Історія західних політичних вчень - Романюк А.С. - 8.2. Розвиток демократичного соціалізму після Другої світової війни

Після закінчення Другої світової війни політична сцена більшості європейських країн зазнала суттєвих змін. Політичні партії правого спрямування, які напередодні й під час війни в той чи інший спосіб підтримували засади або дії фашизму та націонал-соціалізму, втратили підтримку виборців. Ліві політичні партії, які напередодні війни виступали проти фашизму, зазнали переслідувань і боролися проти, навпаки, отримали значну підтримку. Перспективи входження до влади у багатьох європейських країнах стали потужним викликом для соціалістичних і соціал-демократичних партій. Вони змушені були дати відповідь щодо багатьох питань. Зокрема, стосовно свого ставлення до форм власності, оцінок капіталізму та цілей і шляхів його реформування у контексті марксизму, соціально-групової орієнтації, відносин з іншими політичними партіями тощо. Від відповідей залежав рівень підтримки на виборах цих партій і перспективи отримання влади.

Головні концептуальні положення були сформовані в декларації, прийнятій на Конгресі 34 соціалістичних і соціал-демократичних, партій, які проголосили створення Соціалістичного Інтернаціоналу в 1951 р. у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). В декларації "Про цілі та завдання демократичного соціалізму":

– відкинуто марксизм як підставу ідеології та програми діяльності політичних партій;

– проголошено відмову від революції як інструменту боротьби за владу; натомість легальні засоби, з допомогою парламентських виборів, визнано єдино можливими;

– прийнято концепцію світоглядної нейтральності щодо політичних партій та їхніх членів.

Також було декларовано, що демократичний соціалізм передбачає:

– політичну демократію у форматі визнання прав і свобод громадян; народних урядів; культурної автономії для окремих мовних груп; вільного змагання політичних сил; гарантій прав опозиції та визнання засад багатопартійності;

– економічну демократію, яка була покликана: сформувати засади держави загального добробуту; подолати безробіття; забезпечити зростання виробництва; запровадити змішану форму власності, коли поряд з приватною могли б вільно існувати державна, кооперативна тощо; ввести елементи планування у господарському житті; запровадити прогресивне оподаткування;

– суспільну демократію, яка мала би гарантувати суспільну рівність, унаслідок вирівнювання шансів громадян у доступі до освіти та культури, запроваджувала активну соціальну політику держави;

– міжнародну демократію, спрямовану на створення міжнародної системи безпеки, що сприятиме встановленню миру в усьому світі та поширенню ідей демократичного соціалізму.

Отож, Франкфуртська декларація проголосила демократичний соціалізм офіційною політичною доктриною соціал-демократії, було сформульовано мету побудови соціальної демократії в найближчому майбутньому. Практична реалізація цих положень відбувалася в умовах активного розвитку та поширення соціального лібералізму, що призвело до значного запозичення соціал-демократією концептуальних положень соціального лібералізму, зокрема кейнсіан-ства. Особливо це було характерно для Лейбористської партії Сполученого Королівства.

Програмну та практичну реалізацію соціального лібералізму ми знаходимо в діяльності лейбористського уряду Климента Еттлі (1945–1951) у Сполученому Королівстві, який за основу обрав партійну програму "Beveridge Report" (прийнята у 1942 p.), що була спрямована на подолання безробіття, в тім числі завдяки організації соціальних робіт, обов'язкового державного страхування, налагодження повного контролю за зовнішньою торгівлею та створення міністерства соціальної служби. її автором був Уільям Беверідж – економіст, багаторічний директор Лондонської школи економіки та політики. Програма була спрямована на створення соціальної держави, яка мала передбачати комплексну систему соціальної безпеки для всіх громадян від народження до смерті. Уряд провів низку соціальних реформ, надав робочі місця ветеранам, які повернулися з фронту, націоналізував багато кампаній і створив Національний фонд охорони здоров'я.

Чарльз Ентоні Кросленд (1918–1977) – один з керівників Лейбористської партії, депутат парламенту, член кабінетів міністрів у багатьох лейбористських урядах, у 1956 р. надрукував працю "Майбутнє соціалізму", де стверджував, що кейнсіанство було покладено в основу внутрішньої політики уряду лейбористів у 1945– 1951 pp. На його думку, завдячуючи цьому, лейбористи зуміли зняти соціальну напругу. У своїй праці він дав характеристику моделі соціальної держави. Отож, власність уже не була розпорошеною, її вдалося сконцентрувати в руках професійних управлінців (менеджерів), які прийшли на зміну класу капіталістів і головною метою вважали не лише отримання прибутку, а й досягнення соціальної гармонії. Він зазначав: досвід років війни довів, що державну владу можна використовувати в інтересах усього суспільства. Це, а також націоналізація ключових галузей промисловості – газової, вугільної, енергетичної та залізних доріг дали Е. Кросленду підстави констатувати, що Англія перестала бути капіталістичною державою. В сукупності системи домінуючих цінностей – соціальна справедливість, рівність, розподіл влад – домінуюче становище належало рівності. Він вважав, що ще більшого рівня рівності можна було досягти економічним зростанням, коли становище людей треба вирівнювати не за мінімальними показниками добробуту (як пропонували комуністи), а за максимальними. Запровадженню високого рівня рівності мали також сприяти система прогресивного оподаткування, загальна освіта тощо. Кросленд зазначав, що соціалізм мав постійно пристосовуватись до змін, які відбуваються у світі. Його концепція була покладена в основу доктрини Нової лейбористської партії, прийнятої у 90-х роках XX ст. за часів лідерства Тоні Блера (нар. 1953).

Суттєве значення для подальшої еволюції доктрини соціал-демократії мала і нова програма СДП ФРН, яку прийняли у Бад-Годесберзі в 1959 р. У ній зазначалось, що соціал-демократична партія має представляти інтереси народу загалом, а не лише робітників. Проголошувалися головні цілі: свобода, справедливість і солідарність. Була задекларована відмова від загальної націоналізації власності та від обов'язкової системи планування. Натомість пропонувалась орієнтація на систему змішаної економіки, яка мала поєднувати публічну та приватну власність. Націоналізація мала бути вибірковою і стосуватися передусім "натуральних монополій". Соціал-демократи виступали за проведення державою регуляторної політики для забезпечення високих темпів економічного розвитку та подолання безробіття. Вони також наполягали на подальшому розвитку соціальної держави з метою подолання злиденності, піднесення рівня життя населення. Головним засобом мав стати механізм редистрибуції доходів і прибутків. Загальний висновок такий: сучасне капіталістичне суспільство треба реформувати.

Отже, другий етап розвитку доктрини соціал-демократії засвідчив активне залучення концептуальних положень соціального лібералізму і перехід з позицій партії робітничого класу на позиції партії всього народу. Соціально-ліберальна орієнтація на побудову соціальної держави збереглася в програмних документах і практичній політичній діяльності більшості соціал-демократичних партій, навіть в умовах, коли соціальний лібералізм припинив бути визначальним напрямом у лібералізмі.