Історія економіки та економічної думки - Юхименко П.І. - Розвиток класичного рабства

У більшості праць сучасних дослідників Стародавньої Греції та Риму епоху середини І тис. до н. е. — середини І тис. н. е. (аж до падіння Римської імперії) називають часом існування рабовласницького способу виробництва. Такий спосіб виробництва був поширеним лише у Стародавніх Греції та Римі, проте саме він визначав характер епохи. Вже йшлося про рабство в різних народів, але воно було патріархальним. Очевидно, воно стало універсальним етапом становлення класового суспільства. У класичному рабстві раба позбавляли не тільки власності на засоби виробництва, а й самого перетворювали на "знаряддя, що розмовляє", яке повністю належало хазяїну. Право власності рабовласника нічим не обмежувалось. Завдання класичного рабства полягало у створенні якомога більшої кількості додаткового продукту.

Існували такі джерела постачання рабів:

1) продаж військовополонених і приватних осіб, захоплених під час військових дій;

2) боргове рабство для осіб, котрі не мали громадянства;

3) внутрішнє відтворення рабів;

4) піратство;

5) самопродаж, продаж у рабство своїх дітей, злодіїв та інших злочинців. Рабська праця у цей період проникала в усі сфери життя та виробництва. За приблизними підрахунками, загальна кількість рабів в Афінах становила 30— 35 % населення. Головний контингент становили люди не грецького походження. Центрами рабства, крім Афін, були Хіос, Лесбос, Коринф та Егіна.

Ґрунтовнішими стають пошуки подальшого розвитку європейської цивілізації, що відобразилися у філософських трактатах епохи Стародавньої Греції. Зміст одного з таких проектів виклав Платон (справжнє ім'я Арістокл, 428— 347 рр. до н. е.) у відомій праці "Держава". Він високо оцінив роль аристократії в забезпеченні суспільних інтересів, оскільки саме цей стан включає у себе філософів і становить разом із воїнами (армією) апарат управління державою. Автор зазначав, що так і має бути: "поки державна сила і філософія не зіллються..., доти ні для держави, ні навіть для людського роду немає кінця злу". В його проекті "ідеальної держави" ні філософи, ні армія, що становили найвищу частину суспільства, навіть думати не могли про заняття, пов'язані з фізичною працею. Вони також не повинні мати будь-якої власності, оскільки саме вона, на думку філософа, — джерело суперечностей і розбіжностей у державі. За матеріальне забезпечення вищих станів за принципом "кожному порівну" повинна відповідати держава. Розглядаючи ринкові зв'язки, Платон звернув увагу на те, що ринок роз'єднує людей (у міру поділу праці), проте одночасно й пов'язує їх у певну суспільну цілісність. Але за умовами проекту ринкові відносини — це сфера нижчих станів, котрі виконували всі господарські роботи, у тому числі й ті, що пов'язані з володінням і розпорядженням особистою власністю.

Нерівність між людьми, на думку автора, закладено природою, адже саме природа формує здібності до їх участі у господарській діяльності. Потім ці думки розвинув И. Шумпетер (1883—1950) у визначенні підприємця ("той, хто здібний до ризику"). Різні здібності необхідні для створення різноманітних товарів, котрі мають задовольнити велику кількість потреб у суспільстві. Тобто він розвивав ідею своїх попередників про поділ праці.

Виникнення держави Платон пов'язував з необхідністю обміну для задоволення повсякденних потреб та інтересів людей. У державі філософ вбачав, використовуючи сучасну термінологію, найважливішу інституцію формування справедливих відносин, оскільки навіть недосконалий закон, який встановлювали правителі, значно ліпший, ніж будь-яке беззаконня.

За принципом державного устрою він розробив учення про міське господарство, що мало ґрунтуватися на мудрості керівників і громадян, мужності під час захисту власних і державних інтересів, і бути, крім того, стримуючим засобом як основою підлеглості міським (державним) законам.

Звертаючи увагу на існування двох функцій грошей — міра вартості товарів і засіб збагачення, — Платон пропонував вводити паперові гроші, які значно зменшать торгівлю з іншими країнами.

Як і Ксенофонт, котрий зазначав, що "землеробство — мати і годувальниця усіх мистецтв", найголовнішою галуззю економіки вчений вважав землеробство, відносячи ремісництво і торгівлю до менш престижних занять у суспільстві.

Підвищення товарності сільського господарства, його регіональна спеціалізація стали новим явищем у V ст., хоча натуральна основа господарства залишилася незмінною. Предметами найвигіднішого експорту були маслини, олія та вино.