Історія економіки та економічної думки - Юхименко П.І. - Особливості розвитку капіталізму

У пореформений період розвиток капіталізму в сільському господарстві відбувався двома шляхами — прусським й американським. Першого шляху дотримувалися правобережні та лівобережні губернії України, в яких діяла відробіткова система (за оренду землі в поміщика селянин відробляв своїм інвентарем і худобою на поміщицьких землях), що призвело до прогресуючого розорення і закабалення більшості селян. Правобережжя, де активно поширювалася цукрова промисловість, дещо випереджало за темпами економічного розвитку Лівобережжя. На Півдні України, де гальмівний вплив залишків феодалізму був менш відчутним, застосовували американський спосіб переходу до капіталізму— поміщики створювали на основі своїх маєтків потужні агровиробництва з використанням машин та вільнонайманої праці, а заможні селяни організовували товарні господарства фермерського типу.

У сфері землеволодіння та землекористування внаслідок перетворення землі на товар у другій половині XIX ст. простежують докорінні зміни. По-перше, сформувався досить високий рівень концентрації землі. На початку XX ст. власниками 68 % усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків. По-друге, відбувся перерозподіл земельної власності: перехід від становості до безстановості, активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. У 1877— 1905 pp. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження третину загальної площі дворянського землеволодіння (6 млн десятин). Крім того, заможні селяни викупили із дворянського землеволодіння 4,5 млн десятин землі. Тому приватний земельний фонд збільшився майже в чотири рази. По-третє, значно поширилося орендне землекористування. Відробіткову форму оренди майже не використовували, зростання товарності господарств сприяло становленню грошової, підприємницької оренди.

Товаризація сільськогосподарського виробництва дала змогу застосовувати техніку в землеробстві, вільнонайману працю, збільшити обсяги посівних площ і поліпшити структуру посівів. Насамперед це було характерно для південних регіонів. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Протягом 70—80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на Півдні України за ці роки зросло в 12 разів.

Капіталізація поміщицьких і селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. чисельність поденних та постійних найманих робітників у землеробстві становила майже 2 млн осіб. Завдяки колонізації Півдня країни й інтенсивному розвитку господарства в інших регіонах протягом 1860—1887 pp. обсяги територій для посівів збільшилися в 1,5 разу. Товаризація виробництва сприяла змінам у структурі посівів: різко зросла частка посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукрові буряки, картопля, тютюн тощо. Завдяки цьому частка української пшениці в експорті Російської імперії на початку XX ст. становила 90 %. До того ж в Україні збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 — пшениці та 10 % кукурудзи.

Особливості розвитку промисловості

Українська промисловість, розвиваючись у напрямі загальноросійських економічних тенденцій, разом із тим мала свої особливості.

1. Перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. Після реформи 1861 р. видобуток кам'яного вугілля становив у 1900-му 691,5 млн пудів, що дорівнювало майже 70 % усього видобутку Російської імперії; залізної руди — 210 млн пудів — більше ніж половина загальноімперського видобутку. Наприкінці 90-х років Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн пудів). Енергоозброєність кожного заводу Півдня в середньому була в 42 рази вищою, ніж на Уралі, що сприяло ліпшій (у 6 разів) продуктивності праці робітника-металурга.

2. Значно більші темпи розвитку індустрії, порівняно із загальноімперськими. Виробництво чавуну в країні протягом 1870—1880 рр. збільшилося в 4 рази, прокату — у 7,7 разу, тоді як у Росії відповідно на 25 і 139 %. Аналогічні процеси відбувалися і в інших галузях важкої індустрії.

3. Високий рівень концентрації виробництва. У 1892-му вісім найбільших шахт Донбасу здійснювали понад третину річного видобутку вугілля та антрациту. У 60—90-х роках під час зменшення загальної кількості цукрових заводів (із 247 до 153) виробництво цукру зросло в 14 разів.

4. Значний вплив іноземного капіталу. У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиліття XIX ст. виникло 17 нових металургійних заводів. Більшість із них побудували на кошти іноземних капіталістів: англійських — завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині Донецьк); бельгійських — Дніпровський завод у селищі Кам'янському (Дніпродзержинськ); французьких — Гданцівський завод біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками таких заводів: Брянського — біля Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр'ївського— у Донбасі. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали посідали ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній промисловостях України. На цих заводах впроваджували новітню техніку та передові технології, застосовували апробовані в розвинутих країнах форми організації праці, здійснювали підготовку кваліфікованого високопрофесійного персоналу. У багатьох установах адміністративно-управлінський персонал, інженерно-технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями.

Капіталістам-іноземцям на початку XX ст. належало майже 90 % акціонерного капіталу монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких відпливали за кордон.

5. Структурна і територіальна диспропорційність. За підтримки держави пріоритет надавали становленню важкої індустрії, що розвивалася темпами, удвічі вищими порівняно з галузями легкої промисловості. Такий підхід призвів до серйозних деформацій структури економіки України: гіпертрофованого збільшення виробництва засобів виробництва шляхом зменшення обсягів виготовлення предметів споживання. Така тенденція в економіці збереглася і в XX ст. Більше того, потужне зростання промислового потенціалу та концентрація робочої сили в Подніпров'ї й на Донбасі контрастували з розвитком інших регіонів України. І нині ця диспропорція в розміщенні продуктивних сил є складною проблемою для національної економіки.

6. Формування економіки як органічної частини економічного простору Російської імперії. Цей процес виявлявся в гіпертрофованому розвиткові галузей великої індустрії південноукраїнських земель, гальмуванні діяльності частини галузей легкої промисловості (полотняна, суконна та ін.), які конкурували з аналогічним виробництвом центрально-російських земель, у формуванні української промисловості за принципом незавершеності, без замкнутого технологічного циклу тощо. Фактично однобічний, колоніальний характер мав і товарообмін. Тільки 155 промислових підприємств виробляли готову продукцію, а інші давали сировину для її створення в Росії. Готові товари, котрі довозили з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Отже, нагромадження капіталу в Росії відбувалося і шляхом нееквівалентної торгівлі з Україною. Регулювання цін на перевезення вантажів залізницями здійснювали в такий спосіб, що було вигідніше вивозити продукцію за межі країни, ніж продавати її на власній території. До речі, гужові дороги тут на той час були найгіршими в Європі.

Подібні тенденції спостерігалися також на початку XX ст. За рівнем концентрації промислового виробництва в головних галузях Україна не лише домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі.

Великі природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок приваблювали іноземний капітал. Тому 25 % іноземних інвестицій Російської імперії отримувала саме Україна. Витіснення з внутрішнього ринку місцевого вітчизняного виробника і вивезення значної частини прибутку монополій за кордон деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії.