Історія західних політичних вчень - Романюк А.С. - 4.5. Антиколоніальний націоналізм

Боротьба всіх без винятку народів колоніально залежних країн за своє визволення набувала рис націоналізму, що поєднував у собі одночасно боротьбу за незалежність і свободу. Однією з перших колоніально залежних країн, у якій розпочався розвиток націоналізму, стала Індія, де концептуальне оформлення націоналізму відбулося ще у 80-ті роки XIX ст. З-поміж постатей, які вплинули на розвиток індійського націоналізму XX ст., варто назвати Рабіндраната Тагора (1861–1934) – поета, лауреата Нобелівської премії в галузі літератури 1913 р. Його погляди ґрунтувалися на засадах класичного лібералізму, тому його бачення нації охоплювало критику націоналізму. Він сприймав націю як політичне й економічне об'єднання, яке агресивно реалізує власні егоїстичні інтереси. Нація, на його думку, формує власну ідеологію – націоналізм, спрямований на пропаганду національної вищості. Тагор дотримувався засад інтернаціоналізму, виступаючи за духовну єдність усіх народів світу, що ґрунтується на братерстві, рівності рас і суспільній справедливості.

Батьком індійської незалежності вважають Могандас Карамчанд Ганді (1869–1945). Він вивчав право в Англії й після нетривалої практики в Індії переїхав до Південної Африки, де прожив понад 20 років. Очолював багато кампаній проти расової дискримінації, одночасно розробляв теорію ненасильницьких дій. До Індії повернувся у1915р., а в 1920 р. очолив Індійський національний конгрес, який активно почав реалізовувати на практиці тактику громадянської непокори. За політичну діяльність був ув'язнений і провів 2338 діб у в'язницях. Його політичні погляди, викладені у листах та промовах, зосереджувалися навколо проблем досягнення Індією незалежності. Державу він трактував як "насильство у концентрованій формі", яка опирається на примус і протистоїть людині. Незалежності треба було домагатися "силою правди", що передбачало застосування різних варіантів тактики ненасильницького опору: масових відмов від виконання розпоряджень колоніальної влади, демонстрацій, маніфестацій, походів, віч, відмов від сплати податків, бойкотування виборів і судів, голодування тощо. Могандас Ганді вважав державу необхідним інститутом, оскільки людина ще не стала морально розвинутою і ще не здатна діяти, керуючись почуттям суспільної відповідальності. Держава, на його думку, мала бути організована в такий спосіб, щоб її функціонування унеможливлювало застосування примусу і залишало достатньо місця для добровільних ініціатив людини. Справжня (не насильницька) держава мала би складатися з невеликих самоврядних і самодостатніх сільських громад, які чинили б моральний та громадський тиск. Такі громади обиратимуть районних представників, а ті своєю чергою – представників провінції й нації.

На зламі XIX–XX ст. у США організаційно оформився панафри-канізм – ідейно-політичний рух, спрямований на надання неграм рівних прав з білим населенням. Один з його засновників – Дюбуа

Уільям Едуард Беркхард, відомий як Дю Бойс (1868–1963). У першій половині XX ст. панафриканізм сконцентрував свою увагу на вимогах отримання незалежності африканськими країнами. Після того як почали виникати незалежні африканські держави, панафриканізм зосередився на ідеї єдності всіх африканських держав і боротьби проти імперіалізму та колоніалізму. В політичному сенсі ключовою ідеєю стала вимога створення федерації окремих регіонів, навіть Африки загалом. Значний внесок у розвиток ідей панафри-канізму зробив Кваме Нкрума (1909–1972) – перший прем'єр-міністр (1957–1960) і перший президент (1960–1966) незалежної Гани. У праці "Африка має об'єднатися" (1963) він виступив палким прихильником ідеї африканської єдності; вважав, що лише за умов єдності Африка спроможна протистояти різним впливам імперіалізму, неоколоніалізму та расизму. Нкрума обстоював також ідею особливого шляху розвитку для африканських країн. На підставі руху панафриканізму в 1963 р. було створено Організацію африканської єдності.

У 30-ті роки XX ст. оформилась ідеологічна течія негритюд (франц. negritude, від negre – негр). Найбільший причетний до її створення поет і перший президент Сенегалу Леопольд Седар Сенгор (1906–2001). Він був єдиним з африканських лідерів перших незалежних держав, хто добровільно пішов з посади глави держави. Його авторству належать праці: "Дух цивілізації й закони африканської культури" (1956); "Негритюд і германізм" (1965); "Негритюд – це гуманізм XX століття" (1971). В основу концепції покладено вимогу відродження власної культури негро-африканських народів, набуття ними культурної незалежності від західної культури, яку трактували як "бездуховну". Внаслідок цього концепція негритюду мала чітку антиколоніальну спрямованість. її активно використовували африканські народи під час боротьби за незалежність. У цій концепції чільне місце посідають положення щодо самобутності, неповторності, фактичного ізоляціонізму від європейської культури та європейських народів.

Після падіння колоніальних режимів у країнах Африки конструкція негритюду поступово трансформувалася в концепцію афро-центризму, яка так само була зосереджена на особливостях африканської культури та психології африканця з властивим йому емоційним ставленням/сприйняттям світу. Значна увага в ній приділяється питанням неприйнятності європейських цінностей і моделі європейської людини. Негативно сприймалася і європейська цивілізація загалом, яка поширювала засади атомізованого, технізованого та деперсоніфікованого світу.

Прихильником радикальних методів боротьби за незалежність та утвердження національної самобутності африканських народів був Франц Фанон (1925–1961) – франкомовний психоаналітик, соціальний філософ і революціонер. Йому належать такі праці: "Чорна шкіра, білі маски" (1952), "Прокляттям затавровані" (1961) та видана після його смерті – "До африканської революції" (1967). Він закликав африканські народи домогтися повної деколоніалізації країн Третього світу. Фанон був переконаний, що в цій боротьбі сила відіграє вирішальну роль та є універсальним засобом досягнення політичного успіху. Наголошував, що революційне насильство є відповіддю гноблених народів і тому виправдане. Воно здатне очистити колоніальні народи від відсталості й зубожіння. Фанон вважав головною рушійною силою антиколоніальної боротьби селянство, якому не було чого втрачати. Його погляди суттєво вплинули на розвиток ліворадикальних рухів у цілому світі.

Особливістю націоналізму колишніх колоніальних країн було те, що в них нації мали формуватися під тиском/у межах територіальних кордонів, які свого часу були окреслені метрополіями (переважно це стало проблемою країн Африки). Внаслідок цього до складу країни входили племена і народи достатньо різнорідні в етнічному, релігійному та інших планах. Єдиним спільним знаменником, що їх об'єднував, було колоніальне минуле та боротьба за незалежність. Це зумовило спробу формування націй на підставі вже існуючих держав. Однак проблеми господарського розвитку, розподілу державних ресурсів, представництва у владі тощо виявились для багатьох країн занадто складними, що спровокувало потужні міжетнічні війни у форматі громадянської війни в багатьох країнах (Нігерія, Судан, Руанда, Ефіопія, Бурунді, Ангола). Внаслідок цього націотворчі процеси і формування націоналізмів залишатимуться актуальними ще тривалий час й охоплюватимуть країни загалом та окремі їхні частини.