Історія західних політичних вчень - Романюк А.С. - Глава 8. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ ТА НЕОМАРКСИЗМ

8.1. Розвиток політичної доктрини соціал-демократи у першій половині XX ст.

8.2. Розвиток демократичного соціалізму після Другої світової війни

8.3. Розвиток доктрини соціал-демократії наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX ст.

8.4. Розвиток неомарксизму в XX ст.

Термін "соціалізм" походить від латинських слів: sociare – "з'єднання, об'єднання людей" та socialis – "суспільний, пов'язаний з суспільством". Перше використання терміна переважно адресують представникові утопічного соціалізму з Великої Британії Роберту Оуену (1771–1858), який у 1827 р. вжив його на сторінках часопису "Кооперативний журнал та місячний вісник", та послідовнику французького представника утопічного соціалізму Анрі де Сен Сімона (1760–1825) філософу П'єру Лероуксу (1797–1871), який оперував цим терміном у 1834 р. у статті "Індивідуалізм і соціалізм". Загальне поширення термін отримав у зв'язку з творчим доробком К. Маркса (1818–1883) та Ф. Енгельса (1820–1895).

Виникнення терміна "соціал-демократія" пов'язано з діяльністю II Інтернаціоналу, який був створений у 1889 р. і об'єднував робітничі партії, що дотримувались засад марксизму (проіснував до 1914 p.). Цей термін почали використовувати з другої половини XIX ст. для означення робітничих партій та їхніх прихильників, які у своїй діяльності наголошували на боротьбі за демократизацію суспільного життя і відрізнялися від робітничих партій, які дотримувались революційних методів діяльності.

Багато марксистських робітничих партій європейських країн називали себе соціал-демократичними, зокрема Німецька соціал-демократична партія, яка виникла у 1875 р. Внаслідок поширення виборчого права у другій половині XIX ст. на більшість дорослих чоловіків, серед яких основну частку становили робітники, європейські робітничі партії почали брати активну участь у парламентських виборах, відповідно їхні фракції – у парламентській діяльності. Ці партії у своїй роботі надавали перевагу парламентській діяльності й формулювали вимоги, спрямовані на розширення засад демократії та проведення поступових реформ існуючого капіталістичного ладу. Подальше розмежування двох напрямів у робітничому русі відбулося після Жовтневої революції 1917 р. у Росії, коли прихильники революційних методів діяльності, згідно з досвідом більшовицької Росії, почали використовувати щодо себе назву "комуністи", а прихильники демократичних (реформістських) методів боротьби за соціалізм стали називатися "соціалістами" та "соціал-демократами"^*49. Остаточне формування соціал-демократії як самостійної доктрини/ідеології та інституційного політичного руху відбулося після Другої світової війни. Відповідно у розвитку політичної доктрини соціал-демократії ми можемо виділити три головні етапи: перший – до Другої світової війни, другий – з кінця 40-х і до середини 80-х років і третій – з кінця 80-х років минулого століття.

*49: {Політична історія європейських країн у XX ст. засвідчує, що соціалісти і соціал-демократи спільно протистояли комуністам, входили до єдиних міжнародних об'єднань, їм властива концептуальна несуперечливість і близькість програм. Тому ми розглядаємо поняття "соціаліст" і "соціал-демократ" як синоніми.}

Перший етап характеризувався концептуальним розмежуванням соціал-демократії та комунізму як якісно відмінних напрямів у робітничому русі. В першій половині XX ст. відмінності між комунізмом і соціал-демократією стосувалися вже досить широкого спектра проблем, але ми розглянемо найвагоміші.

Ставлення до капіталізму. Комуністи критикували капіталістичне суспільство загалом і обстоювали необхідність його повалення/знищення, хоча не завжди це передбачало вимогу збройної революції. Соціалісти виступали за поступове реформування капіталізму в соціалізм за допомогою конституційних процедур.

Проблема влади. Комуністи у випадку захоплення/приходу до влади прагнули б до монопольного володіння і збереження її за собою. Соціалісти ставились до влади як до призу, який можна отримати лише внаслідок виборів, якщо буде на це воля більшості.

Політична боротьба. Комуністи сприймали політичну боротьбу в форматі гри з нульовим результатом, коли жодні компроміси неможливі, а переможець наперед визначений. Соціалісти розглядали політичну боротьбу в форматі політичної конкуренції, відповідно до теорії ігор, як гру з не нульовим результатом, тобто коли результат наперед не відомий, а залежить від підтримки більшості населення.

Держава. Комуністи виступали з вимогою повної ліквідації буржуазної держави та встановлення держави диктатури пролетаріату, яка мала б керуватися тільки інтересами пролетаріату. Соціалісти дотримувались позиції щодо контролю за державою лише у випадку виграшу виборів і лише протягом того часу, який передбачено законом для виборної влади.

Питання власності. Комуністи трактували приватну власність як продукт крадіжки у трудового населення, відповідно вони виступали за її націоналізацію та усуспільнення без компенсацій. Соціалісти виступали за поступове збільшення частки суспільної власності в різний спосіб, у тім числі й у результаті викупу. Відповідно вони дотримувалися ідеї змішаної власності.

Демократія. Комуністи трактували демократію як класовий продукт, вважали представницьку демократію буржуазним винаходом, спрямованим на забезпечення знаходження буржуазії при владі, тому цей тип демократії вони визначали як неповну демократію. Натомість вони пропонували встановлення пролетарської демократії, яка би надавала демократичні права лише трудящим масам і обмежувала громадянські права нетрудящих прошарків населення. Соціалісти визнавали засади представницької демократії, брали на себе зобов'язання неухильно їх дотримуватися. Вони наголошували на неузгодженості демократії й прагнули її подолати, розширити демократію шляхом дозволених методів та засобів.