Економічна теорія - Чепінога В.Г. - 19.1. Міжнародні валютні системи

Важливою складовою світового господарства є міжнародні валютні відносини. Загальна тенденція до відкритості економік та глобалізації сприяє інтенсифікації міжнародного торгового обміну, руху капіталів та міграції робочої сили, посиленню міжнародних науково-технічних зв'язків, розширенню спільного підприємництва. Все це розширює обсяг товарно-грошових відносин, а отже, і пов'язаних з ними міжнародних валютно-фінансових відносин. Розглянемо їх природу.

19.1. Міжнародні валютні системи

Реалізація міжнародних економічних відносин, що складаються між юридичними і фізичними особами різних країн та між самими країнами, потребує опосередкування грішми. Останні обслуговують зовнішню торгівлю товарами та послугами, міграцію капіталів і робочої сили між країнами, переведення прибутків на інвестиції, надання позик і субсидій, науково-технічний обмін, міжнародний туризм, державні та приватні грошові перекази. На цій основі виникають міжнародні валютні відносини, що є сукупністю грошових відносин, які формуються у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних економік і утворюють міжнародну фінансову сферу. Об'єктивними передумовами їх розвитку є поглиблення міжнародного поділу праці, посилення інтернаціоналізації господарського життя і глобалізаційних світових тенденцій. Ці відносини є сферою обігу світової економіки, завершальною стадією зовнішньоекономічних операцій. Будучи складовою міжнародних економічних відносин, вони характеризуються відносною самостійністю і розвиваються відповідно до власних законів, зворотно впливають на світову економіку. Вони становлять самостійну міжнародну фінансову сферу світової економіки, основним призначенням якої є забезпечення

необхідних умов для здійснення нормального функціонування світової економіки.

Міжнародні валютні відносини реалізуються на трьох рівнях - національному, регіональному та міжнародному. Перший рівень становлять національні валютні відносини, що є сукупністю відносин, за допомогою яких здійснюється міжнародний платіжний обіг, формуються та використовуються валютні ресурси, необхідні для функціонування економіки країни. Ці відносини є державно-правовою формою організації функціонування валюти у країні, що склалася історично на основі інтернаціоналізації господарських зв'язків. Особливості національних валютних відносин визначаються ступенем розвитку національних економік та зовнішніх зв'язків держав. Формою організації цих зв'язків є національні валютні системи, що є складовими грошових систем кожної країни, в межах якої формуються і використовуються валютні ресурси і здійснюється міжнародний платіжний оборот. Національна валютна система включає такі елементи: національна валютна одиниця, режим валютного курсу, умови оберненості валют, склад офіційних золотовалютних резервів і система управління ними, порядок міжнародних розрахунків та статус національних закладів, що регулюють валютні відносини країни.

Особливості національних валютних систем визначаються умовами і рівнем економічного розвитку країни, її зовнішніми зв'язками та завданнями соціального розвитку. Правове регулювання національних валютних систем здійснюється на основі національного законодавства з урахуванням норм міжнародного права. Згідно з таким законодавством встановлюються механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, котирування і регулювання валютних курсів, формування і використання міжнародної ліквідності, золотовалютного запасу, кредитних ресурсів тощо.

Другий рівень утворюють регіональні валютні відносини. Вони формуються у межах міжнародних інтеграційних об'єднань. Формою їх організації є регіональні валютні системи. Для них характерна наявність власної міждержавної або наднаціональної (колективної) валюти, механізму взаємної валютної координації та регулювання регіональних банківських і валютно-фінансових установ, міждержавних або наддержавних організацій, що здійснюють валютне регулювання.

Третій рівень охоплює всю сукупність міжнародних валютних відносин, що утворюють фінансову сферу світової економіки. Формою їх організації є міжнародна валютна система, що сформувалася на основі розвитку світового ринку і закріплена міжнародними угодами. Вона включає основні міжнародні платіжні засоби (національні валюти, золото, міжнародні валютні одиниці), національні й колективні резервні одиниці, склад та структуру міжнародних ліквідних активів, механізм валютних паритетів і курсів, умови взаємної конвертованості валют, форми міжнародних розрахунків, режим міжнародних валютних ринків та світових ринків золота, статус міжнародних валютно-кредитних організацій, що регулюють міжнародні валютні відносини. Головним призначенням міжнародної валютної системи с регулювання сфери міжнародних розрахунків та валютних ринків для забезпечення сталого економічного розвитку, стримування інфляції, підтримання рівноваги зовнішньоекономічного обміну.

Міжнародна валютна система у сучасному світовому господарстві виконує ряд функцій. З її використанням обслуговуються товарообмінні операції та інші види міжнародної економічної діяльності через здійснення платежів за експорт і імпорт товарів, послуг і факторів виробництва, реалізуються механізми встановлення курсових співвідношень між національними грошовими одиницями різних країн, забезпечується безперебійне функціонування світової економіки. Міжнародна валютна система охоплює всю світову економіку, її складовими є національні та регіональні валютні системи. Міжнародна валютна система регулюється нормами національного та міжнародного права, зафіксованими у державних, міждержавних та міжнародних правових актах.

Міжнародна валютна система пройшла декілька етапів розвитку, на кожному з яких набувала особливої форми (див. схему 19.1).

Першим етапом розвитку міжнародної валютної системи була Паризька валютна система, або система золотого стандарту. Вона стихійно склалась наприкінці XIX ст., була оформлена юридично міждержавною угодою на міжнародній конференції в Парижі у 1867 р. і базувалась на таких принципах.

1) функціонування золота як світових грошей;

2) законодавчо зафіксований золотий вміст валютної одиниці;

3) безпосередня конвертованість національних валют у золото як всередині країни, так і за її межами;

Схема 19.1. Етапи розвитку міжнародної валютної системи

4) вільний обмін золотих зливків на монети, вільний експорт та імпорт золота і продаж його на міжнародних ринках золота;

5) підтримка жорсткого співвідношення між національним золотим запасом і внутрішньою пропозицією грошей.

Обмінний валютний курс національних паперових грошей розраховувався за співвідношенням їхнього золотого вмісту, який законодавчо встановлювався державою. Якщо, наприклад, золотий вміст долара США дорівнював 1 граму, а золотий вміст англійського фунта стерлінгів - 5 грамам, то обмінний курс визначався як співвідношення 1 : 5, тобто 1 фунт стерлінгів дорівнював 5 американським доларам.

Перша світова війна підірвала систему золотого стандарту, бо спричинила скасування вільного обміну банкнот на золото. Тому після її завершення міжнародною Генуезькою конференцією в 1922 р. було започатковано систему золотодевізного стандарту, що отримала назву Генуезької.

В її основу було закладено такі принципи:

1) роль світових грошей відігравало як золото, так і девізи, якими визнавалися певні національні валюти провідних країн світу;

2) зберігався золотий паритет, але конвертація валют у золото здійснювалась не прямо, а через іноземні валюти, які у своїй країні вільно конвертувались у золото;

3) встановлювався режим валютних курсів, що вільно змінювалися;

4) здійснювалась активна політика валютного регулювання у формі міжнародних конференцій та угод.

Ця система стабільно функціонувала лише до світової економічної кризи 1929-1933 років, оскільки остання зруйнувала один з основних принципів валютної системи - золотодевізний стандарт. Це зумовило створення нової міжнародної валютної системи, основні принципи якої було прийнято у липні 1944 р. на міжнародній валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсі (США). Тут було юридично оформлено нову валютну систему, що отримала назву Бреттон-Вудська. В її основу покладено такі принципи'.

1) роль загального еквіваленту, платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обороті залишалась за золотом;

2) резервною валютою став долар США, який нарівні із золотом був визнаний мірою цінності валюти різних країн та міжнародного кредитного засобу платежу. По суті, долар став різновидом світових грошей;

3) долар США обмінювався на золото центральними банками і урядовими закладами країн у казначействі США за курсом 35 дол. за 1 тройську унцію (вона дорівнює 31,1 грама). Крім того, урядові органи й приватні особи могли купувати золото на приватних ринках. Валютна ціна золота визначалась на основі його офіційної ціни;

4) прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційних валютних паритетів, виражених у золоті і доларах США;

5) кожна країна зобов'язана була зберігати стабільний курс своєї валюти щодо будь-якої іншої валюти. Ринкові курси не повинні були відхилятись від фіксованих золотих або доларових паритетів більше ніж на один відсоток у той чи інший бік. Зміна паритетів могла здійснюватись лише у разі стійкого порушення платіжного балансу;

6) міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалось переважно через Міжнародний валютний фонд, створений згідно з рішеннями Бреттон-Вудської конференції. Він забезпечував додержання країнами - учасниками МВФ офіційних валютних паритетів, курсів і вільної конвертованості валют.

Протягом певного періоду часу ця система функціонувала ефективно, що забезпечувалось високим рівнем стійкості долара та довіри до нього. Це було зумовлено тим, що долар зберігав антиінфляційний імунітет, який гарантував його конвертованість для центральних банків інших країн у золото. США мали великий запас золота (на кінець 1944 р. він складав 84% світового запасу, не враховуючи СРСР), що значно перевищував загальну суму доларів, розміщених у банках поза США. Відігравала роль і та обставина, що США мали високу частку у світовій торгівлі та експорті капіталу та бездефіцитний платіжний баланс.

Однак з другої половини 1960-х років ситуація у світовій економіці почала змінюватися. США втратили своє монопольне становище у світі. У цій державі виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко зменшилися золоті запаси. Оскільки США покривали свої грошові витрати доларовою емісією, це привело до перенасичення доларами, перевищення їх пропозиції над попитом. За таких умов довіра до цієї валюти поступово зменшувалась, і почалася гонитва за золотом як надійним грошовим активом. У результаті на ринках з'явилася подвійна ціна золота: офіційна на рівні 35 доларів за 1 унцію і неофіційна, що була на порядок вища. Це ще більше посилило прагнення інших держав обміняти долари на золото. В такій ситуації США втратили можливість здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною. Про скасування обміну доларів на золото США офіційно оголосили 15 серпня 1971 р. Цим було покладено кінець Бреттон-Вудській системі. їй на зміну прийшла Ямайська валютна система, що є системою паперово-валютного стандарту. її основи були визначені угодою країн - членів МВФ на Ямайці в 1976 р. Вона базується на таких принципах.

По-перше, повна демонетизація золота у сфері валютних відносин. Скасовано офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото і фіксацію вмісту золота у національних грошових одиницях, знято будь-які обмеження у приватному використанні золота. МВФ припинив публікацію даних про золотий вміст національних валют. Золото стало звичайним товаром, ціна якого у паперових (кредитних) грошах визначається на ринку з урахуванням попиту та пропозиції. Але золото продовжує залишатись високоліквідним стратегічним товаром.

По-друге, базою нової валютної системи проголошено міжнародну розрахункову одиницю СДР - спеціальні права запозичення, запроваджену з 1 січня 1970 р. Це міжнародні платіжні та резервні засоби, що випускаються Міжнародним валютним фондом і використовуються для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках, а також як розрахункова одиниця МВФ. Основний принцип використання СДР такий: країни - члени МВФ створюють через нього міжнародні безготівкові гроші, розподіляють їх між собою і зобов'язуються приймати їх для виконання вимог. Кожна країна набуває права запозичення, в межах якого вона може одержувати від інших країн необхідну валюту. Наприклад, Україна отримує СДР і може придбати за них у США долари. А США одержать за це СДР, які у разі необхідності можуть використати для придбання валют інших країн. При цьому майбутні країни-кредитори зобов'язані приймати СДР без пред'явлення будь-яких пов'язаних з цим умов. Цінність СДР визначається на основі кошика валют країн, частка яких у сфері міжнародної торгівлі найвища. Мета МВФ - зробити СДР переважною одиницею і головним резервним засобом у світовій валютній системі.

