Соціально-правові основи інформаційної безпеки - Петрик В.М. - 8.1.2. Сучасна парадигма історичного досвіду в сфері інформаційно-психологічної війни

Нині не є секретом, що зовнішні сили в особі США і НАТО організовували й підтримували внутрішні сили розпаду в країнах Організації Варшавського Договору та їх сателітів у світі. Представники Північноатлантичного альянсу заявляли про це відкрито І неодноразово, починаючи із засновника розвідувальної організації, попередника сучасного ЦРУ США - А. Далласа. В геополітологічних працях сучасних геостратегів-атлантистів Д. Мейнига, У. Юрка, С. Коєна, К. Грея й особливо Г. Кіссінджера та 3. Бже-зинського "програвалися" всі сценарії щодо "ослаблення східного блоку та повалення тоталітарних комуністичних режимів". Вплив цих науковців на практичну політику цілком очевидний, він підкреслюється і значенням їх посад - держ-секретаря та радників американських президентів із питань національної безпеки.

Коли "справу було зроблено" за допомогою певних внутрішніх сил у Москві та союзних радянських республіках, президент Д. Буш (старший) мав можливість відкрито сказати на з'їзді республіканської партії 20 серпня 1992 р.: "Так, не сумнівайтеся, повалення комунізму не було чимось таким, що само собою сталося. Для цього добре попрацювали команди кількох американських президентів від обох партій".

Здавен відомо, що війна є продовженням політики силовими засобами, а через неможливість застосовувати відкриту силу - оперативними (таємними) засобами розвідувальних та Інших спецслужб. Історія військово-політичного блокового протистояння по лінії "Схід-Захід" двох світових антагоністичних в ідеологічному плані коаліцій держав та їх лідерів США й СРСР наочно проілюструвала відповідні філософії політичної практики, надто її тактичні особливості в здійсненні таємного впливу зовнішніх сил на внутрішні конфлікти в різних державах світу, оскільки вони, по-перше, частіше за все провокувалися державами-конкурентами й, по-друге, майже завжди використовувалися ними шляхом підтримки опозиційних внутрішніх рухів, партій та угруповань. З цього випливає, що ідеологічні розбіжності супротивників були кардинальні, проте форми та методи застосування розвідувальних та інших спеціальних служб і збройних сил були майже однакові.

Насамперед це було обумовлено домінуванням підходу, загальновизнаного в людській цивілізації, до вирішення експансіоністських завдань щодо партнерів чи супротивників виключно військовими засобами: тобто передбачалося шляхом окупації їх території та встановлення жорсткого мілітарного контролю над населенням; використати ці умови для захоплення чужого потенціалу та експлуатації його на користь власної нації. У зв'язку з цим у сфері таємної боротьби тривалий час військова розвідка займала домінуюче положення над політичною, економічною і науково-технічною.

Так, із боку Північноатлантичного альянсу та його прихильників для зовнішньої військово-силової підтримки реалізації експансіоністських завдань атлантистів щодо континентальних держав було розроблено і застосовано стратегію так званої "Морської Сили" та тактику Ті реалізації за принципом "анаконда". Насправді - все це репрезентувалося низкою досить самостійних розвідувальних концепцій, в яких військова розвідка займала провідне місце, а саме: військове стримування СРСР на базі силової блокової геостратегічної підтримки за допомогою низки спеціально утворених навколо нього транснаціональних військово-політичних структур: НАТО, АСЕАН, АНЗЮС, СЕНТО тощо. Саме на їх військові організації та розвідувальні співтовариства покладалося завдання: протистояти ідеологічно ворожим режимам держав так званого соціалістичного табору, тобто розташованих у геостра-тегічній зоні, підконтрольній Радянському Союзові.

Зазначені стратегії було розроблено "батьками атлантизму" - американцями Альфредом Мехеном і Ніколасом Спікменом. Сутність розроблених А. Мехеном тактичних принципів у боротьбі з геополітичними супротивниками так званої "Анаконди" полягає в блокуванні збройними силами ворожої території з моря і по узбережній лінії та проведення активних розвідувальних заходів у межах таємних операцій, що призводить, як правило, супротивника до поступового стратегічного виснаження.

Як свідчать події, протистояння, насамперед економічне та військово-стратегічне, по лінії "Схід-Захід" завершилося розпадом "східного блоку", поразкою СРСР, розчленуванням Радянського Союзу, Чехословаччини, Югославії та об'єднанням Німеччини, яка нині стала наймогутнішою як в економічному, так й військово-політичному плані державою в Європі.

