Історія західних політичних вчень - Романюк А.С. - ВИСНОВКИ

Упродовж XX ст. відбувався активний процес формування та розвитку політичних доктрин, зумовлений дією багатьох чинників. Передусім на розвиток широкої палітри політичних доктрин вплинув процес становлення та вдосконалення представницької демократії.

З одного боку, демократичні механізми та процедури створювали універсальну матрицю/алгоритм "приходу до влади" соціальних груп, особистостей, оскільки реалізація групових інтересів, цінностей найповніше реалізувалася з допомогою інститутів представницької демократії. Щоби потрапити до парламенту з наступним можливим входженням у структури уряду або щоби визначально впливати на позицію виконавчої влади зі становища опозиції й у такий спосіб ефективно втілювати групові інтереси, треба було мати достатній рівень електоральної підтримки. Політичні доктрини завдяки сукупності притаманних їм функцій досконало надавались до концептуального обґрунтування підстав підтримки політичних акторів, а також їхніх прагнень до влади. Цим був зумовлений суспільний запит на доктринальні конструкції, їхню трансформацію відповідно до зміни системи суспільних викликів та очікувань.

З іншого боку, відкрите обговорення всього спектра проблем формулювало запит на їх артикуляцію, сприяло конституюванню нових суспільних груп, які приймали нові виклики як "власні" й так само зверталися до доктрин, котрі швидко набували політичного характеру. Прикладом цього є екологічні, неофеміністичні доктрини.

Отже, ми можемо констатувати, іцо становлення та розвиток політичних доктрин тісно пов'язані з політичною практикою через демократичні механізми. На еволюцію політичних доктрин, незалежно від внутрішньополітичних процесів і явищ, активно впливали події, які відбувалися в політичному житті у світі, тобто були зовнішніми подразниками. Жовтнева соціалістична революція, економічна криза кінця 20-х – початку 30-х років минулого століття, події Другої світової війни тощо вимагали від політичних акторів вироблення оцінок, визначення власного позиціонування відповідно до прийнятої системи цінностей, що потужно впливало на концептуальну складову доктрин. Оскільки більшість доктринальних положень та конструкцій була зорієнтована на практику, їх верифікувала, то це зумовлювало постійне оновлення змісту самих доктрин, їхній розвиток.

Кінець минулого століття і початок нового засвідчили, що приклад концептуальної дифузії, який виявився в 50-х роках стосовно кейнсіанства у лібералізмі, консерватизмі та соціал-демократії, був непоодиноким. Новими прикладами стали дихотомна присутність лібертаризму в лібералізмі та консерватизмі, фактичний перехід частини соціал-демократії на засади класичного лібералізму. Внаслідок цього нині політичні доктрини лібералізму, консерватизму та соціал-демократії мають значну площину спільних оцінок, трактувань, що відповідно виявляється у практиці політичного життя розвинутих демократичних країн, у посиленні центристського ядра. Водночас ми є постійними свідками концептуального взаємопроникнення, як у випадку ліберального, соціалістичного фемінізму, різноманітних екоізмів тощо. Цей процес, на нашу думку, і надалі продовжуватиметься .

Варто зазначити, що багато політичних доктрин XX ст., які були надзвичайно актуальними і потужними на певному етапі історичного розвитку, з часом сходять з політичної арени. Найбільш яскравим прикладом слугує доктрина комунізму, яка протягом майже всього століття була однією з домінуючих. Однак нездатність реагувати на нові суспільні виклики, відповідно догматизація і схематизація, завжди ведуть до деградації та занепаду, а в кінцевому підсумку – до переходу в категорію минулих історичних фактів.

Початок XXI ст. засвідчує, що універсальні доктрини – лібералізм, консерватизм, комунізм також поступово втрачають свою вагомість. Перехід суспільства від поділу на великі/мега групи (передусім – класи), що було властиве для першої половини та середини XX ст., до високого рівня фракціоналізації/секторалізації наприкінці минулого століття, призвів до появи та розвитку своєрідних "секторальних" доктрин – екологізм, пацифізм, неофемінізм тощо. Вони не можуть знаходитися в одному ряду із традиційними, універсальними доктринами, які давали відповіді на всі, або майже на всі, запитання суспільного життя. Нові доктрини стосуються окремих питань, що мають високий рівень суспільної актуальності. Відповідно їхнім "споживачем" є певна суспільна група або групи.

Одночасно з цим простежується чітка тенденція зростання індивідуального визначення/прийняття певної доктрини/ідеології окремим громадянином. Це зумовлене підвищенням рівня освіти більшості населення та зміною характеру праці, коли від домінації багатотисячних колективів на великих підприємствах відбувається перехід до невеликих груп працівників та зростання частки індивідуальних працівників.

Системи політичних доктрин не можуть цілком зникнути з політичної сцени. Показовим у цьому плані є анархізм, який був потужною доктриною у другій половині XIX – першій половині XX ст. Засади, які були ним сформульовані, – абсолютна цінність свободи, коли ніхто не може бути примушений щось робити без своєї попередньої згоди, відповідно заперечення необхідності існування інституалізованої влади і проповідування мютюелізму, спільнот, заснованих на добровільному співжитті, періодично актуалізувалися в окремих суспільних рухах протягом минулого століття. Новітнє їхнє відродження простежується в русі антиглобалістів. Пульсуючий характер також властивий доктринам пацифізму, потреба в яких традиційно актуалізується в умовах зростання міжнародної напруги, ведення військових операцій. Тому, на нашу думку, політичні доктрини, які були властиві XX ст., ще тривалий час будуть модифікуватись, трансформуватись і знаходити своїх прихильників/носіїв. Це стосується і доктрини комунізму. Тобто, політичне життя в новому столітті й надалі буде пов'язане з політичними доктринами, і ми станемо свідками подальшого функціонування низки утворень, які були відформатовані у минулому столітті й зазнали модифікації, та появи нових політичних вчень, детермінованих сучасними системами викликів.