Історія економіки та економічної думки - Козюк В.В. - 2.3.4. Особливості змішаних економічних систем провідних країн світу

Держава як функціональний суб'єкт змішаної економіки

Економічні системи країн Західної Європи у 50-80-х роках XX ст. характеризують як змішані соціально-ринкового типу, що поєднують три засадничі механізми: конкурентно-ринковий, державного регулювання та корпоративістських інституцій. Важливим функціональним елементом змішаної економіки є держава, значення якої виявляється у таких чинниках.

Зростала державна форма власності. В економічно розвинених країнах 15-25 % національного багатства країн належало державі. Вона стала важливим виробником і споживачем промислової продукції та послуг.

Основною формою державного регулювання була фінансово-бюджетна. Бюджет, згідно з кейнсіанською теорією, виконував фіскальну, стабілізаційну та регулятивну функції. Частка державних видатків у ВВП економічно розвинених країн збільшилася в середньому з 8-10 % у 1913 р. до 18 % у 1960 р. Держава посідала провідне місце у споживанні промислових товарів і послуг. Велике значення у державному регулюванні мали податкові стимули: пришвидшена амортизація, зменшення податкових ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи спричинили втручання урядів економічно розвинених держав у валютно-фінансові відносини.

Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, сферу нематеріального виробництва. Надавалися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації традиційних. Значні кошти витрачалися на військові замовлення. У 1970 р. у США частка витрат на військові потреби у федеральному бюджеті становила 40 %, в бюджеті Японії - 7,1, ФРН - 23,7, Великої Британії - 13,7, Франції - 16,7 %.

У Великій Британії склалася неотатистська модель змішаної економіки, що ґрунтувалася на втіленні в життя кейнсіанських принципів. Значну роль відігравала політика державного регулювання економіки.

У результаті націоналізації, проведеної двома лейбористськими урядами (1945-1951 і 1964-1970 рр.), було створено впливовий державний сектор. Були націоналізовані підприємства суднобудівної, автомобілебудівної, металургійної, електроенергетичної галузей промисловості. У 1970 р. державний сектор охопив 19 % зайнятих, виробляв 12 % ВВП і 10 % ВНД країни, майже 20 % промислової продукції. Поширилася практика створення державно-приватних компаній. Уряд лейбористів, що перебував при владі в 1960-1970 рр., проводив політику низьких цін на продукцію націоналізованих галузей. Слід зазначити, що було націоналізовано галузі, від діяльності яких значною мірою залежала ефективність суспільного відтворення. Тому державні капіталовкладення обслуговували зазвичай загальнонаціональні потреби економіки, їхня частка в інвестиціях у 1970 р. досягла 45,8 %, понад 1/3 вкладали в модернізацію обладнання.

Держава була потужним споживачем суспільного продукту. Більш ніж 1/2 бюджетних коштів виділяли на поточні витрати на товари і послуги (майже 20 % у ВНД країни). Значною була частка витрат на військові потреби (в 1950 р. - 17,3 %, у 1970 р. - 13,8 %).

Уряд відмовлявся проводити централізовану політику цін і доходів, намагався здійснювати справедливий розподіл національного доходу за рахунок встановлення справедливої шкали оподаткування. У межах фінансово-кредитної політики держава регулювала нагромадження капіталу шляхом пониження або підвищення облікової ставки, встановлюючи диференційні ставки на прибуток. Як адміністративні заходи використовували заборону або дозвіл на будівництво підприємств, примусове регулювання заробітної плати тощо. Лейбористський уряд встановив темп її припустимого щорічного зростання (2,5, а потім 3,5 %); а в середині 1960-х років заборонили зростання заробітної плати.

Спроба запровадити планування економіки на основі п'ятирічного "національного плану" економічного розвитку на другу половину 1960-х років не була реалізована. Створювалися державні регулятивні органи, у тому числі Корпорація з реорганізації промисловості (1966 р.), що фінансувала злиття підприємств, Управління суднобудівної промисловості (1967 р.) тощо.

У Франції запанував неотатистський варіант змішаної економіки. Його теоретичною основою була концепція дирижизму, розроблена представниками соціологічної школи інституціоналізму (Ф. Перру). Вона ґрунтувалася на індикативному плануванні господарства - системі прогнозів розвитку та координації діяльності галузей господарства, централізованих заходів недирективного характеру. Економічна політика дирижизму передбачала максимальну участь держави в регулюванні економіки, у тому числі вплив на нагромадження капіталу.

Франція першою серед економічно розвинених держав стала на шлях планування та програмування національної економіки. У 1946 р. вперше створено систему планових органів. Вона складалася із верховного органу - Генерального комісаріату планування і галузевих комісій з модернізації, що розробляли плани розвитку окремих галузей промисловості. У 1947-1953 pp. був чинним план Моне (за ім'ям його ініціатора) - план відбудови і модернізації націоналізованого сектору економіки (перевагу надавали шести галузям: вугільній, електроенергетичній, металургійній, цементній, сільськогосподарському машинобудуванню і транспорту). Впровадження плану було обов'язковим, він визначав обсяги виробництва, ціни тощо. Хоча його не було виконано, він стимулював розвиток важкої промисловості. У 1954-1957 pp. господарство Франції розвивалося за планом структурної перебудови, модернізації та зміцнення конкурентоспроможності національної економіки.

Упродовж 1958-1969 pp. економічна політика голлізму (за ім'ям президента Ш. де Голля) отримала назву "індустріального імперативу", її змістом був принцип універсального розвитку, спрямований на всебічний і пропорційний розвиток усіх галузей економіки, структурну перебудову, особливо на пришвидшення зростання тих галузей, котрі визначали науково-технічний прогрес. Третій план (1958- 1961) проголосив перехід від протекціонізму до "відкритої економіки". Економічна стратегія четвертого (1962--1965), п'ятого (1966- 1970) і шостого (1971-1975) планів передбачала вдосконалення загальноекономічних пропорцій, концентрацію капіталу та посилення його міжнародних позицій. У 1960-х роках зросли державні закупівлі, впроваджувалася політика "колективного будівництва".

П'ятирічні плани були індикативного (рекомендаційного) характеру, походили на макроекономічну модель перспективного розвитку і містили основні показники обсягів виробництва, структурної перебудови, темпів зростання виробництва, динаміки цін, експорту, інвестицій тощо. Ці показники були орієнтирами, на які спрямовувалася діяльність приватних фірм.

Особливостями французького дирижизму були прямі адміністративні методи втручання в економіку, зокрема контроль за цінами, емісією цінних паперів, кредитною діяльністю, активна підприємницька діяльність держави в націоналізованому секторі економіки. На початку 1960-х років держава володіла 36 % національного майна, державний сектор виробляв 11 % промислової продукції, державні капіталовкладення становили 38 % від загальної суми інвестицій в економіку.

У Швеції модель змішаної економіки - це модель розподільного соціалізму, розроблена Соціал-демократичною партією, що була при владі впродовж 1930-1976 рр. її теоретичною складовою було вчення стокгольмської школи. Розвиток і функціонування економіки ґрунтувалися на принципі згоди (взаємодії, солідарності, компромісу) представників різних соціальних груп з метою проведення соціальної політики, спрямованої на перерозподіл національного доходу на користь найменш забезпечених верств населення. Було створено центральні консультаційні органи з метою визначення соціально-економічної політики країни.

Уряд підтримував приватну власність і підприємництво. Одночасно, застосовуючи кейнсіанські рекомендації, використовував спеціальні податки на інвестиції, створив спеціальний резервний фонд для приватних інвестицій, проводив активну політику на ринку праці, запровадив прогресивне оподаткування і трансфертні платежі, що сприяло вирівнюванню доходів громадян, розширив умови соціального забезпечення і мережу соціальних служб.

Шведська модель ще має назву "функціональна соціалізація", коли приватний бізнес забезпечує функції виробництва на основі конкуренції, а держава - високий рівень життя.

У Німеччині склалася неоліберальна модель змішаної економічної системи. її теоретичною засадою була теорія соціального ринкового господарства, ідейним батьком - В. Ойкен, творцем економічної програми реформ відновлення та розвитку німецької економіки і практичним організатором - Л. Ерхард.

Основою економічної програми Л. Ерхарда було будівництво такої форми економічного порядку, де поєднувалися приватна власність, свобода діяльності суб'єктів господарювання, вільні конкуренція та ціноутворення з обмеженим державним регулюванням для побудови соціально-ринкової економіки* Програма передбачала: збільшення виробництва товарів народного споживання, щоб пожвавити конкуренцію, та підвищення рівня зайнятості населення. Господарські реформи Л. Ерхарда охопили грошову і цінову (перехід до вільних цін), відродження вільного підприємництва, забезпечення населення продовольчими та споживчими товарами.

Стабілізаційним чинником розвитку ФРН була допомога за планом Маршалла (1948-1951). За перший рік Німеччина отримала 2,4 млрд дол. Відомо, що кожний отриманий долар приніс економічний ефект у різних господарських галузях від 10 до 20 дол. Ринок наповнився товарами. Він урізноманітнювався також за рахунок запасів фірм і швидкої конверсії промисловості. Перевагу надавали не базовим галузям, а виробництву предметів споживання.

Грошово-цінова реформа почалася в червні 1948 р. її завдання - скорочення обсягу грошової маси, зміна структури державних і приватних боргів. Обмін грошей (старих рейхсмарок) планували здійснювати шляхом конфіскації у співвідношенні 100 : 10. Однак реальна пропорція становила 100:6,5. Для мінімального забезпечення на особу виділяли по 60 нових марок (дойчмарок): 40 - у день проведення реформи, 20 - через 2 місяці. Половину заощадженої готівки можна було обміняти за курсом 1:10, іншу заморожували, пізніше обмінювали 1:20. Усі фірми отримали гроші для виплати першої зарплати, надалі мали розраховувати на власну комерційну діяльність. Короткострокові борги знецінювалися у пропорції 10 : 1, для довготривалих було встановлено спеціальні правила. Кредитори отримали державні боргові зобов'язання.

Здійснено лібералізацію цін (ліквідовано державний контроль за цінами, запроваджено регулювання заробітної плати), однак продовжувалось контролювання цін на продукти харчування, пальне, електроенергію, квартирну плату. Друкували "Каталоги цін". Закони карали за необґрунтоване їх підвищення. Фактично зберігалися ціни довоєнного періоду. Заробітну плату підвищували відповідно до зростання продуктивності праці та обсягів виробництва.

Відродженню вільного підприємництва сприяла система законів, що регулювала кредитну, податкову, антимонопольну, анти-картельну діяльність. Уряд здійснив демонополізацію виробництва. Концерни перетворилися на акціонерні товариства з символічним капіталом 100 тис. марок. Вони укладали договори про оренду з попередніми власниками, підпорядковуючись Опікунському управлінню - офіційній державній установі. Восени 1948 р. окупаційна влада повернула колишнім власникам їхні підприємства, що були переорганізовані в акціонерні компанії. Акції замінювалися у співвідношенні 1:1,5-3, у результаті чого перевищував капітал нових компаній. У банківській системі замість Німецького, Дрезденського і Комерційного банків було створено 30 самостійних банків. Уряд демонтував систему державного контролю за економікою. Регулювання здійснювали шляхом субсидіювання, надання дешевих кредитів, податкових пільг. Конверсія мілітаризованої економіки - це важливий чинник зростання промислового виробництва. У 1948- 1949 рр. зменшили податки.

Наприкінці 1949 р. обсяги промислового виробництва Західної Німеччини досягли рівня 1936 р. (найвищих показників довоєнного періоду), а у кінці 1950 р. перевищили його на 14,4 %. У 1951- 1952 рр. почалося зниження цін при зростанні заробітної плати. Безробітних практично не було. Важливе значення мала система соціального страхування, куди спрямовували 15 % національного доходу.

Розвиток економіки ФРН1 у 1950-1960 рр. визначала політика утвердження соціально-ринкового господарства, завданням якої було забезпечення добробуту для всіх, перетворення громадян у власників, побудова "народного капіталізму". Швидке зростання економіки стало основою так званого "економічного дива". Його складовими були: зростання темпів економічного розвитку, високий рівень інвестицій у промисловість, зростання продуктивності праці, ліберальна зовнішньоторговельна політика, висока конкурентоспроможність експортної продукції.

На процес відтворення суттєво впливало державне регулювання економіки. Воно ґрунтувалося на неоліберальних принципах, за якими держава встановлює правила для вільної конкуренції приватних суб'єктів господарювання. Основна форма впливу держави на соціально-економічний розвиток - бюджетно-податкова. Так, у 1950 р. капіталовкладення держави в загальних валових інвестиціях становили 11,4 %, у 1970 р. - 16,2 %. Протягом 1950-х років монополіям було передано 10,6 млрд марок і надано кредитів на суму 81,1 млрд марок, що становило 33,6 % інвестицій у національне господарство ФРН.

Держава постійно збільшувала закупівлі товарів і послуг. За 10 років (1950-1959) вона витратила 187,3 млрд марок, тобто закупила 10,9 % ВВП. У 1960-х роках із посиленням мілітаризації важливим джерелом стабільності промисловості стали замовлення на військові потреби. Бюджет останніх досяг значної суми - 12 млрд марок у 1960 р. і 20,5 млрд марок у 1970 р. (23,7 % федерального бюджету).

Важливим чинником впливу на розвиток господарства ФРН була державна власність. Наприкінці 1950-х років держава контролювала 13 % основного капіталу акціонерних компаній, 26,2 - видобутку кам'яного вугілля, 15,2 - нафти, 36,3 - залізної руди, 45,3 - цинку, 44,6 % виробництва легкових автомобілів. Державний капітал функціонував у галузях, що виробляли промислову сировину для інших галузей і потребували значних вкладень з повільним оборотом капіталу. Низькі ціни на електроенергію та сировину сприяли зростанню прибутків приватних фірм.

Велика увага приділялася збалансованим за доходами і видатками державним бюджетам. Понад 80 % бюджетних видатків спрямовувалися на соціальні потреби, інвестиції здійснювалися за рахунок підприємницького прибутку та банківського кредиту з низькою ставкою процента.

У 1965 р. на черговому партійному з'їзді ХДС Л. Ерхард заявив про побудову соціального ринкового господарства і перетворення Німеччини у "сформоване суспільство".

Під впливом економічної кризи 1966-1967 рр. неоліберальну політику замінила неокейнсіанська. Посилилося державне регулювання на макроекономічному рівні. У 1967 р. було ухвалено концепцію глобального регулювання економіки як синтез ідей В. Ойкена і Дж.М. Кейнса, згідно з якою державна економічна політика мала забезпечити зростання економіки та повної зайнятості, стабільність цін і рівновагу платіжного балансу. Нову концепцію розглядали як більш високий ступінь розвитку соціальної ринкової економіки - "освічене ринкове господарство". Використовували методи фінансової та кредитно-грошової політики. Згідно із Законом про підтримку стабільності та економічного зростання (1967 р.) передбачалося вироблення програм економічного розвитку (короткострокових або антициклічних, середньо- і довгострокових структурних), планування державного бюджету, державних інвестицій, Фонду вирівнювання кон'юнктури. Перші кроки з реалізації цієї програми забезпечили 4 % економічного зростання у 1970 р. і зменшення безробіття.

У США існував вільноринковий капіталізм змішаної економіки з ліберальною моделлю, що ґрунтувалася на підтримці підприємництва на основі конкуренції, збагаченні найбільш активної частини населення та забезпеченні мінімального прожиткового рівня, проблема соціальної справедливості не ставилася.

Державне регулювання економіки стимулювало економічне зростання. Зміцніла державна власність, частка якої у ВВП становила близько 20 %. До її об'єктів належали підприємства, збудовані за рахунок державного бюджету, земельний фонд (21,4 % земельного фонду країни в 1955 р.), військове майно, інфраструктура (пошта, мережа електростанцій, шляхи сполучення, канали, система водопостачання, фонди соціального страхування тощо). Суб'єктами державної власності були федеральний уряд, уряди штатів, муніципалітети.

Збільшилася частка державних капіталовкладень, що становила близько 20 % усіх інвестицій в економіку. їх спрямовували у нове будівництво та розвиток інфраструктури, електроенергетики, науково-технічного прогресу. За допомогою системи державних контрактів реалізували 3/4 коштів на розвиток НДДКР, що дало змогу уряду контролювати їх тематику, терміни, якість. Пріоритет у фінансуванні НДДКР належав витратам на військові потреби (76 % у 1960 р. і 53% у 1970 р.).

Держава закуповувала товари і послуги або шляхом укладання торговельних угод, або у формі замовлень приватним фірмам. У 1955-1970 рр. обсяг державних закупівель зріс з 75 до 218,9 млрд доларів. Окремі фірми продавали державі 50-70 % товарів.

Сільськогосподарське виробництво розвивалося в умовах посилення державного регулювання, головним завданням якого була стабілізація ринку сільськогосподарських товарів, цін і доходів фермерів, надання асигнувань для захисту ґрунтів від ерозії, на іригаційні роботи, поліпшення земельного та лісового фондів. Науково-дослідну роботу здійснювали, зазвичай, урядові установи. Функції регулювання виконували міністерство сільського господарства, державна товарно-кредитна корпорація (ТКК), адміністрація земельного фонду. У1953-1964 рр. уряд реалізував 25-47 % валового збору пшениці, 9-16 % - кукурудзи, 4-32 % - ячменю, 15-62 % - бавовни і 9-48 % - тютюну. За незібраний урожай фермери отримували компенсацію у розмірі 45-50 % від його вартості. Американські фермери мали гарантовані стабільні доходи.

Уряд США запровадив макроекономічне прогнозування та програмування. У 1947 р. економічним прогнозуванням займалося 20 % промислових корпорацій, а в 1966 р. - 90 %. Кон'юнктурне короткострокове програмування ґрунтувалося на індикативних методах і визначало напрями розвитку, орієнтири, мало директивний характер лише для державних підприємств. Уряд Дж. Кеннеді в межах програми "Нові рубежі" (1961-1963) зробив спробу перейти до середньострокового загальногосподарського програмування економіки. У1961 р. міністерство оборони США прийняло систему ППБ ("планування - програмування - розроблення бюджету"), що об'єднала розподіл ресурсів через бюджет і планування. У 1965 р. цю систему було перенесено на державні установи.

Держава використовувала фінансово-кредитне регулювання економіки. Через державний бюджет (федеральний, окремих штатів і місцевих органів влади) регулювали податки, виплати у зв'язку з безробіттям, соціальне страхування, розвиток інфраструктури, освіти. Протягом 1950-1960 рр. проведено амортизаційні реформи, що скоротили терміни амортизації. Прибуток, що перераховували в амортизаційний фонд, не підлягав оподаткуванню, його використовували на виробничі потреби фірми. Введено додаткові пільги для корпорацій. Відповідно до ставки індивідуального податку (14- 70 % ), уряд контролював співвідношення динаміки величини доходу і податків з населення.

Кредитно-грошова політика держави забезпечувала надання державних довгострокових кредитів з виплатою пільгових процентів на розвиток сільського господарства, суднобудування, транспорту, будівництво житла. Держава регулювала умови надання споживчих кредитів, будучи гарантом депозитів приватних банків і створивши соціальну установу - Федеральну корпорацію страхування депозитів.

Наприклад, у США в 1968 р. держава придбала 87 % продукції авіаракетної промисловості, 40 % радіоелектронної апаратури, 35 % виробництва чорної та 22 % кольорової металургії.

Формування японської моделі економічного розвитку. Вона характеризується надзвичайно високими темпами економічного зростання, оригінальним типом управління та організації. На макроекономічному рівні визначальними чинниками були:

o висока професійність уряду, низький рівень державних витрат, використання механізму державного втручання в діяльність мікроструктур, відсутність корупції, систематичне оприлюднення економічної інформації;

o науково-технічні та організаційні нововведення;

o розширення виробництва матеріальних благ у структурі середнього та малого бізнесу;

o формування потужного сукупного попиту на вітчизняну продукцію;

o регулювання економіки, що ґрунтувалося на середньо- і довгострокових, загальнодержавних і галузевих планах, які мали характер планів-прогнозів (директивно-індикативний). Вони визначали певні цілі та умови розвитку, виявляли "вузькі" місця економіки. Загальнодержавні плани забезпечувалися приватними інвестиціями, галузеві - державними капіталовкладеннями. Перший економічний план уряд ухвалив у 1955 р. Наприкінці 1950-х років створено Раду галузевої структури, за розробками якої в 1960 р. було ухвалено десятирічний комплексний план структурної перебудови (план "Ікеда" - за ім'ям тодішнього прем'єр-міністра Японії). Основне завдання - подвоєння національного доходу, отримання споживання на користь нарощування інвестицій - виконано за 7 років;

o держава стала значним виробником і споживачем промислової продукції. їй належала третина виробничих фондів, а у виробництві національного продукту в 1971 р. досягла 21 %. Через держбюджет розподіляли 30 % валового внутрішнього продукту;

o держава використовувала такі основні форми впливу, як бюджетно-податкову та грошово-кредитну. Основними важелями цієї політики були пільгові кредити (низькі проценти), податкові пільги (на амортизаційні відрахування, на основний капітал), дотації на науку. Держава контролювала кредитно-фінансову систему, акумулювала потужні суспільні фонди зберігання в ощадних і страхових установах (Японський банк, пенсійні фонди, медичні, соціального страхування). Лише з останніх за 1952-1955 рр. приватний бізнес отримав 28 % фінансування. Високим темпам нагромадження сприяла обмеженість бюджетних витрат на військові потреби - 1 % ВВП.

Новий етап в розвитку світової та національних економік почався під впливом кризових явищ 70-х років XX ст. і характеризувався неспроможністю кейнсіанства визначити шляхи їх подолання.