Політологи визначають, що офіційно "холодна війна"* (тобто воєнно-політичне блокове протистояння "Схід-Захід") була проголошена у промові президента США Гарі Трумена у 1947 р. у Фултоні, де він закликав правлячі кола Західної цивілізації до "хрестового походу проти комуністичної загрози".

Глобальність, тотальність, коаліційність, антикомуністична спрямованість розвідувальної стратегії, комплексне використання сил і засобів у розвідувальних та підривних акціях, гострота умов протиборства та велика відповідальність за можливі фатальні наслідки для своїх народів і правлячої еліти обумовлювали відповідну тактику реалізації покладених на спецслужби іноземних держав завдань, особливо на військову розвідку. Розвідувальні акції та комплексні таємні операції у більшості випадків старанно планувалися й погоджувалися як на вищому державному рівні, так і з керівниками союзних держав. Саме це пояснює той факт, що спецслужби у межах такого роду міжнародної діяльності з провідних держав Заходу займали й продовжують займати нині домінуюче місце. Представники союзних держав координували заходи, обмінювалися розвідувальною інформацією щодо держав-противників.

Тобто спецслужби та залучені ними нерозвідувальні державні та неурядові організації збирали матеріали як для інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень керівництвом своїх держав, так і для пропагандистських органів та своїх внутрішніх оперативних потреб. Представники спецслужб брали участь в опрацюванні так званих розвідувально-інформаційних, стратегічно-психологічних, пропагандистських, політико-дипломатичних, економічних та військових акцій. Таке завдання щодо інформаційного забезпечення заходів призводило просто до тотального шпигунства.

По суті, діяльність спецслужб у період підготовки, здійснення та завершення "таємних операцій"* у ІВ не була розвідкою в класичному розумінні цього слова, бо поєднувала різні заходи: від наукових досліджень до саботажу, збирання відомостей та збройних акцій, організації спеціальної пропаганди, масових заворушень і навіть політичних вбивств, що є складовими елементами тактики військово-політичної практики головного суб'єкта (держави) щодо інших суб'єктів міжнародно-правових відносин (Іноземних держав, міждержавних і міжнародних організацій), зокрема таємних заходів військової розвідки.

Антологія визначення поняття сучасного суб'єкта розвідувальної діяльності визначається особливостями розвитку міжнародних відносин у військово-політичній сфері другої половини XX ст.

Суть сучасного суб'єкта (замовника і організатора) розвідувальної діяльності зводиться до аналізу працівниками спецслужб матеріалів, які висвітлюють особливості таємної боротьби в роки "холодної війни". Саме такі матеріали засвідчили, що вимушене блокування учасників військово-стратегічної конкуренції (зокрема держав) викликало потребу у створенні відповідних наддержавних структур, які поступово набули статусу самостійного суб'єкта розвідувальної діяльності (мало контрольованого з боку окремих засновників) в міжнародно-правових відносинах.

Свого часу НАТО і Західноєвропейський союз не ставили перед собою завдання щодо створення наддержавних (транснаціональних) виконавчих розвідувальних структур. Проте, в їхніх міждержавних військових організаціях було створено Координаційні комітети, комісії та групи експертів Із різних напрямків розвідувальної відповідальності. Аналогічна тенденція відбувалася і в структурах Організації Варшавського Договору (ОВД) та Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). Представники радянських спецслужб у зазначених структурах східного блоку і американські колеги в західних військово-політичних альянсах як лідери прагнули панівної ролі щодо своїх партнерів: представники ЦРУ й РУМО США - у структурах НАТО, їх опоненти з КДБ і ГРУ СРСР - в ОВД та РЕВ.

Чисельний склад апарату спецслужб та їх бюджет, можливості глобального охоплення зон розвідувальної відповідальності та одночасного проведення різного роду за масштабами акцій, монополія в галузі космічної розвідки, а також збіг інших обставин у повоєнний час (після Другої світової війни) створили досить сприятливі умови та дали можливість американській стороні закріпити за собою статус головного геостратегічного гравця, а після припинення "холодної війни" зберегти певну монополію серед західних партнерів у галузі розвідувальної діяльності та з розпадом структур КДБ та ГРУ ГШ МО СРСР стати світовим лідером.

Усередині військової організації Північноатлантичного альянсу (НАТО) найбільшого розвитку досягла багатостороння кооперація та координація діяльності серед загальнодержавних національних спецслужб і відомчих військових розвідувальних органів у таких напрямках:

1. Добування та обмін Інформацією, яка має важливе значення для управлінських структур НАТО під час формування основ військово-стратегічного і тактичного планування та оцінки перспектив геополітичних процесів. Суб'єктом цієї оперативної діяльності став Об'єднаний комітет з розвідки (ОКЗ) зі складним, суворо засекреченим і мало прозорим механізмом функціонування. ОКЗ призначено для централізованої оцінки розвідувальних даних спецслужб усіх держав-членів НАТО і для впливу на характер діяльності різних штабів альянсу в галузі військового планування.

2. Координація діяльності та залучення всього розвідувально-підривного потенціалу держав НАТО, Зазначений потенціал і механізм його функціонування обумовлювався характером розвідувальних завдань часів "холодної війни", спрямованих на активізацію політичної, економічної та ідеологічної боротьби насамперед проти держав соціалістичного табору. Нині відбувається його адаптація до діяльності в умовах сучасних реалій.

За традицією, розробку основ політико-ідеологічної боротьби покладено на Політичний комітет НАТО. Єдиним виконавчим, розпорядчим органом і координаційним центром у проведенні Заходом підривних операцій проти держав ОВД та їх прихильників (а нині щодо пострадянських і посткомуністичних держав), Ірану, Іраку, Лівії, Північної Кореї та Китаю стало створене у складі цього ж комітету Політичне управління, підпорядковане безпосередньо Генеральному секретареві НАТО.

Для розробки узгоджених концептуальних положень щодо політики всієї євроатлантичної блокової системи в Північноатлантичному альянсі було створено відповідно до напрямків діяльності Директорати політичного управління: "Політика", "Економіка" та "Інформація". До цих директоратів щоденно надсилаються необхідні матеріали від спецслужб союзних держав. Після їх опрацювання та узгодження відповідні настанови реалізуються через пов'язані з конкретними проблемами оперативні сили та засоби шляхом координації політико-дипломатичних і оперативних заходів у межах таємних операцій світового масштабу.

Механізм прийняття рішення та його реалізація таким наступним чином: Рада НАТО приймає генеральне політичне рішення щодо цілі; Політичний комітет розробляє конкретні головні напрямки та завдання розвідувально-підривних програм, а також тактику їх виконання; Політичне управління та його Директорати - конкретні політичні підривні операції та окремі акції, визначають завдання і роль кожного з учасників, а також порядок реалізації. Після узгодження про особливості застосування технологічних засобів і відповідної термінології надаються рекомендації щодо використання можливостей державних ЗМІ для забезпечення спрямованих пропагандистських кампаній на підтримку заходів НАТО.

Така схема залишилася й донині. Вона обслуговує зовнішньополітичну діяльність блоку в нових геостратегічних умовах, зокрема, так було під час реалізації заходів щодо Югославії, Іраку, Ірану, Лівії, Північної Кореї, Росії, Бєларусі, України, а також інших "проблемних"і посткомуністичних держав.

3. Застосування потенціалу держав НАТО для захисту внутрішніх відносин у владних державних структурах від зовнішнього комуністичного, антиглобалістського та іншого роду впливу, котрий може завдати шкоди західним цінностям.

Координаційна діяльність та кооперація в цій сфері досягли високого рівня. Важливу роль як координаційний орган відіграє так званий Комітет дій 46 (Асtionskomitee 46 - "АС 46"). За своїм статусом він є підкомісією Комітету з питань безпеки НАТО. Через розпорядчий орган, підпорядкований безпосередньо Генеральному секретарю НАТО, - Директорат з питань безпеки - координуються всі заходи щодо "боротьби зі шпигунством" та безпосереднього придушення проявів внутрішніх опозиційних і підривних сил, насамперед комуністів та іх організацій, антивоєнних, екологічних та інших угруповань і рухів антиімперіалістичної спрямованості. Представники зазначеного комітету "АС 46" мають стабільний прямий зв'язок із керівниками контррозвідувальних служб держав НАТО.

Спецслужби США в НАТО постійно піклувалися про створення сприятливих умов для затвердження за собою провідної ролі та залучення на цій основі всього потенціалу натовського механізму, особливо спецслужб союзників по Північноатлантичному альянсу, щоби досягти власної далекосяжної мети. Такі передумови було закладено ще в секретному додатку № 0021 до Договору про заснування НАТО, підписаному в 1949 р. У ньому було закріплено право фактичного контролю за діяльністю спецслужб своїх партнерів і, таким чином, використання їх потенціалу в інтересах американців. Партнери по НАТО дали принципову згоду на створення американськими спецслужбами на території їх держав стаціонарних розвідувальних позицій для проведення розвідувально-підривних заходів проти громадян і державних установ членів ОВД, зокрема паралельної агентурної мережі та постів технічної розвідки. Також було визначено правила співпраці із зацікавленими союзними спецслужбами держав перебування на рівні дво- і багатостороннього співробітництва.

Аналогічні принципи було закладено не лише в основу двосторонніх відносин між спецслужбами держав НАТО, а й із спецслужбами інших лояльних до альянсу держав, зокрема Франції, яка вийшла з НАТО, та деяких нейтральних і держав, що розвивалися так званим "капіталістичним шляхом", а також із спецслужбами лояльних до Заходу "національно-визвольних рухів".

Збіг інтересів з основних питань боротьби проти антизахідник рухів, насамперед проти реального соціалізму як об'єднуючого підґрунтя альянсу, не завадив через власні інтереси виникненню між союзниками певних елементів недовіри, конкуруючих відносин і навіть елементів ворожнечі (приміром, між Грецією та Туреччиною). Отже це викликало необхідність взаємного контролю, зокрема й за допомогою засобів спецслужб, за діями, дотриманням союзницьких зобов'язань і домовленостей. Таким чином, діяльність спецслужб держав НАТО зосереджувалася на виконанні таких завдань:

1. Визначення тенденцій у розвитку економічного і військового потенціалу, у зростанні імперіалістичних протиріч, планів, намірів, спрямувань та можливої поведінки серед політичних лідерів партнерів і конкурентів у боротьбі за сфери та позиції впливу; забезпечення контролю процесів, тенденцій у подіях і сприяння зниженню гостроти протиріч у межах конкуруючої боротьби.

2. Контроль і надання вигідного впливу на розвиток внутрішніх соціально-політичних відносин у суспільствах держав Із нестабільними режимами, особливо в Західній Європі. Залучення фахівців-геостратегів до моніторингу, оцінки та розвідувального аналізу про характер розвитку тенденцій в урядових та управлінських структурах конкретних держав, зокрема й союзних, і навколо них. Особлива увага приділялася державам, в яких існувала постійна загроза у посиленні впливу або навіть приходу до влади комуністів чи їхніх прихильників (приміром, Італія та Франція), а також крайніх правих політичних сил (Португалія, Іспанія, Гоеція, Туреччина).

3. Створення сприятливих умов для захисту інтересів власних монополістичних фінансово-економічних і науково-виробничих об'єднань, розширення можливостей безпечного інвестування національного капіталу за кордоном.

Характер конкуренції між державами НАТО, Францією та Іншими представниками західного співтовариства за зони впливу яскраво викрив себе в подіях останнього десятиріччя XX ст. в державах Центральної, Східної та Південної Європи, особливо на Балканах і в СНД. її інтенсивність підвищилася ще більше після розвалу Східного блоку і Радянського Союзу, а також унаслідок кардинальних змін у процесах, які розпочалися на посткомуністичному просторі та в регіонах традиційного радянського військово-політичного впливу*. Це обумовило необхідність географічного поширення конкурентної боротьби на нові території

Підтверджується припущення, що для досягнення економічних переваг над конкурентами набуває неабиякого значення боротьба з обов'язковим використанням специфічних засобів розвідувальними та іншими спецслужбами. Що у стратегічному плані насамперед означає проведення довгострокових операцій, у тактичному - окремих акцій підриву.

Вирішальний успіх у сучасних умовах залежить від здатності правлячих кіл забезпечити ефективне регулювання процесу у реформуванні відповідних секретних органів і спецслужб.

Особливості контролю процесів у міждержавних та внутрішніх відносинах держав НАТО та інших держав із нестабільними владними режимами можна проілюструвати на прикладі Португалії, Італії, Греції, Туреччини та Чилі. У цих державах внутріполітичні події зачіпали інтереси певних головних членів НАТО. Таємні операції у них не були безпосередньою справою всього Північноатлантичного альянсу. Проте, нині документально підтверджено про акції військової розвідки, зокрема, США, ФРН, Великої Британії та Франції у політичній сфері, а також відповідне пропагандистське забезпечення їх оперативних заходів за допомогою потенціалу розвідувального співтовариства НАТО.

Так, оприлюднені матеріали розкривають участь розвідувальних служб у подіях, пов'язаних із військовими путчами крайніх правих політичних сил у Греції, Туреччині та Чилі (були організовані та підтримані РУМО й ЦРУ США), із "оксамитовою революцією" у Португалії в 1974 р. (де провідну роль відіграли РУМО та ЦРУ США, БНД і військова розвідка МАД ФРН). Проте, ознак певної спільної координації у діяльності спецслужб держав на рівні НАТО в цих таємних операціях не викрито. Фахівці зазначають, що подібні акції було організовано окремими провідними державами-членами Північноатлантичного альянсу з використанням розвідувальних та інших можливостей партнерів наосліп (без інформування їх представників щодо суті операцій, які проводилися).

Зазначені факти свідчать про те, що Західний військово-політичний альянс покликаний не лише для обміну військовою та військово-політичною розвідувальною інформацією а має насамперед головну функцію - координатора заходів у питаннях внутрішньої безпеки суспільств партнерів від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Таким чином, військові структури НА ТО і особливо розвідувальна спільнота держав-членів альянсу стоять на варті захисту спільних інтересів їх правлячих еліт. Для організації та проведення колективних заходів ("захист конституційних засад") існують відповідні договірно закріплені всередині НАТО правові форми обмеження, іншими словами - порушення суверенних прав держав-членів альянсу. Правила визначають певні процедури щодо інтенсивності обміну відомостями: від процедури передачі розвідувальних матеріалів до процедур персональних опитувань і проведення спеціальної перевірки громадян союзних держав.

Головною проблемою у співробітництві є придушення радикальних проявів, особливо терористичної спрямованості. Для цього в Політичному комітеті НАТО створено спеціальну підкомісію. Предметом спільних або інших форм багатосторонніх розвідувально-підривних або оборонних акцій союзних спецслужб було проведення погоджених заходів із розробки західноєвропейських комуністичних та Інших соціально-політичних рухів, опозиційних політиці Заходу, - пацифістських, зелених, а нині антиглобалістських.

Оприлюднені матеріали свідчать також про те, що не було об'єднаних наддержавних контррозвідувальних служб у спільному захисту Інтересів і безпеки держав-членів НАТО. Документом С-М(55) 16 "Про безпеку в організації Північноатлантичного пакту" передбачено лише, що додатково до спеціальної перевірки на предмет благонадійності та допуску до роботи із секретними документами відповідно до процедур, передбачених національними нормативними актами, і правил секретного діловодства надається право здійснювати спеціальні заходи з перевірки спецслужбам союзної держави, яка організує зазначену секретну роботу за програмами НАТО. При цьому зацікавленими спецслужбами має здійснюватися між ними постійний обмін інформацією щодо особи, об'єкта спеціальної перевірки чи оперативної розробки. Подальша перевірка службовців із структур НАТО або інших закладів промисловості та наукових досліджень віднесена до компетенції спецслужб держави перебування.

Зі свого боку, ОВД і РЕВ також не мали наддержавних виконавчих розвідувальних органів, які могли б підпорядковуватися та використовуватися у військовій сфері Об'єднаним штабом ОВД, а в економічній - певними розпорядчими структурами РЕВ.

У державах радянської зони впливу служби зовнішньої розвідки та прирівняні до них інші спецслужби, в тому числі підрозділи прикордонних військ, зазвичай, входили до структур Міністерств державної безпеки. У зв'язку з наявністю великого апарату, необхідністю з 1944 р. у реалізації глобальних військово-стратегічних завдань щодо консолідації прорадянських сил створення із застосуванням силових методів підлеглих Москві режимів у державах Східної Європи, визволених від німецько-фашистської окупації, ГРУ ГШ МО та НКВД, МГБ і, насамкінець, КДБ СРСР зайняли у розвідувальному співтоваристві східноєвропейського блоку абсолютно домінуюче положення і водночас дозволили собі мати у всіх союзних державах незалежну від національних спецслужб агентурну мережу. Проте, інші союзні держави не мали права проводити розвідувальну діяльність не лише проти, а й по Радянському Союзу та один проти одного.

Винятком у цьому питанні серед держав соціалістичного табору були режими Югославії, Румунії, пізніше Китаю та Північної Кореї, спецслужби яких проводили за дорученням правлячої та партійної еліти обмежену і суворо законспіровану розвідувальну діяльність щодо СРСР і КПРС для забезпечення умов реалізації незалежної від радянських партнерів державної та партійної політики.

Розвинені у роки "холодної війни" розвідувальні структури держав ОВД (Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії, Угорщини, Болгарії, спецслужби НДР були розпущені після об'єднання Німеччини, а їх архіви перейшли у розпорядження спецслужб ФРН). продовжуючи активне співробітництво між собою, перейшли під контроль реформованих східноєвропейських демократій та національних еліт держав колишніх союзних республік

Радянського Союзу. Східноєвропейські держави рішучіше пішли на тісні зв'язки Із Заходом, насамперед у розвідувальній сфері.

Західні експерти зазначають заходи щодо вербування та засилання агентури до структур НАТО було покладено на відповідні спецслужби держав Організації Варшавського Договору. Такі акції не погоджувалися з партнерами. Через це фахівці з НАТО вважають, що викриття такої агентури - непроста справа. Нині колишні співробітники спецслужб НДР, Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Румунії, Болгарії та ін. не можуть надати відповідні дані про заходи своїх партнерів по соціалістичному табору. Крім цього, сформована на базі ЦБД КДБ СРСР об'єднана система інформаційного масиву спецслужб держав ОВД і загальносоюзна база даних нині дозволяють російським спецслужбам використовувати відомості щодо колишніх і діючих керівників, оперативних співробітників, агентів та інших осіб, пов'язаних Із спецслужбами, лідерів політичних і громадських структур колишніхдержав-союзників та союзних республік для організації і проведення операцій з агентурного проникнення в розвідувальну мережу та кадровий склад спецслужб, створення позицій впливу в державних і неурядових структурах, проведення активних контррозвідувальних заходів щодо своїх партнерів чи супротивників.

Зазначена проблема непокоїла раніше і непокоїть нині партнерів по НАТО. Так, ще у 1976 р. розпочалося обговорення питання про налагодження співпраці між державами ЄС щодо забезпечення внутрішньої безпеки. У 1977 р. було прийнято відповідні рішення щодо співробітництва органів безпеки в оперативній діяльності та створено бюро ЄС у зв'язках із спецслужбами співтовариства. Крім цього, розпочалися регулярні спільні наради та проведення інших заходів щодо координації діяльності в забезпеченні безпеки внутрішніх відносин у владних структурах зацікавлених держав і навколо них. У цих заходах почали брати участь також нейтральні євпропейські держави (Швеція, Швейцарія і Австрія) та Ізраїль.

У подальшому, керівники розвідувальних, контррозвідувальних та інформаційно-аналітичних спецслужб західноєвропейських держав регулярно зустрічаються для обговорення поточних проблем. Так, у 1991 р. темою обговорення в Комітеті були "Екстремізм та фундаменталізм, а також організована злочинність як загроза державній безпеці". Зазначені заходи часто проводяться за ініціативою німецької розвідки БНД на конспіративних дачах, зокрема у передмісті Обербауерна.

Таким чином, у 1970-ті р. виник новий рівень міжнародної координації та кооперації спецслужб провідних держав світу, а також відповідні передумови розширення розвідувальних можливостей між державами НАТО Й ЗЄС, що, безумовно, сприяє наданню і розширенню відповідних владних повноважень об'єднаним координаційним структурам розвідувального співтовариства, а також утвердженню їх як суб'єктів розвідувальної діяльності.

Взаємна діяльність західних і східних розвідувальних центрів у період "холодної війни" включала: збирання відомостей військового, політичного, науково-технічного та економічного характеру; надання допомоги опозиційно налаштованим течіям у державах-супротивниках; створення таємних організацій; проведення пропагандистських, а також терористичних акцій та саботажу. Коли йшлося про великомасштабні акції, організовувалися спеціальні навчальні табори, застосовувалися підрозділи військ спеціального призначення. Зазначені заходи беруться на озброєння й нинішніми міжнародними структурами, в складі яких затверджено військово-політичні структури.

Ідеологічний фон боротьби із "комуністичною загрозою" протягом усього періоду військово-політичного та інформаційно-психологічного протистояння був прикриттям для американської еліти в реалізації своєї стратегічної мети - досягнення світового лідерства в конкуренції з іншими цивілізаціями (західноєвропейською, слов'янською, різновидами східних цивілізаційних утворень тощо). В умовах назрівання третьої світової економічної кризи у США з'явилась можливість втягувати інші провідні західні держави та країни Сходу до боротьби, яка не припиняється й нині, із "комуністичною небезпекою" (тим самим виснажувати їх моральні та матеріальні ресурси) і поступово просуватися до статусу "єдиної в світі супердержави".