу життя.

Християнство

Християнство - одна з світових релігій, поряд з ісламом і буддизмом. Християнство виникло в другій половині І ст. у східних провінціях Римської імперії як релігія рабів та пригноблених. Згодом християнство стало релігією імущих класів, які управляли державою, і було прийняте за державну релігію. Християнство перемогло тому, що, по-перше, давало знедоленим масам надію на щастя та справедливість у загробному житті; подруге, Римська імперія потребувала єдиної релігії, що зверталася б до всіх людей, незалежно від їх класових та національних відмінностей; по-третє, класи, які управляли, зацікавлені у релігії християнства тому, що не порушувало класових основ суспільства та освячувало ім'ям Бога існуюче гноблення. Всесвітній Ні-кейський собор (325 р.) сформулював символ віри - стисле викладення основ християнських догм. У християнстві виділяється три напрямки: православ' я, католицизм, протестантизм та багато різноманітних сект (баптисти, адвентисти, єговісти та ін.). В основі християнства стали уявлення східних релігій (політеїзм та монотеїзм) про спокутовану жертву, про божественних рятівників. На християнський світогляд впливали вчення стоїків, зокрема Сенеки та Філона. Головне у християнстві - вчення про боголюдину Ісуса Христа (грец. - помазаник, рятівник), сина божого, який нібито зійшов з неба на землю, прийняв страждання, смерть та потім воскрес для відвернення людей від першородного гріха. Земне життя, вчить християнство, тимчасове пристановище для людини, підготовка до вічного життя у загробному світі.

У державах Заходу (Європа) ще з середніх віків світська та духовна влада тримались різних, до того ж, нерідко суперничаючих центрів. Західнохристиянська церква очолювалась римським папою, який вважався намісником Бога на землі. Монархи ж мали інший статус - називались "божими обранцями". Легітим-ність їх санкціонувалося церквою. Зрозуміло, що між папами та монархами існувало не тільки співробітництво, але й відчайдушна, зі змінним успіхом боротьба за верховенство. Що ж стосується Сходу, то тут деякі зовнішні форми зв' язку релігійних та політичних систем збігалися з західними. Але все ж принципово в реальності формувалася інша традиція, відчутно та багатоманітно проявляючись на широкому полотні історії. Вже починаючи з Середньовіччя (тобто відтоді, коли набирали силу процеси секуляризації на Заході), зв' язки між релігійною і політичною системами Сходу ставали дедалі більш тісними, аж до повного злиття. Багато східних релігій представляли (на відміну від християнства) не стільки багатство і різноманіття догматів та встановлень, скільки способи життя та світосприйняття. Для східних релігій певне значення мав принцип нероздільності світського та духовного початків, властивий моністичний погляд на світ, людство, космос як еманацію (тобто закінчення) деякого вищого абсолюту. У політичній культурі релігійного Сходу виявилися історично міцні тенденції зосередження духовної та політичної влади у єдиному керівному центрі - верховній державній владі. Церква як живий організм чуйно сприймає в суспільстві всі лиха та втіхи, потрясіння та конфлікти.