По-третє, запровадження замість фіксованих валютних курсів "плаваючих" валютних курсів національних грошових одиниць. Країни члени МВФ отримали право самостійно обирати режими конвертованості валют і курсоутворення. У режимі безпосередніх співвідношень функціонують лише валюти провідних країн - США, Японії, Канади, Великої Британії та Європейського Союзу. Більшість валют інших країн прив'язані до міжнародних розрахункових одиниць або окремих валют. При цьому значно посилилась роль МВФ щодо забезпечення міждержавного валютного регулювання та нагляду за валютною політикою країн-учасниць фонду.

Формування принципів Ямайської системи не завершено. Вони постійно коригуються, наповнюються новим змістом відповідно до змін у сфері міждержавних економічних відносин. Однією із суттєвих особливостей цієї системи є її поліцентризм, тобто валютний плюралізм. Це означає, що в межах цієї системи існують і локальні системи, які, підпорядковуючись загальним принципам, визначеним МВФ. мають і власні засади. Однією з таких систем є Європейська валютна система (ЄВС), яка стала результатом регіональної валютної інтеграції. Вона почала діяти з березня 1979 р. і є міжнародною регіональною валютною системою як формою організації валютних відносин країн - членів ЄС. В основу цієї системи було покладено такі принципи:

1) створення колективної валюти, якою було ЕКЮ;

2) встановлення режимів спільного коливання валютних курсів;

3) використання валютних інтервенцій для підтримки ринкових курсів валют у межах погоджених відхилень.

Другий етап розвитку ЄВС почався після підписання у 1992 р. Маастрихтського договору про створення єдиного європейського простору. На цьому етапі відбулося поглиблення інтеграційних процесів, посилення валютної стабільності, і було створено Європейський валютний інститут. З 1 січня 1999 р. розпочався третій етап, який передбачав введення у безготівковий та готівковий обіг спільної для всіх країн - членів ЄВС грошової одиниці, якою став євро. та створення Європейської системи центральних банків. З 4 січня 1999 р. євро було введено у безготівковий оборот 11 країн ЄС (з 1 січня 2001 р. до них приєдналася Греція). Нова платіжна система валютного союзу засвідчила високий технічний рівень надійності. З 1 січня 2002 р. розпочалось впровадження євро у готівковий оборот, що покликане суттєво зменшити бар'єри у міждержавних економічних відносинах і стати потужним поштовхом для економічного зростання у перспективі. Єдина валюта стає гарантією необоротності пронесу інтеграції та підштовхує до зменшення бар'єрів і в інших сферах суспільного життя країн ЄС. Передбачалось, що євро витіснить долар на світових ринках і приведе до формування трьох зон монетарної стабільності світу: ЄС, США і Японія.

З 5 січня 1999 р. євро вийшов на український валютний ринок. Національний банк України дозволив уповноваженим банкам здійснювати за дорученням клієнтів конверсію поточних рахунків, які були відкриті у валютах країн - членів ЄВС, а також купівлю-продаж євро через Українську міжбанківську валютну біржу. З 2002 р. на валютному ринку України євро функціонує у готівковому вигляді.

Слід зазначити, що фінансові кризи останніх років в Азії і Латинській Америці, а також світова фінансова криза 2008 р. свідчать про те, що створити стабільну міжнародну валютну систему ще не вдалось. Необхідні пошуки нових підходів до формування світової валютної та фінансової системи. І наша країна не повинна залишитися осторонь цих завдань.