Історія політичних та економічних вчень - Любохинець Л.С. - 2.4. Проблеми раціональної організації рабовласницької латифундії у працях давньоримських філософів. Державно-правові вчення Стародавнього Риму

У І ст. н.е. завершилась організація Римської імперії з розвинутим рабовласницьким ладом, яка переживаючи кризу розпадається на західну (столиця Рим) та східну (столиця Константинополь). Східна Візантійська імперія мала дипломатичні, торгові, військові відносини з Київською Руссю і проіснувала до 1453р.

Політико-правові та економічні вчення Стародавнього Риму створювалися в боротьбі ідеологій окремих верств населення: між патриціями і плебеями, нобілітетом (прихильниками верхів суспільства) і популярами (прихильниками вільних низів), вільними і рабами.

У стародавньоримській літературі розглядались проблеми рабства, організації і методів ведення великих рабовласницьких господарств (латифундій). Ці проблеми досліджували Марк Порцій Катон Старший (234-149 рр. до н.е.), Марк Теренцій Варрон (116-27 рр. до н.е.), Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н.е.) та брати Гракхи - Тіберій (162-133 рр. до н.е.) і Гай (153-121 рр. до н.е.), започаткувавши аграрний рух, який виражав інтереси безземельного і малоземельного селянства у боротьбі проти латифундій. Водночас роботи давньоримських філософів свідчать про еволюцію економічних поглядів на раціональну організацію господарства і управління ним.

Марк Порцій Катон Старший (234-149 рр. до н.е.), видатний римський політичний діяч і письменник, написав працю "Землеробство". Марк Порцій Катон пропонував правильно організовувати працю рабів. Вивчаючи дохідність домашнього господарства, виділив умови за яких воно буде зростати:

1. Розвиток землеробства на основі інтенсифікації рабської праці, факторами якої виступають:

- забезпечення раба завданням на робочий день;

- забезпечення безперервності процесу виробництва;

- введення системи контролю за виконанням робіт шляхом вибору наглядача із числа рабів.

2. Використання вигоди від збуту частини виробленої продукції.

3. Використання орендних відносин, підтримування дрібної торгівлі і розгалужене лихварство.

Марк Теренцій Варрон (116-27 рр. до н.е.), римський письменник і вчений у багатьох галузях знань, написав працю "Про сільське господарство". Марк Теренцій Варрон вивчає функціонування сільського господарства і з'ясовує фактори, які впливають на зростання його дохідності. До цих факторів відносять наступні:

> торгівля та необхідність врахування коливання ринкових цін;

> раціональний розподіл операцій у господарстві поміж вільними працівниками та рабами;

> інтенсифікація праці рабів за рахунок використання методів морального та матеріального стимулювання;

> залучення до господарської діяльності інших господарських галузей, наприклад, скотарства, яке дає немалі доходи.

Луцій Колумелла - письменник і агроном, рекомендував розвивати продуктивні колонати, як початок розвитку майбутнього феодалізму, а також заохочувати рабів до праці, шляхом компромісів.

Знаменитим творцем політико-правових та економічних вчень, ідеологом римської аристократії в період республіки був державний діяч, оратор і юрист Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.). Свої правові погляди і вчення він виклав у роботах - "Про обов'язки", "Про закони", "Про державу", "Туклуканські розмови", "Про межі добра і зла", "Про природу богів".

Цицерон був прихильником приватної власності, великого землеволодіння, посилення експлуатації колоній, розвитку торгівлі. У поглядах Цицерона на торгівлю та позичковий капітал відбилися суперечності між натуральним і товарним господарством у Стародавньому Римі.

Марк Туллій Цицерон створив теорію змішаної форми влади та теорію циклічності форм правління, а також наповнив новим змістом ідею природного права, яка поширилась у всій Західній Європі включно до XX ст. На думку римського політика, держава за своєю суттю є самостійним корпоративним об'єднанням, членство в якому належить усім громадянам. її основне завдання полягає у забезпеченні умов справедливого врятування.

Цицерон сформулював три основні принципи справедливого врядування, які не втратили своєї актуальності на сьогодні:

- влада делегується народом;

- влада має функціонувати винятково на підставі закону;

- влада може бути виправданою виключно моральними чинниками. Народ є самоврядною організацією і має вдосталь засобів для самозбереження та розвитку. Благом у державі є закон, але жодний закон не повинен порушувати природний порядок і створювати благо із безправ'я, добро із зла, чесне із безчестя. Справедливість полягає в тому, щоб не посягати на чужу власність. Критерієм справедливості є універсальний закон природи - природне право.

Розробляючи теорію циклічного розвитку форм держави, Цицерон, спираючись на вчення грецьких мислителів, виокремив три основні форми держави: монархію (царську владу), аристократію (владу оптиматів), демократію (владу народу). Найкращою формою держави є монархія, а політичним ідеалом Цицерона є аристократична сенатська республіка. Найдосконалішою і найстійкішою формою правління є поєднання елементів монархії, аристократії та демократії. На його думку, до такої форми правління наближалась Римська республіка в добу найвищої своєї величі, коли в ній поєднувались влада консулів (монархія), аристократів (сенат) і народу (демократичні збори).

