Історія економіки та економічної думки - Юхименко П.І. - Капітал

У теорії капіталу А. Сміта очевидна його прогресивніша позиція порівняно з фізіократами. Він визначав поняття капітал як одну з двох частин запасів, від якої очікують отримати прибуток, а друга — це та, що спрямована безпосередньо на споживання. На відміну від фізіократів, учений вважав продуктивним той капітал, що був зайнятий не тільки у сільському господарстві, а й у всій галузі матеріального виробництва. Крім того, він ввів поняття поділу капіталу на основний і оборотний, показав відмінність у співвідношенні між цими частинами залежно від галузі господарства. За А. Смітом, оборотний капітал — та його частина, котра перебуває в обігу; частина, яка не бере участь у цьому, отримала назву основного капіталу. Обидва капітали приносять прибуток: основний — у виробництві, оборотний — у сфері обігу. До складу основного капіталу входили: машини, знаряддя праці, будівлі, поліпшення землі, кваліфікація працівників (за сучасною термінологією — людський капітал). До оборотного належали гроші, продовольство, сировина і напівфабрикати, готові вироби. Постійне поповнення останнього відбулося за рахунок трьох джерел — від продукту землі, копалень і рибальства.

Історичну місію підприємця А. Сміт вбачав у нагромадженні капіталу. Зберігання його значної частини сприяло розширенню виробництва, створенню нових робочих місць, економічному прогресу суспільства.

Важливий внесок економіст зробив в аналіз суспільного відтворення, розрізняючи валовий і чистий доходи держави. Вартість річного продукту суспільства він розглядав як ще раз створену працею вартість, фактично — національний дохід. К. Маркс назвав "казковою догмою" ситуацію, коли під час аналізу не звертали увагу на проблеми суспільного відтворення постійного капіталу (засобів виробництва). Пізніше термін утвердився в марксистській політичній економії як "догма Сміта".

Категорію "капітал" Д. Рікардо охарактеризував як частину багатства країни, котру використовують у виробництві та до складу якої входять їжа, одяг, інструменти, сировина, машини та ін., що необхідне, аби привести в рух працю. Така теза відрізняється від думки А. Сміта, який вважав, що до капіталу належить нагромаджена праця, втілена у знаряддях виробництва. У цьому разі позиція Д. Рікардо збігається з поглядами інших представників класичної політичної економії, які зверталися до теорії капіталу, але, на відміну від них, він зумів довести, що унаслідок нерівності прибутку на вкладений капітал останній "переміщується з однієї діяльності в іншу".

Отже, внесок А. Сміта і Д. Рікардо в економічний аналіз полягав у тому, що вони з'ясували роль ринків в організації економічного життя та забезпеченні швидкого економічного зростання; також довели, що система цін і ринків здатна координувати діяльність людей і фірм без будь-якої директиви з боку уряду (держави).

Сформулюємо коротко головні положення їх праць.

1. Стосовно мотивів і стимулів господарської діяльності, то на відміну від фізіократів, які вважали, що економічний устрій — це система, яку має відкрити винахідницький розум, а власник утвердити, А. Сміт стверджував, що ні винаходити, ні створювати господарський лад немає потреби, адже він уже є. Вчений охарактеризував його механізм, складові та відносини. В основі господарського механізму перебуває та діє "економічна людина”. У бажанні отримати вигоду її спрямовує "невидима рука" до досягнення непередбачуваного результату. Дбаючи про власний інтерес, людина сприяє загальній вигоді.

2. Свободі економічної діяльності індивідуумів не потрібно перешкоджати, її не слід жорстко регламентувати. А. Сміт і Д. Рікардо виступали проти надлишкових обмежень з боку держави, вони підтримували свободу торгівлі, в тому числі зовнішньої, тобто виступали за політику фритредерства, були проти протекціонізму, регламентації бізнесу та виробництва.

3. Теорії вартості й ціни розроблені як вихідні концепції в загальній теоретичній системі економічної науки.

Вплив цих економістів поширився не на одну школу, практично він спрямовувався за кількома напрямами: по лінії рікардіанської школи (трудова теорія вартості); лінії тих шкіл і окремих економістів, які розробляли проблеми цін і ціноутворення на основі співвідношення попиту та пропозиції (школа Маршалла) або на основі споживної вартості товарів (австрійська школа); по лінії тих, хто досліджував вплив і взаємодію факторів виробництва (Ж.Б. Сей). Концепція свободи торгівлі теоретично обґрунтована у теорії порівняльних витрат, згідно з котрою поділ праці у галузі міжнародного обміну є важливою передумовою підвищення продуктивності й отримання економічних вигід.

В Англії у працях Д. Рікардо класична економічна наука досягла розквіту, і 20—60-ті роки XIX ст. були періодом нової інтерпретації головних постулатів класичної школи. Із порушених Дж.С. Міллем (1806—1873) численних теоретичних проблем складно якусь із них поставити на перше місце.

Зважаючи на зізнання англійського економіста, в теоретико-методологічних поглядах він багато в чому схожий на свого кумира Д. Рікардо. Позиції, що сприймають як "логічний висновок” із учення Д. Рікардо, і погляди, котрі свідчать про творчі досягнення Дж.С. Мілля, зосереджено в його праці "Основи політичної економії та деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії" (1848).

Специфічним для методології автора є протиставлення законів виробництва і законів розподілу. Перші він вважав незмінними і зумовленими технічними умовами, тобто подібно до фізичних істин вони мали характер, властивий природничим наукам, у них немає нічого, що б залежало від волі. А другі, оскільки ними керують "людські інституції", такі, якими їх роблять думки і бажання правлячої частини суспільства, дуже різноманітні в різні століття і різних країнах. Саме закони розподілу, на котрі впливають закони і звичаї певного суспільства, наперед визначають на персональному рівні розподіл власності за допомогою розподілу доходів між трьома основними класами суспільства. Спираючись на такі методологічні посилання щодо формування законів розподілу за відповідними рішеннями, вчений розробив власні рекомендації соціального реформування суспільства. Дж.С. Мілль — перший економіст, який запропонував реформістську програму розв'язання суперечностей капіталістичної соціально-економічної системи і тим самим започаткував головні принципи для реформізму.

Ідеї активізації участі держави в соціально-економічному розвиткові суспільства і пов'язані з цим реформи простежуються в усіх роботах Дж.С. Мілля. Наприклад, вів зазначав, що державі доцільно орієнтувати діяльність центрального банку на збільшення банківського процента, що зумовить приплив у країну іноземного капіталу і посилить національний валютний курс, відповідно здійснюватимуть заходи щодо запобігання відпливу золота за кордон. Економіст значно ширше інтерпретував "закон Юма". Він довів, що приплив зменшує норму процента, навіть якщо це призводить до підвищення цін. Як тільки норма процента зменшується, короткотермінові капітали спрямовують за кордон, що спричинює вирівнювання валютного курсу. Дж.С. Мілль одним із перших звернув увагу на те, що центральний банк може захищати свої резерви під час відпливу золота за кордон, підвищуючи банківський процент і таким чином зумовлюючи зростання його ринкової норми процента, що вже й так відбувається у результаті відпливу золота з країни. Збільшення норми процента сприяє залученню капіталу з-за кордону. Виникає попит на внутрішні векселі, і в міру зростання їх ціни стає вигідним віддавати за них золоті злитки. Отже, валютний курс установлюють на користь країни, де державна політика спрямована на утримання збільшення банківського процента. Процес обігу банківського процента з рухом золота на світовому ринку детально охарактеризував Дж. Гомен у "Теорії валютного курсу" (1861 р.). Однак суть процесу розкрили уже Дж.С. Мілль і певною мірою X. Торнтон.

Проте найважливішим внеском в історію економічного аналізу є те, що Дж.С. Мілль започаткував традиції розглядати економічні проблеми відповідно до фаз відтворення: виробництво — розподіл — обмін — споживання.