Економічна теорія - Чепінога В.Г. - 20.2. Основні напрями економічної глобалізації та її наслідки

Економічна глобалізація здійснюється в декількох напрямах (див. схему 20.2).

Одним із найважливіших напрямів глобалізації світової економіки є глобалізація виробництва. Це процес інтеграції господарської діяльності суб'єктів приватного капіталу у всесвітньому масштабі. Сутність глобалізації виробництва полягає в інтеграції виробничої діяльності підрозділами приватного капіталу у всесвітньому масштабі. Однією з важливих ознак цього процесу є гнучке виробництво, яке характеризується високою спроможністю підприємства, по-перше, швидко здійснювати один процес чи конфігурацію продукції на інші, що називають динамічною гнучкістю, і, по-друге, швидко регулювати

Схема 20.2. Основні напрями економічної глобалізації

збільшення або зменшення обсягів продукції без зниження рівня ефективності, що іменується статичною гнучкістю. Глобальний характер виробничої діяльності підприємства характеризується такими ознаками, як вид конфігурації її напрямів та їх координація. Глобальна конфігурація повинна дозволити підприємству ефективно організувати свою діяльність у світовому масштабі. Є два види конфігурації: концентрована і дисперсна. При першій найважливіші ланцюги формування вартості зосереджуються в одній або декількох країнах, що дозволяє використати принципи ефекту масштабу виробництва. А при дисперсній конфігурації забезпечується певна розпорошеність певних видів діяльності, що потребує суттєвих закордонних інвестицій. Глобальна конфігурація доповнюється конкуренцією напрямів діяльності, щоб використати конкурентні переваги. Вона синхронізує етапи ланцюга формування затрат, сприяє зниженню транснаціональних витрат, забезпечує циркуляцію інформації між філіями і центральним апаратом, дозволяє розподілити ризики між різними країнами, де здійснюється виробнича діяльність.

Витоки глобалізації виробництва пов'язані з його інтеграцією. Остання на мікрорівні виступає як горизонтальна і вертикальна. При горизонтальній інтеграції об'єднуються фірми, що виробляють подібні або однорідні товари, для отримання конкурентних переваг. Горизонтальна інтеграція, що виходить за межі країни, супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються у країнах базування. При вертикальній інтеграції об'єднуються фірми, які функціонують у різних видах або галузях діяльності. Вона може бути двох типів: спрямована вперед, коли до фірми приєднуються підприємства попереднього виробничого циклу, наприклад, до металургійного заводу приєднується рудник, де добувається руда, і спрямована назад, при якій до головної фірми приєднуються підприємства наступних виробничих циклів, наприклад, до елеватора приєднується хлібобулочний комбінат.

Інтеграційні процеси відбуваються на національному рівні і формують великі об'єднання в межах національних економік. Вони орієнтувались на виробництво товарів на національний ринок, хоча здійснювали і їх експорт. Зростання митних бар'єрів і протекціоністських заходів держави привело до створення такими об'єднаннями філій за кордоном, що діяли у тісній залежності від материнських компаній. З 1970-х років під впливом таких факторів, як науково-технічний прогрес, пошук конкурентних переваг у вигляді дешевої робочої сили та вигідних умов застосування капіталу, між такими підприємствами встановлювались повномасштабні виробничі, комерційні та інші зв'язки, що привело до утворення транснаціональних корпорацій (ТНК).

Відбулися також зміни у виробничій діяльності. Якщо раніше вона здійснювалась на національній основі, то тепер на базі інтеграції формуються виробничі системи, що забезпечують виготовлення продукції в різних країнах світу з комплектуючих, створених одним і тим самим капіталом у різних національних економіках. Прискоренню виникнення такої форми організації виробництва сприяли комп'ютеризація та інформатизація індустріально розвинених країн, створення ефективних засобів сполучення, зокрема реактивної авіації, контейнерних перевезень, швидкісних поїздів, а також організаційні та соціальні зміни, що забезпечили суттєве зростання мобільності матеріальних, фінансових, інформаційних та людських ресурсів.

Під впливом цих факторів на початок 90-х років минулого століття транснаціональні компанії стали основним суб'єктом глобалізації виробництва, які мають загальносвітове бачення ринків і конкуренції, добре знають конкурентів на світовому ринку, контролюють свої операції у загальносвітовому масштабі, координують діяльність за допомогою гнучких виробництв та інформаційних технологій, інтегрують свої виробничо-комерційні об'єкти в єдину міжнародну мережу управління, інтегруються між собою.

Сучасні ТНК характеризуються двома основними ознаками. По-перше, вони встановлюють систему міжнародного виробництва, що базується на розпорошенні виробничих одиниць на багатьох країнах. По-друге, ТНК проникають у передові галузі виробництва, швидкий розвиток яких передбачає наявність великих інвестицій та залучення висококваліфікованого персоналу.

Центральні органи або штаб-квартири ТНК розміщуються, як правило, у високорозвинутих країнах. Це не випадково. Такі країни мають величезні переваги у сфері науково-технічного прогресу. Власники новітніх технологій та їх інфраструктурних передумов (науково-дослідні і дослідницько-конструкторські роботи, прикладна і функціональна наука, кадри розробників та вчених) мають величезні конкурентні переваги. Країни з найновітнішими технологіями домінують у конкурентній боротьбі, їх частка прибутку, отримана від нововведення, набагато вища за частку застосовуваного капіталу. Водночас такі країни новітніми технологіями не діляться. За кордон передають лише менш ефективні та застарілі технології. Все це створює сприятливі умови для зосередження у високорозвинутих країнах штаб-квартир ТНК, пов'язаних з реальним сектором економіки. Такі країни насамперед виграють від перебування в них транснаціонального капіталу, бо саме тут проявляється найбільший ефект його діяльності. Водночас ці держави мають конкурентні переваги, створюють найсприятливіші умови для розгортання та віддачі потенціалу могутніх ТНК. Слід мати на увазі і ту обставину, що у розвиненій країні ТНК знаходять не лише важливі для них виробничо-технологічні та інфраструктури і переваги, а й ту стабільність, яка убезпечує від випадковостей не лише капітал та прибуток, але і власність. Ця тенденція підтверджується і статистикою. З 200 найбільших ТНК, що функціонували на початок XXI ст., штаб-квартири 62 з них були розташовані у Японії, 53 - у США, 23 - у Німеччині, 19 - у Франції, 11 - у Великій Британії, 8-у Швейцарії і 6 - у Південній Кореї. З 77 тис. ТНК на початок XXI ст. в ЄС було зареєстровано понад 39 тис.

Глобалізація виробництва пов'язана з переходом від фордизму як методу організації виробництва до постфордизму. Фордизм як модель організації виробництва характерний для XX ст. Йому притаманні такі риси, як масове виробництво гомогенних виробів на великих підприємствах; негнучкі технології типу складального конвеєра; переважання періодично повторюваних стандартних рутинних операцій; застосування вузько професіоналізованої робочої сили, інтенсифікація та гомогенізація праці; використання ефекту масштабу виробництва як засобу підвищення його ефективності; жорсткі ієрархічні та бюрократичні структури управління; висока роль профспілок в організації виробництва і взаємовідносин між працею і капіталом. Це модель організації виробництва адекватна національній економіці, що функціонує на основі пріоритету національних ринків, великомасштабних капітальних підприємств та негнучких виробничих і управлінських структур. Така модель організації виробництва була одним із факторів високих темпів розвитку економіки розвинутих країн.

Однак з 1970-х років на новій хвилі технологічної революції та через посилення здійснюваних ТНК процесів інтеграції за межі національних економік відбувається перехід до іншої моделі організації виробництва - постфордизму. Для нього характерним є широке застосування мікропроцесорних технологій, комп'ютеризованих та роботизованих виробництв, посилення гнучкості виробництва за рахунок контролю за виробничим циклом та якістю продукції, перехід від масового виробництва стандартизованих товарів до виробництва спеціалізованих, стилізованих товарів широкого асортименту невеликих обсягів, застосування гнучких, децентралізованих форм організації праці та управління виробничим процесом, посилення диференціації робочої сили і підвищення рівня так званих "білих комірців" у її структурі, зниження ролі профспілок у сфері відносин між працею і капіталом. Якщо фордизм базувався на гомогенному виробництві, то в основі постфордизму - гетерогенне виробництво. Все більшу роль у виробництві починають відігравати дрібні та середні підприємства, що мають вишу адаптацію до зміни асортименту виробництва. Саме постофордизм виступає тією моделлю організації виробництва, що орієнтується на глобальний ринок.

Процеси глобалізації світової економіки кінця XX - початку XXI століть привели до змін не тільки у виробництві, а й у сфері обміну товарами та послугами, що проявились у глобалізації торгівлі. Суть її полягає у лібералізації міжнародної торгівлі, розширенні її масштабів і географічній мобільності, скороченні обмежень на шляху руху товарів та послуг між різними країнами світу. Переміщення виробництва за кордон, здійснюване ТНК, веде до збільшення товаропотоків, зростання обсягів товарообороту. Весь світ стає, по суті, єдиним ринком для десятків тисяч ТНК, практично всі його регіони відкриті для їх діяльності. На початок XXI ст. майже чверть глобального продукту світу було спрямовано у канали міжнародної торгівлі.

Найсуттєвішою рисою глобалізації торгівлі є її лібералізація. Це розширення свободи економічних дій і зняття обмежень на діяльність у світовій торгівлі як для суб'єктів національної економіки, так і спрощення доступу на національний ринок зарубіжних суб'єктів. Лібералізація торгівлі є проявом процесу інтернаціоналізації національних економік. Вона виступає як двостороння, багатостороння та глобальна. Глобальний рівень регулювання міжнародної торгівлі включає широкий спектр принципів, правил, міжнародних договорів та угод, що розробляються міжнародними організаціями.

Витоки лібералізації світової торгівлі після Другої світової війни закладено Генеральною угодою з тарифів та торгівлі (ГАТТ), підписаною 30 жовтня 1947 р. Майже 40 років ГАТТ виконувала функції міжнародної організації з питань торгівлі. Головною метою було сприяти розвитку і лібералізації міжнародних торгових відносин шляхом усунення митних обмежень і дискримінації у міжнародній торгівлі та підвищення реальних доходів і попиту. Лібералізації торгівлі сприяли також розроблені Конференцією з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) та ухвалені Генеральною Асамблеєю ООН у 1980 р. заходи "Комплекс узгоджених на багатосторонній основі справедливих принципів та правил для контролю за обмежувальною діловою практикою".

Суттєвий поштовх прискоренню лібералізації торгівлі та її глобалізації було надано рішенням Уругвайського раунду переговорів ГАТТ, що відбувся у 1994 р. Його рішеннями було створено Світову організацію торгівлі (СОТ), правовою основою діяльності якої є ГАТТ у редакції 1994 р. (тому нову організацію нерідко називають ГАТТ/ СОТ). Головна мета СОТ - подальша лібералізація торгівлі товарами та послугами шляхом удосконалення торгових правил. З утворенням СОТ суттєво розширилась сфера лібералізації торгівлі, бо до кола її діяльності залучаються країни, що розвиваються, і держави з перехідною економікою. Збільшилося також коло тих сфер, що раніше не охоплювались дією ГАТТ. Це розширює світову торговельну систему, створює умови для формування комплексної системи лібералізації та регулювання торгівлі.

Одним із найважливіших заходів лібералізації торгівлі Уругвайського раунду ГАТТ є передбачуване його рішеннями скорочення тарифів у торгівлі товарами. Так, щодо розвинених країн середньозважені імпортні тарифи намічається скоротити по 99% тарифних позицій з 6,2% до 3,7%, а зниження ступеня охоплення нетарифними бар'єрами стосовно країн, що розвиваються - з 18% до 5,5% від обсягу експорту 1992 р. Щодо країн, що розвиваються, максимальні тарифи запропоновано знизити по 61% узгоджених тарифних позицій з 15% до 11%. На імпорт з розвинутих країн середньозважений рівень тарифу має становити: країни, що розвиваються, з Азії - 8%, країни, що розвиваються, з Європи - 16%, країни Латинської Америки - 18%, країни Африки - 23%. Ці заходи суттєво посилюють лібералізацію світової торгівлі і тим самим поглиблюють процеси її глобалізації, дозволяючи досягти суттєвого економічного ефекту як у короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі.

Одним із найрозвинутіших напрямів глобалізаційних процесів у світовій економіці є фінансова глобалізація. Остання пов'язана з фінансовими ринками. Фінансові ресурси на сучасному етапі є найбільш глобалізованим економічним ресурсом світу. Це пов'язано з тим, що цей вид ресурсу є одним із наймобільніших ресурсів світу. Рух фінансових ресурсів здійснюється на міжнародних фінансових ринках. Упродовж останніх десятиліть минулого століття сформувалася потужна інфраструктура таких ринків у результаті інтернаціоналізації фінансової сфери. Наслідком стала фактична незалежність світових фінансових ринків від політики певних країн світу. Це спричинило суттєві зрушення в процесі міжнародного руху капіталів. Він став набагато мобільнішим і відносно більш незалежним від реального сектора світової економіки. Це проявилось у суттєвому перевищенні темпів руху капіталів порівняно з темпом збільшення обсягів виробництва і експорту товарів та послуг.

За таких умов посилилась дія факторів, що зумовили глобалізацію міжнародних фінансових ринків. Зміцнення мобільності фінансових ресурсів у межах світової економіки, лібералізація фінансових ринків, посилення конкурентності у сфері міжнародного руху капіталів і спричинений цим пошук нових можливостей застосування фінансових ресурсів, нестабільність ринків у різних регіонах світу, інтенсивне поширення інформаційних технологій, збільшення кількості фінансових інновацій і стандартизація фінансових продуктів - усі ці

Схема 20.3. Основні тенденції глобалізації фінансових ринків

фактори при поглибленні інтеграційних процесів у світовій економіці і зумовили фінансову глобалізацію. Остання посилює роль фінансових ринків у процесі руху фінансових ресурсів між країнами і розширює міжнародну мережу фінансових організацій та змінює структуру управління ними.

Глобалізація фінансових ринків характеризується певними тенденціями (див. схему 20.3).

По-перше, посилюється конкуренція між кредиторами і позичальниками. Це пов'язано як із збільшенням потреби у фінансових ресурсах з боку урядів країн і приватних корпорацій, так і з пошуком оптимальних, з точки зору поєднання прибутковості і ризиків, сфер застосування фінансових ресурсів.

По-друге, фінансова глобалізація характеризується інтеграцією міжнародних ринків капіталів, що зумовлено, насамперед, здійсненим розвинутими країнами і рядом країн, що розвиваються, реформуванням своїх фінансових ринків. Починаючи з 1970-х років усі індустріально розвинуті країни лібералізували операції і капітали. Значну частину бар'єрів для входження на національні фінансові ринки було ліквідовано. Нерезиденти отримали право купувати цінні папери на національних ринках. Чимало цінних паперів, емітованих в одних країнах, почали котируватись на ринках інших країн. Значному прискоренню цих процесів сприяли нові електронні банківські технології. Це і посилило інтеграційні процеси на фінансових ринках.

По-третє, на фінансових ринках посилюються процеси їх конвергенції. Остання означає поступове усунення відмінностей в умовах функціонування міжнародних фінансових ринків, їх різних секторів. Уніфікуються умови укладання угод та здійснення платежів, стандартизується фінансова і бухгалтерська документація. Усуваються законодавчі перепони щодо розподілу інвестиційного і комерційного банківського бізнесу, зростає мережа фінансових холдінгів, що об'єднують інвестиційні і комерційні банки, страхові компанії, пенсійні та взаємні фонди.

По-четверте, відбувається комп'ютеризація та інформатизація фінансових ринків, що означає широке використання учасниками міжнародних фінансових ринків новітніх інформаційних систем, глобальних баз даних та інтегрованих систем управління операціями, таких як CEDEL, SWIFT, EUKOCLEAR, NASDAQ та інші.

В умовах глобалізації фінансових ринків зазнає зміни географічна структура потоків капіталу. Ще на початку 1990-х років понад 2/3 ресурсів міжнародного ринку капіталів розміщувались у країнах, що розвиваються. їх головними одержувачами були Латинська Америка, Південно-Східна Азія та країни - виробники нафти. На початку XXI ст. основними одержувачами на міжнародних ринках капіталів є банки та фінансові компанії країн Організації економічного співробітництва і розвитку.

Для фінансової глобалізації характерним є формування самоконтролю з боку приватних учасників ринку. Для цього використовується такий засіб, як розкриття фінансовими установами свого фінансового стану шляхом відкритого аудиту. Такий захід виступає своєрідною рекламою їх діяльності.

Важливим напрямом економічної глобалізації є кардинальна трансформація механізмів економічного регулювання з метою створення глобально інтегрованої регулюючої системи. Потреба в останній зумовлена рядом факторів, що уможливлюють якісне зростання ефективності економічної діяльності в межах світової економіки на базі міжнародної кооперації. Серед таких факторів - необхідність повнішого використання переваг вільного руху основних факторів виробництва, зумовленого лібералізацією; суттєве підвищення ролі гуманітарного капіталу у зв'язку з інтенсивним розвитком міжнародної взаємодії у сферах освіти, науки, охорони здоров'я і навколишнього середовища; зниження впливу держави на національну економіку, що потребує посилення координації між країнами, широке розповсюдження інформаційних технологій, що створює сприятливі умови для ефективного управління міжнародними комплексами розташованими в різних частинах світу. Глобалізація економіки, що прогресувала, на межі XX І XXI століть досягла такого якісного рівня, що глобальна система міждержавного регулювання світогосподарських зв'язків стала нагальною потребою. Це особливо наочно проявилось після світової фінансової кризи J 997-1999 років, яка розкрила дисбаланс між розвитком глобальної економічної діяльності ТНК та ефективністю глобального регулювання економічних процесів у межах світової економіки. Ще актуальнішою стала ця потреба в умовах світової кризи 2008 р.

Глобальна система міждержавного регулювання світової економіки є комплексом міждержавних норм, інтересів та практики, що визначають межі допустимої поведінки країн, їх урядів, організацій і компаній в міжнародній економічній діяльності. Основними напрямами формування і функціонування такої системи є:

1) вироблення міжнародних правил для міжнародної торгівлі товарами та послугами і єдиних правил функціонування міжнародної інфраструктури;

2) заходи стабілізації кон'юнктури на світових ринках сировини і продовольства;

3) регулювання міжнародних валютних відносин, балансів країн і міжнародної заборгованості;

4) заходи створення і функціонування регіональних, інтеграційних об'єднань, таких як ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР, АСЕАН, АТЄС, ЄврАзЕС.

У реалізації процесів глобалізації регулювання міжнародної економіки важливу роль відіграють міжнародні економічні організації. Вони поділяються на дві категорії: міжурядові і неурядові. До перших належать міжнародні організації, членами яких є держави і які засновані відповідними договорами для виконання певних завдань. Серед них насамперед потрібно виділити універсальні організації, створені ООН. Це передусім МВФ, МБРР, Міжнародна фінансова корпорація, Міжнародна асоціація розвитку, ГАТТ/СОТ, Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Міжнародна організація праці (МОП) та ін. У процесі глобального регулювання бере участь і Рада Європи, до складу якої входять 40 держав, та Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), що об'єднує близько ЗО країн, які займаються погодженням різних аспектів економічної політики і виробленням узгоджених її параметрів та типових законів іноземних інвестицій, ТНК, оподаткування, кредитування тощо. Суттєву роль у глобалізації регулювання світової економіки відіграють і такі організації, як група - 7 (8), група - 10, група - 22, група - 24 та група - 77. Про зростаючу роль міжурядових міжнародних організацій у глобалізації регулювання світогосподарських зв'язків свідчить і збільшення їх кількості з 37 у 1909 р. до 260 на початок XXI ст.

Зростає активність у процесах глобального регулювання різноманітних неурядових міжнародних організацій та інститутів громадського суспільства. Вони здатні чинити щоразу більший вплив на прийняття міжнародних рішень, тиснути на уряди та міжурядові структури. Однак слід зазначити, що процес глобалізації економічного регулювання далекий від досконалості, залишається дезінтегрованим, нерідко суперечливим, через що актуальним є пошук нових методів та підходів з метою приведення її у відповідність до завдань глобалізації світової економіки у XXI ст.

Які ж наслідки економічної глобалізації! Вони є неоднозначними - як позитивні, так і негативні. В умовах глобалізації економіки діяльність людства вийшла за межі національно-державних кордонів. Але при посиленні націоналізму, поляризації рівнів розвитку окремих країн, наявності сил, що зацікавлені у збереженні окремих переваг, процес глобалізації світової економіки здійснюється через регіоналізацію та транснаціоналізацію, які водночас і обмежують його. Ця суперечність посилюється тим, що нинішні форми глобалізації не відповідають інтересам переважної більшості країн, що розвиваються, і держав з перехідною економікою.

Процеси глобалізації світової економіки безпосередньо впливають на економічний і соціальний розвиток усіх країн світу. Під її впливом високими темпами розвиваються світова торгівля товарами і послугами. Протягом 1990-х років щорічні темпи збільшення її обсягу становили 7,9%, тоді як зростання ВВП - 2,9%. Відбувається інтенсифікація потоків прямих іноземних інвестицій. З 1980 р. вони збільшились у розвинених країнах у 4,8 рази, у країнах, що розвиваються, - у 9,4 разу. Посилилась також мобільність робочої сили у межах світової економіки. Зростаюча роль ТНК посилює конкурентну боротьбу у світовій економіці.

Усі пі процеси, що відбуваються в умовах глобалізації, справили певний вплив на економічний розвиток у світі, сприяли прискоренню економічного зростання в багатьох країнах світу. Протягом останньої чверті XX ст. обсяг світового реального ВВП зріс удвічі. Це позитивно позначилося на соціальному розвитку. За період з 1960 р. до 1994 р. за розрахунками спеціалістів Програми розвитку ООН реальні доходи на душу населення, розраховані за паритетами купівельної спроможності національних валют, зросли в середньому у світовому співтоваристві в 2,69 разу, в т. ч. у країнах, що розвиваються, - у 3,17 разу. Навіть у країнах з низьким рівнем розвитку (у них проживає 1/10 населення планети) вони збільшились з 561 до 965 доларів паритету купівельної спроможності. Це покращило умови життя людей, розширило можливість підвищувати рівень освіченості, кругозору, долучення до досягнення світової культури. Глобалізація стимулює також зростання участі та ролі всіх груп і членів суспільства в боротьбі з деградацією навколишнього природного середовища світу.

Має позитивні наслідки і фінансова глобалізація. Лібералізація руху капіталів пом'якшує дефіцит фінансових ресурсів у світі, внаслідок цього в сучасних умовах у значній частині країн, особливо розвинутих, капітал не є дефіцитним ресурсом. Посилення конкуренції в умовах глобалізації приводить до зниження вартості фінансових ресурсів. Переміщення фінансових потоків із сегментів ринку з високим ступенем ризику до тих, де він нижчий, в умовах фінансової глобалізації позитивно впливає на стабільність глобальної фінансової системи у довгостроковій перспективі.

Водночас не можна не помічати і негативних наслідків глобалізації. Виграш від глобалізації розподіляється зовсім нерівномірно як між країнами, так і в межах країн. її плодами користуються передусім розвинуті країни, що зумовлює збільшення розриву у рівнях економічного розвитку між ними та країнами, що розвиваються. Співвідношення доходів 1/5 частини народонаселення, що проживає у найзаможніших країнах, і 1/5, що проживає в найбідніших країнах, у 1913 р. дорівнювало 11 : і, у 1900 р. - 30 : І, а в 1997 р. - 74 : І. На багаті і високорозвинуті країни ОЕСР, де проживають 19% світового народонаселення, припадає 71% глобальної торгівлі товарами та послугами, 58% прямих іноземних інвестицій та 91% усіх користувачів Інтернету. Активи трьох найбагатших мільярдерів світу більші, ніж сукупний ВВП усіх найменш розвинутих країн світу з населенням 600 млн осіб. У країнах, що розвиваються, щорічні втрати через невигідні умови торгівлі та можливості доступу до праці та фінансів становлять 500 млрд дол., що в 10 раз перевищує обсяг іноземної допомоги цим країнам.

Про поглиблення диференціації доходів серед країн світу свідчить і такий факт. Після Другої світової війни доходи найбагатших 20% населення нашої планети перевищували доходи 20% найбіднішого населення у 30 разів, а на початку XXI ст. цей показник подвоївся. Нині у світі нараховується 9 млн осіб, статок яких перевищує 1 млн дол.

Глобалізація приводить до диференціації доходів не тільки між країнами, а й усередині країни. її плодами переважно користуються ТНК, для яких вона відкриває широкий доступ на нові ринки, до рідкісних ресурсів, кваліфікованої і відносно дешевої робочої сили. Водночас немало суб'єктів національної економіки навіть у розвинених країнах несуть збитки і нерідко розорюються, не витримуючи конкуренції з боку ТНК. Не скорочується розрив між багатими і бідними верствами населення навіть у розвинутих країнах. Так, доходи 20% найбагатшого населення перевищують доходи 20% найбіднішого у Великій Британії в 9,6 разу, США - 8,9 разу, Швейцарії - 8,6 разу. У США 1/5 сімей на початку XXI ст. зосередила 80% національного багатства, а 1% сімей - 40% багатства. В той же час частка населення, що балансує на межі бідності, становить майже 1/3 населення. Частка населення, що проживає за межею бідності, становить у Нідерландах 14%, в Іспанії - 21%.

Суттєві негативні результати принесла і фінансова глобалізація. Посилюється залежність світової економіки від функціонування фінансового (грошового), а не реального капіталу. Грошові капітали починають переважати обсяг реального сектора економіки, відриваючись від нього. А тому стан національних економік усе більше залежить від їх фінансів, на які суттєво впливає грошовий капітал нерезидентів та стан фінансових ринків інших країн. Відтік з країни спекулятивних грошових капіталів нерезидентів нерідко приводить до значних потрясінь національних економік. Негативно впливає фінансова глобалізація і на регулювання національними урядами фінансів своєї країни. В усіх країнах посилюється вплив ТНК та міжнародних фінансових організацій на національні фінансові ринки, обмежуючи вплив на них з боку національних урядів.

Фінансова глобалізація за певних умов приводить до світових фінансових криз. Це спричиняється невідповідністю між економічним становищем економіки країни і політикою її уряду. Погіршення кон'юнктури в країні веде до "втечі" спекулятивних капіталів, що Й зумовлює фінансову кризу. Через це виникає паніка на міжнародних фінансових ринках, що нерідко завершується світовою фінансовою кризою. Прикладом є азійська фінансова криза 1997-1999 років та світова фінансова криза 2008-2009 років. Перша розпочалася у країнах Південно-Східної Азії і привела до значного зменшення портфельних інвестицій на ринках країн, що розвиваються, спричинила паніку на фондових біржах світу та величезні збитки багатьох компаній, що негативно позначилось на кон'юнктурі усієї світової економіки. Ще більш руйнівний вплив на світову економіку здійснила криза 2008-2009 років.

Ці факти підтверджують суперечливість наслідків економічної глобалізації. Фахівці науково-дослідного Інституту соціального розвитку при ООН зазначали: "Відкриваючи небувалі можливості одним людям і цілим країнам, ті ж глобалізаційні сили відіграють не останню роль у зростанні зубожіння інших людей і країн, їх невпевненості у завтрашньому дні, у послаблені соціальних інститутів і систем соціального захисту, у розмиванні традиційних особистісних і суспільних цінностей".

Отже, глобалізація економіки так, як вона здійснюється у сучасному світі, має як конструктивний, так і деструктивний характер, як позитивні, так і негативні наслідки. Загострення суперечностей глобалізації, негативні соціальні наслідки певних її процесів породили громадський рух антиглобалістів. Його ідеологічною платформою є заперечення нестримної гонитви ТНК за прибутками будь-якою ціною всупереч іншим суспільним цінностям. Антиглобалізм виступає як важливий фактор стримування негативних результатів глобалізації, насамперед у соціальній сфері. Глобалізація - це об'єктивний процес планетарного характеру, зупинити який неможливо. Однак необхідні зусилля світового співтовариства, щоб, не зменшуючи переваг глобалізації, створити механізм, який би мінімізував її негативні наслідки. Такий підхід стосується і України. Вона не може бути осторонь глобалізаційних процесів, інакше опиниться на узбіччі цивілізації. Україна повинна стати конкурентоспроможною на світових ринках. Досягти цього можна шляхом інтегрування її економіки у світову. Розв'язання цього завдання насамперед пов'язано з інтеграцією у ЄС. Одним із важливих кроків на цьому шляху є вступ до Світової організації торгівлі.