Історія економіки та економічної думки - Юхименко П.І. - 12.3. Модернізація економіки України у 50—60-х роках

В історії СРСР і України післявоєнні роки за характером соціально-економічного розвитку умовно поділяють на три періоди:

1) підйом (1950—1970 рр.);

2) застій (1971—1985 рр.);

3) криза і зміна соціально-економічної системи (1985—1990 рр.). Розглянемо особливості економічного розвитку на кожному з цих етапів.

50—60-ті роки.

Разом зі зростанням індустріальної могутності СРСР поглиблювалися і більше виявлялися негативні тенденції, що набували ознак хронічності й охопили народногосподарські комплекси всіх республік.

По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн насамперед за якісними показниками, витратами матеріальних, трудових, фінансових ресурсів на одиницю продукції, продуктивністю праці, економічною ефективністю тощо.

По-друге, безсистемне моделювання економіки, перенасичення її промисловими підприємствами, диспропорційність у розвитку різних галузей економіки (особливо це стосується промислового комплексу України).

По-третє, поступове зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо.

За таких умов виникло першочергове завдання — прискорити науково-технічний прогрес, здійснити значні структурні зміни в економіці, технології, організації та управлінні виробництвом. Крім того, потрібно було вирішити ще два суперечливі завдання: нагодувати й одягти людей, дати їм житло (проблема дефіциту житла Україна не вирішила ще й нині), підняти їхній культурний рівень і водночас зміцнити оборону країни шляхом виробництва нових видів озброєння.

В умовах, коли не було іноземних інвестицій та бракувало фінансових і матеріальних внутрішніх ресурсів, командно-адміністративна система розв'язувала проблеми традиційно: визначала головні серед них і виробляла відповідну систему пріоритетів. У серпні 1953 р. сформували новий курс, який передбачав соціальну переорієнтацію економіки і пріоритетний розвиток легкої промисловості. Друге, щоправда, мало вимушений характер. Масштабні дотації в легку і харчову промисловості разом зі значним зниженням цін (наприкінці 1953 р. хліб коштував утричі дешевше, ніж у 1948 р.) призвели до збільшення дефіциту, а отже, до перегляду поточного плану на користь випереджального зростання виробництва товарів широкого вжитку. Іншим головним напрямом економічної політики стало відродження розореного села, розв'язання продовольчої проблеми, що потребувало радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Вже в 1954 р. різко знизили обов'язкові поставки сільськогосподарських продуктів державі, списали борги колгоспів, зменшили податки з присадибних ділянок і дозволили продавати надлишкову продукцію на базарі. Водночас у 1,5—5,5 разу підвищили заготівельні ціни на сільськогосподарські продукти, збільшили капіталовкладення та поставки техніки селу.

Послаблення державного тиску на село сприяло тому, що в 1953—1958 рр. середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в Україні стали вищими у 5 разів порівняно з 1950—1953 рр. (8 % порівняно з 1,6 %). Частка капіталовкладень у сільське господарство збільшилася майже на 1/3 порівняно з 1/5 на початку десятиріччя (щоправда, приблизно 32 % цих інвестицій йшло на освоєння цілини). Грошові доходи колгоспів з 1953 до 1958 р. зросли у понад три рази. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в Україні, як загалом і в СРСР.

Проте пожвавлення українського села виявилося нетривалим. Щоб продовжити розпочату в 1953—1954 рр. аграрну політику, не вистачало внутрішніх джерел фінансування. З огляду на політичні та соціальні причини радянський уряд не наважився підняти роздрібні ціни, перенісши на них приблизно трикратне збільшення заготівельної дотації, отриманої колгоспами в 1953—1958 рр. Однак цей тягар виявився непосильним для бюджету. У1958 р. здійснили реорганізацію МТС із примусовим викупом колгоспами країни сільськогосподарської техніки. Вони мали придбати понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд руб. Хоча цей захід дав змогу забрати із села деякі кошти, проте разом із цим різко погіршилося фінансове становище більшості господарств, а головне не було розв'язано проблеми інвестицій для сільського господарства. 31954 р. (освоєння цілини) розпочалися економічно необґрунтовані масово-політичні кампанії. Серед них такі: з 1955 р. максимально розширили посіви кукурудзи (в Україні вони займали в 1953 р. 2,2 млн гa, у 1955 р. — більше ніж 5 млн, у 1962 р. — 3 млн га, у Радянському Союзі було засіяно 32 млн га, з яких лише з 7 млн га зібрали якийсь урожай); з 1957 р. почали проводити "м'ясні" та "молочні" кампанії, що ставили завдання наздогнати США за виробництвом м'яса, масла і молока на одну особу (для України ця "гонка за лідером" закінчилась у 1964 р. загальним падінням продукції тваринництва на 92 % щодо рівня 1958 р.). Інші адміністративні реорганізації — укрупнення колгоспів, перетворення частини з них на радгоспи тощо — також не мали відчутних результатів.

