Історія економіки та економічної думки - Козюк В.В - Економічна політика держави

Спрямовувалася на зростання економічної могутності країни та посилення позицій у світовому господарстві. У 1880 р. сформовано Вищу економічну раду, що займалась створенням законопроектів і статутів. Реорганізація торговельних палат у 1896 р. розширила їх роль у розвитку промисловості й торгівлі. Був прийнятий новий торговельний статут. Держава стимулювала утворення синдикатів у промисловості.

Проблемами аграрної культури і популяризацією сільськогосподарських знань займалися загальноімперська Державна сільськогосподарська рада, провінційні сільськогосподарські камери, у Пруссії - Міністерство сільського господарства (1848), центральні сільськогосподарські союзи. Видатки на сільське господарство на початку XX ст. становили 1,7 % державного бюджету. Закон 1880 р. обмежив свавілля лихварів стосовно селян. Держава організовувала для останніх позашкільну освіту, а саме: спеціальні курси, з 1876р. - роботу мандрівних вчителів, лекції у війську, з 1850-х років XIX ст. - сільськогосподарські освітні дворічні школи, що працювали як зимові вечірні курси, де могли здобути технічні спеціальні знання випускники елементарної школи. До Першої світової війни нараховували 15 вищих, 22 середніх, 40 нижчих і 278 зимових шкіл, 71 дослідну станцію, з них 43 у 12 повітах Пруссії (27 з них належали імперському і союзним урядам, функціонували при агрономічних інститутах, що забезпечувало їх високий науковий рівень). Лише у Баварії діяло понад 1,5 тис. показових дільниць з використання добрив.

Економіка Німеччини у світовому господарстві.

За рівнем економічного розвитку Німеччина займала перше місце в Європі, друге в світі. її частка у світовому промисловому виробництві становила 16,6 %. На початку XX ст. держава виробляла продукції удвічі більше, ніж Франція.

Чинники швидкої індустріалізації Німеччини:

o Об'єднання німецьких земель забезпечило створення могутньої держави з населенням у 40,8 млн осіб. До 1913 р. у результаті демографічного вибуху населення збільшилося до 67 млн осіб.

o До 1890-х років у країні завершилась промислова революція, її запізнілий характер дав змогу в процесі індустріалізації використати передовий зарубіжний досвід, здійснити техніко-технологічне переозброєння на основі НТР і здобутків нового будівництва. Це надало переваги в конкурентній боротьбі з англійськими та американськими товарами.

o Важливу роль в економічному підйомі Німеччини наприкінці XIX ст. відіграли повернення таких районів, як Ельзас і Лотарингія, з їх величезними запасами залізних руд і виплата Францією 5 млрд фр. контрибуції, що були використані для реконструкції старих і будівництва нових підприємств. Активно розроблялися поклади калійних солей і мінеральної сировини.

o Переваги німецької промисловості забезпечували висока продуктивність праці та порівняно низька заробітна плата. Машинна індустрія витіснила ремісників і забезпечила себе кваліфікованими робітниками. Розвиток німецької інженерної науки випередив західноєвропейський рівень, винаходи швидко впроваджували. Аграрні реформи знищили залишки феодальних відносин на селі.

Проте глибокі диспропорції і суперечності, зумовлені швидкими темпами розвитку монополістичного капіталізму та збереженням докапіталістичних відносин, вузькість внутрішнього ринку (зарплата робітників була меншою, ніж у Великій Британії та США), відсутність достатніх запасів сировини і зовнішніх ринків збуту продукції, колоніальних володінь (їхня територія була в 12 разів менша, ніж у Великій Британії, і в 5 разів менша, ніж у Франції), зростання фінансової могутності та нагромадження надлишкового капіталу пояснюють зовнішню експансію німецького капіталу, енергійне проникнення в інші країни і чужі колонії. Німеччина створила Паннімецький союз і розпочала підготовку до перерозподілу світу.

Економічну думку Німеччини представляють "нова" і "новітня" історичні школи, соціальний напрям у політичній економії.

Представниками нової (молодої) історичної школи в Німеччині є Г. Шмоллер, Л.Й. Брентано, А. Вагнер і К. Бюхер.

Нова історична школа виникла як опозиція й альтернатива неокласичному напряму економічної думки. Між представниками цих напрямів точилася "суперечка про методи", в ході якої обговорювалися питання щодо ролі методів індукції та дедукції, відносності економічних законів, історичного методу, аналізу позаекономічних факторів тощо. Політичні події, зокрема утворення єдиної німецької держави в 1871 р., визначили актуальність дослідження ролі держави в економіці.

Представники молодої історичної школи:

o вважали, що загальні закони економіки можуть бути відкриті на основі емпіричного дослідження, спостереження та індукції. Центром дослідження повинні бути практичні проблеми, створення "реалістичної" економічної теорії, а не розбудова теоретичних конструкцій і узагальнень;

o використовували історичний і системний методи; згідно з останнім суспільство є системою багаторівневою, складається з різних підсистем та елементів. Заперечували математичну формалізацію, якій непідвладні людська психіка та мораль;

o досліджували економічну систему з позицій "культурології" (науки про суспільство), на основі міждисциплінарного підходу. В економічних дослідженнях велике значення надавали етиці, моральним засадам, правовим нормам, їх впливу на економічні відносини;

o критикували концепцію "людини економічної", аналіз поведінки людини на основі методу робінзонад. Стверджували, що конкретні економічні явища є відображенням і матеріалізацією суспільної психології нації, її народного характеру та ментальності, вивчення яких є основою наукового підходу;

o державу вважали гарантом підтримання порядку та забезпечення соціальних, освітньо-виховних цілей, які не може реалізувати окрема людина. Пропагували ідеї ліберального реформізму, розробили теорії "організованого капіталізму9*, "державного соціалізму", концепції "соціальної солідарності", еволюційного переростання капіталізму в соціалізм і "соціального плюралізму";

o одними з перших наголосили на вивченні соціальних аспектів економічного розвитку.

Молода історична школа охопила дві течії: консервативну і ліберальну. Першу очолив професор Галльського, Страсбурзького та Берлінського університетів і устав Шмоллер (1838-1917), автор книг "Основи загального вчення про народне господарство" (1872), "Народне господарство, наука про народне господарство та її методи" (1897), видавець "Щорічника законодавства, державного управління і народного господарства".

На думку Г. Шмоллера:

o економічна теорія є морально-етичною наукою. Політична економія перетвориться в домінантну суспільну науку лише тоді, коли встановить тісне наукове співробітництво з етикою, історією, соціологією і політичною наукою і коли її дослідження матимуть нормативний характер;

o народне господарство становить цілісну систему. Є певний тип економіки, що складається з форм виробництва, розподілу, обміну та споживання, а також охоплює правові норми, звичаї, політичні фактори тощо. Теорія організації господарства повинна досліджувати господарський механізм як єдність економічних відносин і соціальної взаємодії людей;

o ринок - це не універсальний механізм, а соціальний інститут, функціонування якого визначається типом економічної системи. Найдієвішим засобом суспільного прогресу є зміна моральності людини, виховання нації в дусі "соціальної солідарності" підприємців і робітників;

o ринковий механізм вимагає державного регулювання. Завдання держави полягає у вирішенні проблем економічних криз, соціальної нерівності, узгодженості приватних і суспільних інтересів. Ідеалом держави є просвітницька монархія;

o соціальні питання необхідно розв'язувати шляхом освітньо-виховних реформ. Одночасно заперечував обмеження робочого часу, легалізацію профспілок і страйків, локаутів.

Людвіг Йозеф (Луйо) Брентано

(1844-1931) у працях "Сучасні робітничі гільдії" (1871-1872), "Про відношення заробітної платні робочого часу до продуктивності праці" (1877), "Класична політична економія" (1888) пропагував ідеї ліберального реформізму: організацію профспілок, споживчої та будівельної кооперації, введення фабричного законодавства для попередження революційних заворушень. Вчений започаткував теорію організованого капіталізму, згідно з якою картелі функціонують як спілки виробників, котрі забезпечують відповідність попиту та пропозиції, в результаті чого попереджають кризи надвиробництва, безробіття та банкрутства. Виступав за примусове картелювання у промисловості.

Л. Брентано обґрунтовував економічну вигідність дрібного селянського господарства, вважав, що велике агропідприємство рентабельне лише у зерновому виробництві. Був прихильником закону спадної родючості ґрунтів для будь-якого виду сільськогосподарської діяльності.

В економічній теорії вчений заперечував існування загальних економічних законів, обґрунтовував необхідність пізнання позаекономічних факторів розвитку народного господарства, дотримувався мінової концепції на основі вирішальної ролі розподілу та обміну.

Адольф Вагнер

(1835-1917) був одним з розробників теорії державного соціалізму, який трактувався як третій шлях між економічним лібералізмом і марксистським соціалізмом. Соціалізм розглядався як етичний принцип здійснення справедливості в економіці, підпорядкування ринку державі. Пропонувалися реформи, спрямовані:

o на організацію розподілу суспільних доходів через справедливу винагороду за працю, що визначається політичними умовами, традиціями, мораллю тощо;

o визнання "егоїстичного двигуна" дієвим і постійним стимулом господарської діяльності людини;

o обґрунтування зростаючої ролі держави, по-перше, ускладненням економічного життя і необхідністю втручання держави для підтримання порядку; по-друге, здатністю лише держави і великих корпорацій забезпечити зростання інвестицій у народне господарство; по-третє, фінансуванням соціальної політики;

o завдання держави - забезпечити перехід національної економіки від індивідуальної організації до суспільної, що вимагає розширення системи державних органів влади;

o створення теорії державних фінансів. Аналізуючи динаміку державних фінансів, учений виявив їх швидше зростання порівняно з темпами промислового виробництва та національного доходу. А. Вагнер сформулював закон зростаючої державної активності (закон Вагнера). Вчений вважав, що держава є особливим організаційним інститутом, який через систему державних видатків спроможний подолати неефективність ринкового механізму. Тому дослідження податкової системи є важливою складовою проблем політичної економії. Нетрудовий дохід, зокрема від підвищення вартості міських земельних ділянок, повинен належати населенню. Порівняно з іншими представниками історичної школи, А. Вагнер ширше використовував юридичні терміни, відкидав поняття "природного права" у трактуванні класичної школи, бо право, на його думку, - це продукт суспільного розвитку.

Карл Бюхер

(1847-1930) - відомий історик економіки, автор праці "Виникнення народного господарства" (1923). Проаналізувавши теорії суспільного розвитку, запропонував періодизацію економічного розвитку людства на основі мінової концепції (еволюції структури ринку) в межах таких стадій, як сім'я, місто і нація. На ранній стадії домінує самодостатнє натуральне господарство (первісне суспільство, античність, середньовіччя). Міське господарство характеризується місцевим ринком, просуванням товарів від виробника до споживача. В умовах народного господарства діє сформований національний ринок, істинний капіталізм, повністю реалізуються такі економічні категорії, як капітал і процент. Вчений підкреслював вирішальну роль грошового капіталу в розвитку економіки, аналізував фінансовий капітал як результат підпорядкування промислового капіталу позиковому.

Теоретики історичної школи Г. Шмоллер, Л. Брентано, А. Вагнер заснували у 1872 р. Спілку соціальної політики ("Verein für Sozialpolitik"), програма якої отримала назву "катедер-соціалізм" і яка виражала інтереси консервативної частини суспільства. її члени своїм завданням вважали розроблення державної політики з метою зменшення соціальних суперечностей шляхом вдосконалення правових відносин. Посилаючись на історію античної економіки й анти-селянський характер утвердження аграрного капіталізму у Великій Британії, вони обстоювали: спрямованість аграрної політики на виключення землі з товарного обігу; державне регулювання землеволодіння для захисту наявної системи аграрних відносин від впливу грошового капіталу, підтримки селянської власності і селянина як основи наявного ладу; державну політику сприяння розвитку продуктивних сил сільського господарства і піднесенню добробуту сільського населення. Спілка надавала гранти на дослідження та доводила рекомендації дослідників до преси і державних органів.

Представники новітньої історичної школи (або другої хвилі нової історичної школи, яка є вершиною її розвитку) - М. Вебер, В. Зомбарт і А. Шпітхоф - були економістами, соціологами, філософами. Вони зробили спробу створити економічну теорію, яка б поєднала історичний та абстрактно-логічний методи дослідження, принципи об'єктивності, закономірності економічного розвитку та конкретно-історичні особливості національного господарського життя.

Макс Вебер (1864-1920) - професор національної економії Фрайбурзького, Гейдельберзького та Мюнхенського університетів, автор праць: "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904), "Господарська етика світових релігій" (1916-1919), "Загальна економічна історія" (1919-1920) та ін.

Найважливіші ідеї теоретичної системи М. Вебера:

o Необхідно створити синтетичну концепцію генезису західної цивілізації, звільнити методологію аналізу економічних процесів і явищ від націоналізму та однобічності історичного методу попередників. Суспільство є сукупністю вільних індивідів, соціально-економічні процеси і явища необхідно розглядати на основі індивідуальних мотивів .господарської поведінки, регулювання суперечностей між індивідуальними та суспільними інтересами є державною функцією.

o Для виявлення економічних закономірностей, притаманних конкретній історичній ситуації, доцільно використовувати концепцію "ідеальних типів" суспільного устрою - певних теоретичних абстрактних (штучних) конструкцій, виділивши конкретні факти історичного розвитку. Він використовував такі логічні поняття, як "економічний обмін", ''економічна людина", ''феодалізм" і "капіталізм". Вважав, що "ідеальні типи" як інструмент аналізу минулого та сучасного допомагають систематизувати історичний матеріал, не заганяючи його в упереджену схему. Спираючись на концепцію "ідеальних типів", учений виокремив дві ідеально типові орієнтації економічної поведінки індивідів: традиційну, що походить з глибини століть і пов'язана з рутинними, незмінними методами діяльності, жадібністю та прагненням до збагачення у найгірших, крайніх виявах; ціле раціональну, що домінує з початку Нового часу і є продуктом унікальних історичних умов, які склалися у Західній Європі у XVI-XVII ст.

o Генезис і функціонування капіталізму необхідно розглядати у вузькому розумінні як економічну систему і в широкому розумінні як форму цивілізації.