Історія західних політичних вчень - Романюк А.С. - ВСТУП

У другій половині XIX ст. одночасно з розвитком політичної науки почала формуватися самостійна політикознавча дисципліна – історія політичних вчень. Спочатку її трактували як аналіз політичних концепцій таких мислителів, як Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, Дж. Локк, К. Маркс та ін. В їхній спадщині виокремлювали конструкції щодо розуміння сутності влади, держави та механізмів керівництва державою. Поступово перелік питань, на які шукали відповіді у великих філософів і теоретиків політики, збільшувався. Це значною мірою було зумовлене складністю власне політичної практики, необхідністю пошуків відповіді на велику кількість політичних викликів. Результатом цього було те, що історія політичних вчень почала залучати до сфери власного інтересу не лише класиків політичної думки, а й політичні програми, які напрацьовували різні актори. Тобто, поступово відбувалось розширення сфери досліджень, яка нині охоплює, поряд з творами великих мислителів, як теоретичні документи, створені науковцями, політиками-практиками, так і продукти інституційні, розроблені в межах політичних інститутів – держав, політичних партій (конституції, закони, програми) тощо. Досвід розвитку сформував переконання, що політичні погляди мають певну власну автономію, вирішально впливають на політичну практику в інституційному та особистісному форматах. Водночас їхнє вивчення неможливе без прив'язки до політичної практики, в якій вони реалізуються.

Історія політичних вчень спрямовує свою увагу на вивчення політичних поглядів окремих мислителів, комплексів політичних ідеологій, політичних доктрин тощо. В пропонованому навчальному посібнику ми зосередимося на політичних доктринах.

Термін "доктрина" (лат. doctrina – вчення, наука, знання) означає сукупність поглядів, переконань, тверджень, що мають систематизований, цілісний характер і стосуються певної сфери суспільного життя. Політична доктрина є одним із різновидів суспільних доктрин і стосується подій, явищ, процесів політичної сфери. Поняття "політична доктрина" можна використовувати у вузькому та широкому контексті. У вузькому вона стосується певної частини проблем та явищ здебільшого конкретної ідеології (доктрина природних прав, поділу влад тощо). У цьому випадку політична доктрина уточнює певну політичну ідеологію, внаслідок чого в конкретній ідеології може бути декілька політичних доктрин. У широкому контексті поняття "політична доктрина" є синонімом "політичної ідеології" (доктрина фемінізму, анархізму тощо). Поняття "ідеологія" ми використовуємо поза контекстом ідеологічного протистояння, яке тривалий час було властиве світовій історії. Отож, за основу беремо підхід, запропонований М. Фріденом. Відповідно до цього підходу ідеологію розглянуто у формі понятійної карти політичного світу. Як зазначав автор, ідеології – це відкриті конструкції, тісно пов'язані з політичною діяльністю та мобілізацією, оскільки одним із головних завдань ідеології є "налагодження мостів між політичною думкою і політичною дією"^*1. Саме в широкому контексті ми будемо розглядати політичну доктрину в нашому курсі.

*1: {Freeden М. Ideologies and Political Theory: a Conceptual Approach / M. Freeden. – Oxford : Clarendon Press, 1996. – P. 76.}

Предмет політичних доктрин – це погляди, оцінки, судження, які сформувалися в суспільстві щодо громадянина, влади, держави, форм правління, стабільності та суспільних змін тощо. Політичні доктрини характеризуються:

– високим рівнем теоретичного узагальнення;

– значним рівнем внутрішньої структуризації;

– прагненням скерувати своїх прихильників на реалізацію практичних цілей.

Серед виділених характеристик наголос, на нашу думку, треба зробити на структурованості, взаємозв'язку поглядів, оцінок, суджень. Такий взаємозв'язок дає змогу отримати комплексну оцінку політичних явищ. Одночасно політичні доктрини часто критикують за схематизм, заданість у трактуванні, оцінці політичної дійсності, примітивізм і догматизм.

Функції політичної доктрини:

а) пізнавальна – виявляється у розкритті сутності певних явищ, системи зв'язків, які сформувалися між політичними подіями і процесами; з цієї позиції політичні доктрини пропонують свій варіант трактування політичної дійсності та політичного минулого;

б) оціночна – багато політичних доктрин, пропонуючи власний варіант оцінки політичної практики, або імпліцитно виробляють ідеальний варіант політичного устрою, або формулюють його від протилежного. Водночас доктрини можуть творити цілі, здатні зумовлювати політичні дії;

в) формотворча – політичні доктрини здатні вирішально впливати на формування політичної системи, окремих її складових, або на конструкцію політичної діяльності у певній сфері (вплив доктрини поділу влад Ш. Монтеск'є на структуру влади в США; доктрин А. Гітлера на конструювання націонал-соціалістичного режиму в Німеччині у 1933–1945 pp. тощо).

Політичні доктрини можуть мати інструментальний характер, позаяк здатні окреслювати механізми та засоби досягнення бажаного результату. їх можна подавати у формі ідеологічного обґрунтування політичної діяльності або бездіяльності, враховуючи боротьбу за збереження/повалення існуючої політичної влади. Також їм властива функція інтеграції громадян навколо певних теоретичних політичних конструкцій. Прикладом може слугувати доктрина соціалізму, ненасильництва тощо.

Дослідження політичних доктрин передбачає вивчення, систематизацію та оцінювання політичних поглядів, оцінок, тверджень в історичному контексті їхнього виникнення та розвитку, а також трактування їх як елемента політичної практики, оскільки вони матеріалізуються в політичних програмах, документах і практиці політичних акторів.

У навчальному посібнику запропонований курс, який викладають упродовж декількох років студентам відділення політології філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Автор не претендує на універсальність оцінки політичних доктрин XX ст. Це радше суб'єктивний погляд на надзвичайно масштабне явище. Отже, таких поглядів може бути багато, тому що без усвідомлення головних концептуальних положень, характеру індивідуального та інституційного творчого доробку, контексту виникнення та особливостей розвитку політичних доктрин ми не зможемо повною мірою зрозуміти сутність політичних подій і практики сьогодення (основний акцент при викладенні курсу зроблено на характеристиці доктрин другої половини минулого століття).

Оскільки політичні доктрини, подібно як і політична практика, досить умовно прив'язані до межових часових показників, як 1 січня 1900 р. та 1 січня 2000 p., виокремлення XX ст. є дещо умовним. Ми змушені в багатьох випадках звертатись до подій, теоретичних положень, праць, які були сформовані/відбулися ще напередодні початку минулого століття. Це унеможливлює концептуальний розрив у характеристиці політичних доктрин. Так само ми не припинили аналіз політичних доктрин одночасно із завершенням XX ст., оскільки більшість з них продовжує активно змінюватись і розвиватись.

Варто зазначити, що під час написання посібника ми брали за взірець компонування, яке запропонував британський політолог Ендрю Хейвуд^*2 і водночас враховували творчий доробок багатьох інших західних науковців.

*2: {Heywood A. Political Ideologies. An Introduction. – 3-rd edit. / A. Hey wood. – Palgrave Macmillan. – 2003.}

У читачів, безумовно, виникне запитання: чому обрано саме ті, а не інші політичні доктрини? Отже, зосередилися на тих, які справили найбільш потужний вплив на політичну практику минулого століття. Індикатором для нас слугували політичні партії, організації та об'єднання, які у своїй діяльності опирались на окреслені доктрини. Крім того, додатковим лімітуючим чинником були можливості, логістика власне навчального курсу, яка примушує надавати перевагу одним темам-і оминати інші.

У назві глав посібника ми використали поняття "доктрина" в множині, оскільки в кожному напрямі одночасно можуть функціонувати близькі й відмінні політичні доктрини. Для багатьох з них також характерна постійна трансформація впродовж такого значного періоду часу, як століття.