Політику реалізації надпрограм доповнювали прагнення ліквідувати присадибне селянське господарство. Вже в 1955 р. його розміри зменшили в 2 рази. У 1956 р. встановили грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. було видано указ про заборону тримати худобу в містах і робітничих селищах. Ще в 1956 р. M.C. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали корів колгоспам, а молоко отримували на трудодні, помилково вважаючи, що особисті підсобні господарства втрачатимуть значення, а потім взагалі зникнуть. Тому за 1964—1964 рр. поголів'я великої рогатої худоби у підсобних господарствах колгоспників, наприклад в Україні, скоротилося на 14 %, свиней — на 20, а овець і кіз — на 53 %.

Як наслідок, середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1959—1964 рр. знову знизилися до рівня початку 50-х років (1,6 %). На початку 60-х років у містах України виник гострий дефіцит продуктів харчування, включно з хлібобулочними, м'ясними виробами та іншими продовольчими товарами масового попиту. Щоб з'ясувати ситуацію з дефіцитом, влада почала боротьбу проти "спекулянтів", "економічних злочинців", але поліпшити ситуацію не змогла. У 1962 р. радянський уряд змушений був підвищити роздрібні ціни на м'ясо (на 30 %) і масло (на 25 %), що спричинило масові протести населення. Однак проблему дефіциту продуктів харчування це не розв'язало. З 1963 р. уряд з метою запобігання голоду вперше закупив за кордоном понад 12 млн т зерна (на 1 млрд дол. США). Україна перетворилася із виробника на споживача зерна (особливо соєвих рослин) з-за кордону.

У промисловості цей період характеризувався поступовим пом'якшенням сталінського над централізму — радянською децентралізацією і демократизацією управління. Розширилися права союзних республік. Територіальний принцип управління здійснювали через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних, адміністративних районах. На території України замість ліквідованих союзних, союзно-республіканських і республіканських міністерств організували 11 раднаргоспів. Вони контролювали 10 тис. промислових підприємств і наприкінці 1957 р. їм підпорядкувалися 97 % заводів республіки (в 1953 р. лише 34 %). Прискореними темпами розвивалася легка промисловість. Отже, у перші роки "відлиги" промислова політика, як і економічна в цілому, спрямовувалася на вирішення першочергових завдань.

У цей період було зроблено суттєвий крок до підвищення рівня життя населення: масштабно підняли заробітну плату, скасували примусові державні позики, які забирали майже 10 % заробітків трудящих і були прихованою формою додаткового оподаткування населення, вдвічі збільшили пенсії, а з 1964 р. пенсії вперше дали колгоспникам. З травня 1966 р. у колгоспах ввели гарантовану оплату праці. У 1953—1958 рр. заробітна плата жителів міста підвищувалася в середньому на 6 % за рік. У другій половині 50-х років робітників і службовців перевели на 7-годинний робочий день. Уперше за роки радянської влади почали масове житлове будівництво, в тому числі із залученням коштів населення через житлово-будівельні кооперативи. До кінця 70-х років 80 % сімей забезпечили квартирами, проте житлову проблему внаслідок великої міграції сільського населення в міста так і не розв'язали. Наприкінці 50-х — на початку 60-х років під впливом економічних труднощів темпи поліпшення добробуту населення різко сповільнилися і загострилися соціальні проблеми, передусім спостерігався тотальний дефіцит продовольчих та інших товарів.

У1958 р. ввели обов'язкову восьмирічну освіту для усіх дітей шкільного віку. Скасування плати за навчання в середній школі та вищих навчальних закладах сприяло зростанню рівня народної освіти. Створена мережа шкіл, технікумів, ВНЗ дала змогу сформувати відповідний кадровий потенціал країни, позитивно відобразившись на розвитку науки та культури. Варто зазначити, що в розвитку економіки України у 1950—1970 рр. суттєву роль відіграли чинники інтенсивного зростання, коли приріст національного доходу та валового суспільного продукту забезпечувався в основному шляхом збільшення продуктивності праці та впровадженням досягнень НТП. Промисловому розвитку сприяло систематичне зростання капіталовкладень, у структурі яких збільшилася частка, спрямована на розширення, реконструкцію і технічне переоснащення діючих підприємств.

Радянський Союз разом із США були лідерами першого етапу третьої НТР (1945 р. — середина 60-х років; другий етап — середина 60-х — кінець 80-х років). Протягом цього періоду відбувалися радикальні зміни в технічному розвиткові. Швидкими темпами розвивалися радіоелектронна, атомна, хімічна промисловість, приладобудування. Саме тоді країна створила ядерний і ракетний потенціал. Найвидатнішими досягненнями були запуск першого у світі штучного супутника Землі, потім — космічного корабля, перший політ людини в космос, будівництво перших АБС і морських атомних кораблів.

"Відлига" значно активізувала і теоретичні економічні дослідження. Особливо протягом 1962—1965 рр. економісти розробили пропозиції щодо вдосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювали питання розширення самостійності й ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.

Ініціаторами цієї розробки були вчені - економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті "План, прибуток і премія" (1962) він чітко сформулював проблему: потрібна така система планування й оцінювання роботи підприємств, яка б стимулювала заінтересованість у найвищих планових завданнях, втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, ефективності виробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо доводити до підприємств лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв'язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Інші планові показники пропонували повідомляти галузевим або регіональним органам управління.

Щоб заінтересувати підприємства у виконанні планів, О. Ліберман пропонував затверджувати за кожною галуззю тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від міри досягнення нормативної межі рентабельності (відношення прибутку до виробничих фондів у процентах) могло б мати право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Такий метод повинен був звільнити централізоване планування від значної опіки над підприємствами і перейти до методів економічного (а не адміністративного) впливу на підприємства.

Ця схема стимулювання, планування й управління промисловістю ґрунтувалася на головному принципі Лібермана: те, що вигідно суспільству, має бути вигідно і кожному підприємству. І навпаки — те, що невигідно суспільству, повинне бути невигідним і для колективу будь-якого підприємства.

Економічна реформа 1965 р., яка була втіленням на практиці дискусійних ідей радянських економістів щодо зміни механізму управління і застосування економічних методів господарювання, сприяла значному розвитку економіки України. З одного боку, вона виявилася в централізації управління народним господарством шляхом ліквідації раднаргоспів і відновлення галузевих міністерств (створили 40 союзних міністерств і відомств, які знову контролювали 90 % підприємств У PCP). З іншого боку, відроджувався госпрозрахунковий принцип ведення господарства на підприємствах, організовували фонди матеріального стимулювання, вводили плату за використання підприємствами основних виробничих фондів, організаціям надавали значно більше прав у галузі планування тощо. У сільському господарстві знизили і проголосили незмінним на 10 років план обов'язкових закупівель зерна, а надпланові мали продавати за підвищеними цінами, зняли деякі обмеження з підсобних господарств. Ці заходи спрямовувалися на підвищення матеріальної заінтересованості трудових колективів у результатах виробництва, рівня інтенсифікації праці й економіки країни загалом.

Приріст ефективності суспільного виробництва в Україні у восьмій п'ятирічці (1965—1970) порівняно із сьомою був удвічі вищим. Швидкими темпами розвивалися наука і галузі промисловості, які визначали НТП (машинобудування, електроніка, енергетика, нафтохімічна промисловість тощо). За обсягом виробництва низки видів промислової продукції СРСР випередив США і посів перше місце у світі.

Тобто суть реформ 1965 р. полягала у здійсненні перетворень за такими напрямами:

1 ) зміна історичних формі методів управління народним господарством — перехід на галузевий принцип управління замість застарілого територіального принципу;

2) поліпшення системи планування;

3) удосконалення економічного стимулювання (включало вдосконалення системи ціноутворення й оплати праці).

Реформа 1965 р. передбачала значну кількість перспективних заходів, які, безумовно, сприяли зростанню обсягів та підвищенню ефективності суспільного виробництва і створенню додаткових джерел поліпшення матеріального і культурного добробуту жителів України.

Основна суперечність реформи 1965 р. полягала у прагненні владних структур зберегти директивну модель відомчого господарського механізму і разом з тим інтенсифікувати два протилежні процеси: посилити централізацію в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, плата за фонди, прибуток тощо), поєднати централізоване планове управління з розширенням господарської самостійності підприємств та об'єднань. Посилення централістських засад система сприймала органічно, проте ринкові ідеї не вписувалися у новий господарський механізм, який передбачав збереження усієї влади в державі. Внаслідок цього, як зазначають дослідники, реформа перетворилася насамперед на численні розмови про неї, а в процесі реалізації її подальший розвиток загальмувався і на початку 70-х років її припинили.

В економіці один варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством — жорстко командний і, безумовно, директивний — змінився іншим — узгоджувально-бюрократичним (директиви зберігалися, але обсяги господарства, що збільшувалися, потребували численних узгоджень у багатьох установах і на різних рівнях управління). Проте зростання масштабів народногосподарського комплексу, насамперед важкої індустрії, ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Господарський механізм командно-адміністративної системи почав усе частіше гальмувати. Ситуація особливо погіршилася, коли в 60-х роках у світі розгорнулася НТР. Тоді в науково-технічній галузі спостерігалося відставання, заради подолання якого свого часу обрали адміністрування як метод управління. Створена для швидкого подолання технічної відсталості централізована директивна система планування й управління економікою у свою чергу спричинила відставання країни від високорозвинутих країн. Якщо в США в 1985 р. діяло майже 1,5 млн ЕОМ (і ще понад 17 млн персональних ЕОМ), то в СРСР — лише кілька десятків тисяч.

1971—1985 рр.

Командно-адміністративна система не змогла ефективно пристосуватися до вимог і змін, пов'язаних із НТР, що поряд з іншими чинниками стало однією з головних причин припинення диспропорційного, переважно екстенсивного економічного розвитку України. З 1960 до 1985 р. основні фонди збільшилися в 7 разів, а вироблений національний дохід — лише в 4 рази. Поступово вичерпувалися вільні ресурси, насамперед трудові, або суттєво дорожчали (добування і транспортування корисних копалин). Середньорічні темпи зростання промислового виробництва становили (%): 1966—1970 рр.— 8,5; 1971— 1975 рр. — 7,4; 1976—1980 рр. — 4,4; 1981—1985 рр. — 3,6, а національного доходу відповідно — 7,2, 5,1, 3,8 і 2,8. На початку 80-х років українська економіка перебувала на етапі стагнації. У натуральному вираженні рівень виробництва в більшості галузей не лише не збільшувався, а навпаки — зменшувався. Фактично не зростала продуктивність праці. Згортання економічної реформи і повернення до попередньої господарської практики, проголошені "контрреформою" 1979 р., не змогли цього відвернути.

Значний деформувальний вплив на народне господарство України мало масштабне зростання військових витрат СРСР. У 70—80-х роках ВПК практично охопив усю українську економіку. Як наслідок, радянське народне господарство не витримало таких військових навантажень.

Розглянемо головні причини відставання командно-адміністративної економіки

1. Невирішення питань радикалізації системи стимулів до праці. Незважаючи на деяке посилення матеріальної заінтересованості робітників та службовців і підвищення ролі економічних важелів в управлінні підприємствами, радикальної перебудови господарського механізму на практиці не було здійснено. У результаті в країні на повну силу працював лише кожен третій робітник.

2. Слабка сприйнятливість економіки, що ґрунтувалася на централізованому директивному плануванні й управлінні, до НТП. Середньорічний приріст використаних у виробництві винаходів і раціоналізаторських пропозицій неухильно скорочувався: у 50-х роках він становив 14,5 %, у 60-х — 3, а в 70-х — 1,8 %. У виробництво впроваджували лише 1/5 винаходів. Отже, виявилася протилежність в освоєнні досягнень НТР на попередньому і поточному її етапах.

3. Україна, яка входила до складу СРСР, як і раніше, розвивалася в межах індустріального суспільства з опорою на традиційні галузі, тоді як провідні країни Заходу в 70-х роках почали переходити до нового постіндустріального або інформаційного суспільства. Для нього були характерні різке посилення ролі нематеріального виробництва, особливо освітньої галузі, припинення діяльності ряду традиційних галузей промисловості, перехід до ресурсозберігаючих і наукомістких технологій, індустріалізації споживання. У 1985 р. у США майже кожна п'ята сім'я мала персональний комп'ютер, 3/4 населення працювало у сфері послуг. В Україні у галузях нематеріального виробництва було зайнято менше 27 % працівників.

4. Моральне зношування і технологічне "старіння" вітчизняного устаткування в провідних галузях промисловості. Під час перевірки в 1979—1980 рр. технічного рівня майже 20 тис. видів вітчизняних машин та устаткування з'ясували, що не менш як 1/3 з них потрібно було зняти з виробництва або докорінно модернізувати. На середину 80-х років у більше ніж половині парку виробничого устаткування спостерігалося зношування, що перевищувало 50 %.

5. Загалом екстенсивний характер розвитку української економіки і збільшення труднощів у господарстві різко обмежували можливість вирішення соціальних завдань. Поліпшення добробуту в 70-х — на початку 80-х років швидко сповільнювалося. Житлове будівництво з другої половини 70-х років практично припинили. Частка коштів союзного бюджету, спрямована на освіту й медицину, до 1985 р. зменшилася порівняно з рівнем 1940 р.

6. Випереджальне зростання грошових доходів населення (у 1970—1985 рр. середньомісячна заробітна плата збільшилася з 122 до 190 руб.) щодо пропозиції товарів і послуг загострило продовольчі труднощі, дефіцит товарів народного споживання. Нерівномірний доступ до товарів і послугу зв'язку з розгалуженою якістю та системою пільг, наявністю розподільників тощо значно збільшив розрив у рівні життя основної маси населення України — робітників, селян, інтелігенції — та привілейованих суспільних груп, насамперед партійної та державної номенклатури.

7. Значне відставання інфраструктури галузей від головного виробництва. У легкій і харчовій промисловостях (так звана група Б) зосереджувалося тільки 10 % основних виробничих фондів, тому в загальному обсязі промислової продукції систематично знижувалася частка предметів споживання, що в 1986 р. становила лише 24,7 % порівняно з 60,5 % у 1928 р. Це означало, що всупереч пропагандистським твердженням економіка не орієнтувалася передусім на задоволення потреб людини. Велику частину промислової продукції вилучили зі сфери товарно-грошового обігу, оскільки засоби виробництва не продавали, а розподіляли.

8. Гіпертрофований розвиток ВПК — мілітаризація економіки. Економічна віддача ВПК, на який витрачали величезні матеріальні, фінансові і трудові ресурси, була незначною. Діяльність цих підприємств потребувала величезних бюджетних асигнувань, а їх продукцію здебільшого складували. Навіть нові технології, розроблені у ВПК, унаслідок засекреченості не надходили в інші галузі народного господарства, тому не мали достатнього впливу на розвиток НТП у країні.

9. На початку 80-х років виникли труднощі в отриманні головної експортної сировини — нафти, що доповнилося змінами кон'юнктури міжнародного нафтового ринку. Вичерпалися старі нафтопромисли. Погіршилися геологічні умови видобутку. Суттєво зменшилися обсяги легкої нафти, а для добування важкої нафти потрібне спеціальне устаткування, однак для його виробництва не підготовували машинобудівної промисловості. Конкуренція і перехід до енергозберігаючих технологій у світі вплинули на ціни на енергоносії. Ціна на нафту впала, скоротилися валютні надходження в СРСР. Обсяг експортних надходжень у 1983 р. становив 91,4 млрд дол. США, а у 1985 р. — 86,7 млрд дол.

З метою подолання нестачі валюти залучали зовнішні позики і використовували золотий запас, що знизився з 2050 т у 1953 р. до 681 т у 1987 р. Зовнішній борг у 1987 р. становив майже 80 млрд дол. США (приблизно такий самий борг мали і перед СРСР). Країна заборгувала переважно фірмам і банкам за придбану промислову та сільськогосподарську продукцію. СРСР надавав кредити іншим державам для реалізації продукції свого ВПК, зокрема країнам соціалістичної системи (В'єтнаму, Кубі та ін.), але більшість із них належали до так званого третього світу (Ірак, Сирія, Єгипет, Ангола, Афганістан та ін.), валютна платоспроможність яких була надто низькою. Отже, якщо витрати державного бюджету на погашення зовнішньої заборгованості збільшилися, то надходження із зовнішніх джерел зменшилися.

Протягом тривалого часу до початку 80-х років бюджет СРСР мав досить сталі показники структури доходів і витрат, не було дефіциту або він був невеликим і покривався, як правило, залишками бюджетних коштів на початок року. Доходи консолідованого бюджету були на рівні приблизно 48—50 % ВВП, витрати — 47—49, перевищення доходів над витратами — майже 0,5—1 % ВВП. При цьому до 80-х років дохід від зовнішньоекономічної діяльності становив приблизно 18—20 % доходу бюджету, а витрати на народне господарство — 21—27 % витратної частини бюджету.

Усі зазначені причини зумовлювали погіршення державних фінансів, зростання державного дефіциту. Його щораз у більших обсягах покривали за рахунок грошової емісії та зростання внутрішнього боргу країни. На цьому тлі зростала потреба у збільшенні державних асигнувань на добувні галузі народного господарства. Дотації, які становили 1/5 частину всіх бюджетних витрат, практично заохочували утриманство і безгосподарність промислових підприємств, радгоспів і колгоспів України. Зростали понадпланові втрати внаслідок браку в промисловості та будівництві, недоспорудженого і призупиненого капітального будівництва, зменшення поголів'я худоби. У 1988 р. вони становили понад 7 % бюджетних витрат (29 млрд руб.).

Отже, у 70-ті — середині 80-х років спостерігалося поглиблення "застою" планово-розподільної системи управління господарством. Вона не змогла призупинити падіння темпів виробництва, домогтися виконання встановлених планів випуску продукції, не зважаючи на зниження їхніх завдань у кожній п'ятирічці, перевести економіку на інтенсивний шлях розвитку, хоча це неодноразово декларувалося, звільнитися від збиткових підприємств (їх частка в 1985 р. становила 40 % від загальної кількості), забезпечити зменшення витрат матеріальних, енергетичних, трудових та інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції. Економіка була недостатньо сприйнятливою до НТП, унаслідок чого СРСР залишив поза увагою другий етап сучасної НТР і технологічно значно відстав від провідних країн Заходу.

У роки "застою" (70-ті — середина 80-х років XX ст.) в економічній теорії та господарській практиці переважали погляди "антитоварників". Українські представники цього напряму політекономії:

1) відстоювали теоретичні положення про переваги державної власності, суспільний характер праці та товару в умовах соціалізму;

2) вважали, що товарно-грошові відносини, закон вартості відіграють другорядну роль, орієнтували суспільство на поступове припинення товарно-грошових відносин в умовах формування так званого розвиненого соціалізму;

3) приділяли головну увагу розвиткові директивної планомірності в організації суспільного виробництва й обґрунтуванню потреби посилення дії закону планомірного розвитку, що відповідно відобразилося і на економічній політиці держави — гіпертрофована роль державної власності, надмірна централізація і бюрократизація під час прийняття господарських, науково-технічних, соціально-економічних та інших рішень.

Потрібні були суттєві зміни, зокрема і в теорії щодо розуміння товарно-грошових відносин, щоб перетворити їх на економічний інструментарій підвищення матеріальної заінтересованості працівників у збільшенні обсягів виробництва, продуктивності праці, поліпшенні якості продукції, економії матеріалів, трудових, фінансових витрат, широкому використанні НТП, що сприяло б значному підвищенню ефективності національної економіки.

1985—1991 рр.

На тлі стагнації економіки СРСР швидкими темпами розвивалася світова економіка. Позитивні зміни у промислово розвинутих країнах впливали на радянське керівництво, підштовхували його до вироблення планів прискореного соціально-економічного розвитку країни на основі науково-технічного прогресу. Розроблена програма докорінної реконструкції передбачала забезпечення оптимальних темпів економічного зростання на основі великих інвестицій у сферу виробництва засобів виробництва. На розвиток машинобудування з метою оновлення його основних фондів у 12-й п'ятирічці (1986—1990) планували використати вдвічі більше коштів, ніж у попередній, 11-й, п'ятирічці. Передбачали значні кошти спрямувати на розвиток і впровадження наукових розробок, насамперед у приладобудуванні. По суті, намагалися по-новому індустріалізувати країну шляхом централізації бюджетних ресурсів, розподілу та перерозподілу їх, зміни структури бюджету під жорстким адміністративним контролем. Отже, в основу стратегії прискорення було покладено два імперативи: 1) догнати і випередити Захід у найближчі часи; 2) здійснити економічний прорив, спираючись на переваги державного соціалізму.