Одним із перших, хто порушив традиційну для античного світу віру в державу (поліс), був римський політичний діяч, філософ і письменник Сенека Луцій Анней (бл. 4 р. до н.е. - 65 р. н.е.). В своїх філософських працях "Листи до Луцілія", "Листи на моральні теми", "Про щасливе життя", "Про короткість життя" Сенека на місце держави поставив владу, наділену знаряддям примусу, запровадив ідею загальної рівності усіх людей і усіх станів, як творінь Божих, при цьому не заперечуючи рабства як соціально-політичного інституту.

Розквіт римської юриспруденції припадає на І ст. до н.е. - III ст. н.е. У цей період набули поширення праці римських юристів, що були скомпоновані в Дигестах імператора Юстиніана і видані в 533 р. Серед юристів ранньої імперії виділяють Гая (II ст.), Папініана (II-III ст.), Цельса (II-III ст.), Ульпіана (II-III cт.), Модестина (II-III cт.). Римські юристи розрізняли три види права:

- цивільне право (ius civile) - позитивне місцеве право, яке охоплювало звичаєве і преторське право і рішення народних зборів;

- право народів (ius gentium);

- природне право (ius naturale).

Природне (божественне) право визнавало всіх людей від природи рівними, а право народів, як право міжнародного спілкування, визнавало рабство, необхідність ведення війни, заснування царств, міжнародну торгівлю. Право громадян регулювало взаємовідносини між вільними римлянами і, за Гаєм (II ст.), є "власним правом держави". Джерелом цього права Папініан називав закони, рішення плебеїв, постанови сенату, декрети принцепса і "погляди мудрих". Таким чином, розмежування права народів і права громадян, проведене в римській юриспруденції, мало за мету виправдати рабство, агресивність війн і нерівність завойованих народів стосовно римлян.

Право у Стародавньому Римі поділялось на приватне та публічне. Домініцій Ульпіан (бл. 170-228 pp.) публічне право відносив до положення держави, а приватне - до користі окремих осіб. Основну увагу юристи приділяли приватному праву. У їхніх роботах були закладені основи теорії цивільного права. Дана теорія римських юристів про поділ права була визнана в середні віки і укоренилась в європейському праві нового часу.

2.5. Становлення християнських економічних та державно-правових ідей

За умов економічної, політичної та моральної кризи рабовласницького суспільства у I ст. н.е. виникає нова релігія - християнство, віровчення якого викладено в Новому завіті. Всі пануючі на той час християнські вчення зводились до постулату, що спасіння людини винятково залежить від церкви, єдиної інституції, якій належить відпущення гріхів і оцінка чеснот віруючих. Зміст цих вчень зумовлювався об'єктивними тенденціями розвитку ранньофеодального суспільства і утвердженням християнства, яке в 311 р. стає офіційно дозволеним, а під кінець IV ст. - пануючою релігією Римської імперії. Визнання християнства державною релігією привело до того, що імператори прагнули до авторитарного рішення релігійних питань, а церква не бажала перетворюватись на слухняних виконавців світської влади, при цьому хотіла брати участь у політичній владі та вимагала від держави допомоги в боротьбі з єресями і охороні церковного багатства. Догмати церкви стали водночас політичними аксіомами, а біблійні тексти мали силу закону.

Принциповими засадами раннього християнства були:

> теїзм - сприйняття Бога як творця світу;

> дуалізм - погляд на світ як арену боротьби добра і зла;

> персоналізм - визнання за кожною людиною права на свободу вибору і одноосібної відповідальності за свої дії перед Богом;

> провіденціалізм і есхатологізм - віра у кінцеву, наперед визначену перемогу добра над злом та утвердження Царства Божого на землі.

Яскравим виразником економічних і політико-правових поглядів раннього християнства та розробником теорії теократії був єпископ Гіппона (Північна Африка, поряд з Карфагеном), а в миру Аврелій Августин Блаженний (354-430). Політичні, економічні та правові погляди теолога викладені в книгах "Про град Божий", "Про вільну волю". Його погляди спрямовували суспільну свідомість на сприйняття держави як творіння рук людей. При цьому церковну і світську владу Августин не розглядав як інституційно протилежні. Згідно з його вченням існувало єдине християнське суспільство, яке теолог не протиставляв державі і церкві, а обґрунтовував ідею моральної зверхності церкви над державою і право держави на підтримку церкви.

Вперше була визначена ідея християнської рівності, яка зумовлювала соціальну і майнову рівність. Морально засуджувалась майнова нерівність, поділ людей на бідних і багатих. Праця виступає основою людського життя. Августин Блаженний визначив категорію "справедливої ціни" - ціни товару, яка відповідає затратам на його виробництво.

Августин створив теорію і розробив закон про справедливість. Справедливість - це покарання за гріх і полягає в тому, що людина втрачає те, чим не може користуватись. Утіленням божественної справедливості згідно із вченням Августина є право, засадовим принципом якого є непорушний, вічний, санкціонований Богом закон, що регулює людські відносини. Держава, в якій ігнорується право, приречена на небуття.

Політико-правове та економічне вчення Августина Блаженного відіграло велику роль у розвитку політики і права, а також теократичних доктрин.