Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - Створення сприятливих технологій

Відомо, криза навколишнього середовища зумовлена не лише зростанням масштабів сучасного виробництва, а й появою нових екологічно небезпечних технологій, підвищенням енергоємності виробничих процесів, витісненням натуральних матеріалів штучними, синтетичними, що не вписуються в природний кругообіг речовин у біосфері. То може, настав час поставити питання, а чи правильно люди вибрали технологію у взаємодії з природою, і взагалі, чи спроможні управляти могутніми силами, що викликали кризу? Безумовно, питання стосуються не тільки розуму, а й духу людини. Може скластися така ситуація: атомна електростанція спроможна виробляти величезну кількість електроенергії, проте технологічно є повністю непридатна для слаборозвинутої країни з відсутністю досвідчених інженерів, будь-якої енергорозподільної мережі. Тож питання виробництва, вибору і передачі технологій стоїть дуже гостро. Щодо необхідності захисту природи, то багато хто не зовсім усвідомлює, що йдеться, насамперед, про охорону самої людини, забезпечення її майбутнього. Обгрунтування необхідності тих або інших екологічних заходів іноді здійснюється з позицій природи або якогось стороннього спостерігача-моралізатора, що приводить до ідеалізації незайманої природи.

Людина звинувачується (нерідко справедливо) в злочинах проти природи. Її екологічна некомпетентність часто приводить до спрощених інженерно-технократичних рішень, природопере-робних господарських заходів. Міністерства, відомства, фірми заради вигідних, іноді сумнівних, виробничо-економічних показників уперто нехтують природоохоронними заходами, покладаю-чись на довільну саморегуляцію біосферних процесів. Людина, визначаючи себе злочинцем щодо природи, мабуть, єдина з усіх живих істот усвідомлює свою вину. Тут значна роль належить формуванню й розподілу екологічно прийнятних технологій, що сприяють стійкому економічному прогресу, і заміні теперішніх, економічно недоцільних і екологічно шкідливих. і все ж одразу застережемо, що дуже небезпечно сподіватися подолати екологічну кризу тільки за допомогою технологій.

Доки людство не прийде до повного розуміння тих надбань і небезпек, що несе з собою технологія, посилення технологічної могутності зумовить лише подальшу деградацію навколишнього середовища, неважливо, які нові технології створимо, наскільки розумно й ефективно зуміємо передати їх у руки людей у всьому світі, - криза лише поглибиться, якщо тільки одночасно не зуміємо по-новому взаємодіяти з навколишнім середовищем, не стабілізуємо народонаселення і не використаємо все можливе для відновлення рівноваги на Землі.

Вибір технологічного майбутнього - проблема багатоаспект-на, формування перспективних моделей технологій, здатних зменшити технологічну напругу, належить не тільки до загальнотеоретичних проблем, а й до спеціальних. Враховуючи це, спробуємо розібратися у деяких питаннях і методологічних підходах до еко-логізації технологій виробничих процесів, визначити їх зміст, можливості і межі, з' ясувати, наскільки вони прагматичні, тобто до-слідноспроможні. Вибір технологічного майбутнього спеціалісти бачать по-різному. Хоча багаторічні дискусії в кінцевому підсумку звелися практично до визнання двох основних напрямків. Це - так званні малі ("м' які", "ненасильницькі") технології і великі, структуроперетворюючі науково-технологічні рішення ("великі технологічні системи"). Відомий англійський економіст Ернст Шумахер обґрунтовує відмову науково-технологічної політики від великомасштабних заходів. Замість трати зусиль на фундаментальні зрушення в науковому знанні і на практичну реалізацію принципово нових, складних і часто дорогих науково-технологічних рішень пропонується спрямувати розвиток технології на новий шлях: потрібні методи і обладнання, які були б досить дешевими, а, отже, і доступними фактично кожному.

Проте, враховуючи збільшення розриву між розвинутими і відсталими країнами, неготовність до впровадження екологічно прийнятних технологій, маємо підстави стверджувати, що малі технології і є ті самі проміжні технології, що відповідатимуть умовам і потребам слаборозвинутих країн. Таких поглядів дотримується американський фізик Андре Ловенс, який назвав пошук нових підходів "м' яким шляхом розвитку технологій". Такий шлях має привести до створення технологій, що характеризуються п' ятьма основними якостями: базуванням на використанні переважно відновлюваних видів енергії - таких, які завжди наявні, незалежно від того, використовуємо їх чи ні, як, наприклад, сонце, вітер і рослинність; різноманітністю - щоб національні арсенали техніки можна розподіляти між багатьма дрібними платниками податків, кожен з яких прагнутиме до максимуму ефективності й використання у конкретних умовах; гнучкою технологією порівняно невисокого рівня, щоб її легко було розуміти і використовувати без складних спеціальних навичок; відповідністю за масштабністю і географічним розподілом кінцевим потребам користувачів; узгодженням технологій з енергетичними якостями того, що потрібне для безпосереднього кінцевого використання.

Отже, вибір технологій має орієнтуватися на технічну простоту, низьку вартість заміни, повільне старіння, високу надійність, велику ємність і низьку ціну. Безперечно, в умовах небаченого марнотратства ресурсів проблема вибору технологій заслуговує найпильнішої уваги учених, інженерів і керівників, відповідальних за науково-технологічну й екологічну політику. В сучасних умовах в Україні одержано чимало досить обнадійливих практичних результатів: впровадження конверторного та електродугового способів виплавки сталі знижує витрати енергії на 27 % і підвищує продуктивність виробництва порівняно з мартенівським у 2-3 рази; установки для безперервного розливу сталі економлять до 15-20 % металу (якби повністю перейшли на метод безперервного розливу сталі, то могли б скоротити видобування залізної руди, коксу та виплавку сталі на десятки мільйонів тонн); спосіб покриття металорізальних інструментів за допомогою іонного бомбардування титаном, винайдений ученими Харківського фізико-технічного інституту, дав змогу збільшити стійкість інструментів у 10 разів, продовжити термін їх дії, знизити споживання енергії на 30 %, підвищити якість обробки; ультразвуковий портативний прилад "Зонд-3", створений ученими Івано-Франківського інституту нафти й газу, значно заощадив кошти, час, енергію і дав можливість прохідникам вирішувати важливі питання в процесі свердлування гірських порід; використання електрошлакової технології лиття сталі, що розроблена українським вченим і одержала світове визнання, забезпечує випуск продукції найвищої якості. Звичайно, за умов дефіцитності ресурсів і прагнення одержати найбільшу віддачу в можливо близькі терміни, рішення майже завжди буде на користь малих (за капіталомісткістю і складністю освоєння) нововведень. З іншого боку, моделі динамічної оптимізації для розрахунків на досить далеку перспективу показують доцільність концентрації зусиль на великих, так званих структуроутворюючих науково-технічних рішеннях. Отже, ставиться вимога забезпечити довго-живучу ефективність технологічних систем.

Ідею екологізації виробництва як процесу заміни відкритої системи існуючих технологій замкнутим циклом природокористування, хоч і з деяким запізненням, сприйнято позитивно. Але відтоді минуло понад 30 років, а ідея великої технології так і не знайшла реалізації. Великомасштабний науково-технічний багатотомний проект залишився незатребуваним. І нема нічого дивного. Адже навіть коли позитивного результату буде досягнуто (тобто реактор даватиме не відходи, що забруднюють навколишнє середовище, а екологічно чисті продукти або напівфабрикати для різних виробництв), це поєднуватиметься з великим ризиком: де гарантія стабільності дії при високих температурах, тиску і вібраціях? Чи не потребуватиме реактор ремонту? Що робити, коли реактор вибухне? Чи будуть нейтралізовані в котлі радіоактивні відходи, що супроводжують, зокрема, металургійне виробництво? Нарешті, де взяти кошти на будівництво таких гігантів? Таких запитань виникає чимало. Сприйняття того, що таке велика і мала технології, завжди має відносність. Їх слід розглядати в системній єдності, відповідності перспективним соціальним, економічним і природоохоронним потребам людства. Практика показує, що конкретну технологію природокористування необхідно не тільки застосовувати, а й враховувати, як вона вписується в кругообіг речовин у системі природа - суспільство - природа. Виробнича інфраструктура більшості країн світу не є природоохоронною. Майже повсюдно діють стереотипи підкорювача природи: "природа з усім упорається сама", "на наш вік вистачить", "апокаліпсис все одно неминучий - тому бери все, що можна взяти" та ін. Технологічна схема будь-якого виробництва залишається лінійною: природна сировина (або її напівфабрикат) переробляється на підприємстві і виходить як готовий продукт і відходи, що забруднюють воду, повітря, ґрунт і безпосередньо або опосередковано впливають на здоров'я людей. Готовий продукт через деякий період також стає відходом. Ось чому так гостро постало питання про ступінь негативного впливу забруднення навколишнього середовища.

Починаючи з 60-х років ХХ ст., за зразок маловідходних технологій брали, як приклад, виробництва, яким за допомогою пи-логазовловлюючих установок або водоочисних споруд (або їх комбінацій) вдавалось зменшити валові викиди забруднювачів. Звичайно, спроби створити досконаліші установки не дали потрібних результатів. Експлуатація їх фактично перетворювалася на додаткове, надто матеріаломістке і енергоємне виробництво, що істотно позначалося на собівартості продукції.

Ідея безвідходності в технології й у виробництві чимось нагадує лисенківську псевдоідею виховання рослин у сільському господарстві. Не випадково у вітчизняних публікаціях, у назві яких є термін "безвідходна технологія" або "безвідходне виробництво", йдеться, звичайно, про інженерні розв' язання, що надто віддалено нагадують суть заявленої теми, і наводяться лише елементи "безвідходності" в якихось технологічних ланцюжках.

Концепція створення виробничим шляхом штучних середовищ від малих до надвеликих космічних масштабів найповніше сформульована в працях Євгена Фадєєва. Однак концепція не тільки не одержала істотної підтримки вчених і управлінців, а, навпаки, проти неї висунуто ряд заперечень. Але й відкидати згаданий підхід неправильно. Шлях екорозвитку не може бути єдиним. У зв'язку з цим Арсен Урсул висловлює ряд істотних заперечень. По-перше, виробниче створення екологічних умов економічно менш ефективне, аніж традиційний шлях - пошук уже готових, створених природою умов. Звичайно, це справедливо в основному для планети, її поверхні. Що ж стосується космосу, то там з самого початку такі умови створюються техногенно-виробничим шляхом. Подруге, для того, аби штучно створити екологічні умови, необхідно знати всі можливі негативні наслідки докорінного перетворення природи. Адже створені виробничим шляхом екологічні умови знову-таки будуть оточені природою, з якою взаємодіятимуть. Щоб не створювати нові, можливо навіть складніші, екологічні проблеми, треба бути впевненим у розумінні всіх екологічних законів і можливих наслідків. Проте гарантувати це неможливо. Перехід на екологічне виробництво як на генеральний шлях екологічної діяльності відсувається тим самим на дуже віддалене майбутнє. По-третє, концепція поширення техногенно-виробничих принципів на екологію менш приваблива методологічно. На думку філософа Василя Лося, автотрофне виробництво - це виробництво, для оптимального функціонування якого не потрібна безумовна наявність високомолекулярних природних сполук. Як сировинне і енергетичне джерело в такому виробництві можуть використовуватися низькомолекулярні сполуки, а в кінцевому підсумку - хімічні елементи. Це дозволить замкнути систему виробництва, коли використані продукти стають сировиною для наступного виробничого циклу.

Отже, теоретична і практична розробка проблеми біосумісних технологій просувається в напрямку від створення біоощадних (модель маловідходних технологій) і біовідновних (модель "еко-логізованого виробництва") технологій до біоавтономних і, нарешті, біовідтворюючих технологій (моделі, в яких втілиться ідея "автотрофного виробництва").

Відомо, що енергія - кров економіки. Але, на жаль, більшість поширених енергетичних технологій породжує інтенсивне забруднення, зокрема зростаючу в атмосфері Землі концентрацію вуглекислого газу. Тому потрібно зосередитися на технологіях, які не лише поліпшують використання енергії, економію (що дуже важливо), а й одночасно не викидають такої кількості вуглекислого газу. Це стосується всіх видів електростанцій, промислових підприємств (особливо машинобудівних), автотранспорту та ін. Відомо, які нарікання повсюдно викликає розвиток ядерної енергетики, особливо після аварії на атомних електростанціях у Трі-майл-Айленді (США) і Чорнобилі. Світова громадськість стурбована неспроможністю людства забезпечити безаварійність дії ядерних блоків і надійність захоронення ядерних відходів із тривалим періодом розщеплення. Сучасне покоління ядерних енергетичних технологій у вигляді воднево-водяних реакторів опинилося в глухому технологічному куті. Але це навряд чи дає підстави прогнозувати занепад ядерної енергетики. Тим більше, що достеменно відомо: за належного рівня дії АЕС значно менше впливають на глобальне потепління і завдають шкоди навколишньому середовищу, ніж, скажімо, теплові електростанції. З огляду на це слід продовжувати вдосконалення технологій ядерного синтезу, що в перспективі дасть можливість безпечно й ефективно виробляти електроенергію. Доцільно сконцентрувати увагу на створені системи пасивної безпеки (тобто коли вона не залежить прямо від персоналу, який може втратити пильність в період експлуатації станції) і взагалі з' ясувати, чи існують науково-політично допустимі засоби захоронення ядерних відходів. Головне ж - зробити наголос на ресурсозбереженні; потрібно, зокрема, вивчити можливості переходу на інші види палива, що істотно знизять викиди вуглекислого газу та інших забруднювачів. Вугілля і нафту, де тільки можливо, замінити природним газом, який має таку ж енерговіддачу, але значно чистіший екологічно; докорінно поліпшити дію газопроводів, які нині випускають в атмосферу величезні об' єми природного газу; вдосконалювати утилізацію метану, що виникає в сміттєвих відвалах і перетворюється в додатковий парниковий газ; регенерацію тепла, що побічно виробляється іншими підприємствами та ін.

Невизначеність екологічних наслідків проектів негативно позначається на системі управління, знижує компетентність рішень, які приймаються, і може привести (і вже приводить) до неперед-бачуваних наслідків. Разом з тим слід підкреслити, що напрямки розвитку науки залежать від характеру замовлення, соціальних процесів розвитку суспільства. Це підвищує вимоги до політики і управлінців, але не знімає відповідальності з учених за соціалізацію технологій. А поки що можна констатувати, що, незважаючи на розвиток науки і техніки, потенційні можливості процвітання цивілізації, на початку ХХІ ст. людство прийшло до кризового стану: гине природа, нависла смертельна загроза життю на планеті. Рятувальні проекти, на жаль, висуваються і реалізуються повільніше, аніж насувається екологічна небезпека. І безперечно, має рацію соціолог Федір Моргун, який стверджує: "Якби рослини, тварини і птахи могли говорити, то ми почули б багатоголосий стогін живих істот, знищуваних людьми. З морів і гір, з рік, озер і лісів полинула б жалобна лебедина пісня знівеченої природи". Жодне з поколінь не було таким відповідальним за майбутнє, як сучасне, яке вже встигло завдати величезної шкоди природі і здатне повністю підірвати основи основ земного буття. Створення і застосування екологічно прийнятних технологій, насамперед, і стане вирішальним фактором врятування навколишнього середовища. Але не слід надто захоплюватися новими технологіями, бо сліпе покладання надій на техніку, стихійне і бездумне її використання в розрахунку на негайну вигоду вже поставило цивілізацію на край загибелі. Тому необхідно дуже ретельно вивчати екологічний вплив нових технологій, враховуючи і перспективу.