Однак мобілізувати необхідні для нової індустріалізації кошти не вдалося. На початку 1989 р. стало зрозуміло, що ухвалені раніше програми не реалізовано. Зменшення капіталовкладень призвело до зростання незавершеного будівництва, збільшення термінів уведення в дію об'єктів будівництва, зниження темпів зростання виробництва у різних галузях. Головні причини цього полягали у тому, що бракувало бюджетних коштів, спрямованих для вирішення поставлених завдань, і не можна було забезпечити в межах функціонуючої економічної системи високої ефективності капіталовкладень у нову індустріалізацію.

Основними джерелами отримання бюджетних коштів для розвитку машинобудування і прискорення науково-технічного прогресу мали стати доходи від експорту енергоносіїв та підвищення прибутковості галузей народного господарства. Проте ціни на нафту, яку продавали за вільно конвертовану валюту, становили в 1988 р. лише 44 % від рівня 1985 р. Аналогічну динаміку мали ціни на газ. Унаслідок цього в 1985—1990 рр. доходи від продажу енергоносіїв впали вдвічі. Скорочення доходів бюджету спостерігалося також у результаті зменшення імпорту товарів народного споживання на користь збільшення імпорту машин та устаткування і втрати внаслідок цього частини податку з обігу. Несприятливі для СРСР зміни кон'юнктури на світовому ринку і неможливість скоротити імпорт спричинили, починаючи з 1985—1986 рр., прискорення зростання зовнішньої заборгованості країни. З 90-х років XX ст, країна зазнала фінансової кризи.

Усі ці фактори змушували партійно-державне керівництво країни шукати шляхи виходу зі становища. Було усвідомлено потребу структурної перебудови промисловості, зміни економічних відносин у народному господарстві. Це виявилося у намаганнях розширити госпрозрахунок, встановити прямі економічні зв'язки між підприємствами, сформувати орендні відносини тощо. Проте поступово формувалося розуміння необхідності не поліпшення, а великих перетворень, зміни економічної моделі, що діяла в СРСР. Важливим кроком на цьому шляху було прийняття законів "Про індивідуальну трудову діяльність" (1986), "Про кооперацію" (1988), які з численними застереженнями легалізували мале приватне підприємництво. Через два роки 15 % активного населення займалося малим приватним підприємництвом. Більшість кооперативів працювала у сфері послуг, виробництві товарів народного споживання, будівництві та торгово-посередницькій діяльності, проте швидко з'являлися кооперативні комерційні банки. В1990 р. було ухвалено закони "Про акціонерні комерційні товариства" і "Про цінні папери", що засвідчили появу складових ринкової економіки в СРСР. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років у СРСР почалася "комп'ютерна революція" — масове поширення персональних комп'ютерів, імпортованих з інших країн.

Разом із тим, нові підприємці, використовуючи ненасиченість ринку товарів та послуг і слабкість законодавчого регулювання, різко збільшували ціни й орієнтувалися здебільшого на заможних людей. Як правило, не маючи банківських кредитів, вони активно "відмивали" капітали тіньової економіки (за оцінками, майже 70—90 млрд руб. щороку) і швидко потрапляли під вплив організованої злочинності, яка зростала і зуміла створити тотальну систему рекету приватного бізнесу. Отримані приватними підприємствами (насамперед у торгово-посередницькій сфері) і тіньовиками гроші започаткували первісне нагромадження капіталу.

У 1987 р. здійснювали економічну реформу, її порівнювали з реформою 1965 р., проте в низці аспектів вона була більш радикальною. її мета полягала у переході від адміністративних до переважно економічних методів управління. Ключовими гаслами стали розширення самостійності підприємств, переведення їх на господарський розрахунок, самофінансування і самоуправління. Такі ідеї відобразились в ухваленому 30 червня 1987 р. Законі "Про державне підприємство", який набув чинності для всіх підприємств у 1989 р. Підприємства мали право самостійно планувати свою діяльність, спираючись на рекомендовані, а не директивні завдання, на контракти із постачальниками та споживачами і на державні замовлення. Діяльність підприємства регулювали не міністерства і відомства, а довготермінові економічні нормативи. Вони могли також укладати прямі договори з іншими підприємствами, а деякі — формувати зв'язки навіть з іноземними фірмами. Проте оскільки реформа не змінила відносин державної власності, що ототожнювалася із загальнонародною, розширення прав підприємств не супроводжувалося відповідним підвищенням відповідальності їх за результати господарської та фінансової діяльності.

У процесі реформ підприємства почали зменшувати капітальні вкладення і різко підвищили заробітну плату. Використовуючи найменшу можливість, їх керівники підвищували ціни, що зумовило інфляцію. Разом із тим, незважаючи на проголошення самофінансування, багато підприємств, як і раніше, брали державні субсидії (до 40 %). Отже, порушили директивні, планові регулятори промисловості, а ринкові так і не впровадили. Половинчасте, непродумане реформування не дало змоги розв'язати гострі економічні проблеми і зумовлювало лише швидке зростання народногосподарських диспропорцій, розбалансованість економіки.

Перетворення в сільському господарстві передбачали перебудову системи управління, деяке розширення самостійності колгоспів і радгоспів, упровадження орендних договорів, тобто надання селянським сім'ям права брати землю в оренду на тривалий термін і розпоряджатися виробленою продукцією. По суті, це була спроба створити соціалістичне, тобто без запровадження приватної власності на землю, підконтрольне державі фермерство. Однак такі заходи не дали суттєвих результатів. Формування управлінської суперструктури — Державного агропромислового комітету, який об'єднував низку міністерств і відомств, що відали галуззю, також не мало ефекту в розв'язанні сільськогосподарських проблем і не дало можливості домогтися реального підвищення самостійності й ініціативи колгоспів та радгоспів. Селяни-орендарі зазнали великих труднощів у фінансуванні, придбанні техніки, а також численних бюрократичних перешкод, а іноді й недоброзичливого ставлення місцевих органів і навіть односельчан. Унаслідок цього до літа 1991 р. господарствами орендарів було охоплено тільки 2 % землі та 3 % поголів'я худоби.

Для народного господарства СРСР найгострішими були фінансові проблеми, які радянські керівники традиційно вважали другорядними порівняно з виробництвом. Недооцінення і нерозуміння цих проблем посилювали застійні явища в економіці та суспільстві і водночас прагнення швидше забезпечити прискорений економічний розвиток, вирішити соціальні завдання. На це нашарувалися помилкові рішення, особливо стосовно антиалкогольної кампанії, яка завдавала збитків, за деякими оцінками, на 10 млрд руб. щороку, і зростання заробітної плати (у 1988—1989 рр. удвічі порівняно з 1987—1987 рр.), що значно випереджало зростання матеріального виробництва та продуктивності праці, збільшення на 1/4 соціальних виплат. Це призвело до порушення макроекономічного балансу, яке посилилося також у результаті об'єктивних причин: зниження світових цін на енергоносії та непередбачені витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи (безпосередні збитки оцінюють у 8 млрд руб." близько 1,5 % національного доходу), а пізніше і землетрусу у Вірменії.

Традиційний для радянської держави незначний дефіцит консолідованого бюджету, який оцінювали приблизно в 2—3 % і покривали переважно за рахунок вкладів населення у державні ощадні банки, почав значно збільшуватися. У 1985 р. він становив, за деякими підрахунками, лише 1,8 %, у 1986 р. — 5,7, У 1987 р. — 6,4, а в 1988 р. — 9,2 %. Це у свою чергу не тільки привело до пошуку кредитів на Заході, а й зумовило інфляцію, спочатку приховану, що виявилася шляхом вимивання товарів зі споживчого ринку, різкого збільшення дефіциту.

Невдоволення населення швидко зростало, а президент СРСР М.С. Горбачов став менш популярним.

В економіці це виявилось у посиленні соціальної напруженості, виникненні масових страйків і стрімкому зростанні кількості популістських рішень. Почався розпад радянської держави. У 1988—1990 рр. він набув вигляду "параду суверенітетів", тобто розширилися повноваження союзних республік, які проголосили верховенство власних пріоритетів, місцевих законів над союзними, ігнорували розпорядження центру, в тому числі про перерахування податків, самостійно шукали шляхи виходу з кризи. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію