Історія політичних та економічних вчень - Любохинець Л.С. - 10.4. Кейнсіанська теорія та економічна політика

Криза кейнсіанства як офіційної доктрини державного регулювання призвела до значного посилення критики цієї теорії не тільки з боку її традиційних супротивників - неокласиків, а й з боку самих прихильників теорії Кейнса. За цих умов подальший розвиток кейнсіанства здійснюється під гаслом його реформування, перегляду ортодоксальної версії кейнсіанської економічної теорії. Це нове явище в економічній думці одержало назву "посткейнсіанство".

Посткейнсіанство - нова школа в розвитку кейнсіанської теорії, що виникла в 60-70-х XX ст. як поєднання ідеї лівого кейнсіанства та критики ортодоксальних положень кейнсіанської теорії у формі неокласичного синтезу, а також окремих положень марксистської теорії та інституціоналізму, об'єднаних на основі боротьби з неокласичним напрямом політекономії з метою завершення кейнсіанської революції в економічній теорії й створення ЯКІСНО нового синтезу макро- і Мінекономіки.

Першими його представниками слід вважати П. Сраффу, А. Філліпса, Дж.Тобіна. Найхарактернішою рисою посткейнсіанства стала різка критика основних постулатів неокласичної теорії.

Вплив на хід відтворювальних процесів грошового обігу і ціноутворення аналізували у своїх дослідженнях представники американської галузі посткейнсіанства - Р. Клауер, А. Лейонхувуд, П. Девидсон, С. Вайнтрауб.

Механізм впливу грошового фактора вони пов'язували не тільки з величиною попиту на гроші, але й із зміною структури всієї фінансової сфери, яка виявляється в так званому портфельному підході. Фінансові ресурси, які знаходяться в розпорядженні економічних суб'єктів, становлять портфель, вміст якого складається з двох основних компонентів: готівки й облігацій. Орієнтуючись на імовірнісні значення очікуваних доходів від складових портфеля, індивіди шукають оптимальну комбінацію грошей і облігацій, яка принесе найбільший дохід за умови найменшого ризику. Структура портфеля, у свою чергу, впливає на інвестиційну активність: мотивам, які обумовлюють перевагу ліквідності, завжди протистоїть альтернативна можливість купівлі облігацій або акцій.

У такому підході проявилася ще одна відмінність посткейнсіанців від своїх попередників - пошуки мікроекономічних основ макроекономічних процесів.

У цілому, стратегічною метою економічної політики, рекомендованої посткейнсіанцями, залишається стабілізаційний вплив на фази економічного циклу шляхом варіювання бюджетних і кредитно-грошових інструментів за відчутної переваги останніх.

Посткейнсіанці показали хибність:

по-перше, концепції про визначення доходів усіх виробничих факторів, а також норми прибутку, їх граничними продуктами;

по-друге, про здатність механізму вільної ринкової конкуренції забезпечити рівновагу економічної системи;

по-третє, ігнорування сфери розподілу в поясненні цін на товари і пропозицію факторів виробництва;

по-четверте, ігнорування розподілу національного доходу при з'ясуванні величини капіталу;

по-п'яте, про наявність безпосередньої залежності між капіталом і працею, з одного боку, і прибутком та заробітною платою, з іншого;

по-шосте, помилковість тези неокласиків про капітал як єдину неструктуровану цінність, що складається з активів з однаковим періодом обігу. Це, у свою чергу, доказує хибність положення, що із збільшенням співвідношення між заробітною платою і прибутком відбудеться перехід до більш капіталомістких методів виробництва;

по-сьоме, намагання перенести окремі висновки, отримані на мікроекономічному рівні, на рівень макроекономіки.

У 80-х роках XX ст. від посткейнсіанської теорії відділилось монетарне (американське) посткейнсіанство, представниками якого були провідні американські економісти Дж. Стігліц, Дж. Акерлоф, Г. Менк'ю, М.Гертлер, О.Бланшар. Вони визнавали існування стійких факторів макроекономічної нестабільності ринкової економіки, неповного використання ресурсів та необхідності державного регулювання.

10.4. Кейнсіанська теорія та економічна політика

Ідеї Дж.М.Кейнса знайшли свою апробацію у політиці збільшення державних витрат Р.Рузвельта при переході СІНА на "Новий курс". Це політика збільшення попиту за допомогою нових вливань в економіку державних коштів, що дало позитивні наслідки у вигляді пожвавлення економіки СІНА навесні 1939 р. і сприяло зростанню авторитету кейнсіанського вчення. Економічне вчення Кейнса було спрямоване на подолання економічної кризи та циклічності шляхом стимулювання ефективного попиту, податкової та бюджетної політики. У другій половині 50-х років XX ст. виявилось, що антикризові заходи не забезпечують тривалого економічного піднесення та стійких темпів економічного зростання. Вчені дійшли висновку, що необхідно зосереджуватись не на антикризових заходах, а на заходах, які стимулюють економічне зростання.

Користуючись порадами послідовників кейнсіанства Дж.Кенеді здійснив у 1964 р. програму зниження індивідуальних і корпоративних податків з метою стимулювання витрат на споживання та інвестиції. Це сприяло зростанню валового національного і скорочення безробіття.

У середині 60-х років XX ст. кейнсіанські ідеї були використані в Німеччині. Урядом Німеччини були розроблені антикризові заходи згідно з Кейнсіанською теорією, а саме, використання дефіцитного фінансування, маневрування відсотковою ставкою, стримування інфляції.

Кейнсіанська концепція була також використана і у Великобританії. У 1944 році було опубліковано урядову Білу книгу "Політика у сфері зайнятості" з обґрунтуванням урядової політики зайнятості та державного контролю певних галузей господарства Великобританії. Вже на межі 70-80-х років XX ст. кейнсіанська концепція державного регулювання зазнала поразки. Світова криза 1974-1975 рр. показала неспроможність кейнсіанських рекомендацій подолати її негативні наслідки. Всі заходи, прийняті державою, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та економічного зростання не мали успіху. Однак, заслугою Дж. Кейнса є створена ним теорія, яка започаткувала світові науку - макроекономіку.

На сьогодні кейнсіанські моделі є дуже популярні в економічних системах зі стабілізаційно-трансфертною економікою. Вони дають змогу простежити макроекономічні ефекти від використання важелів фіскальної, зовнішньоекономічної, інвестиційної політики для стимулювання споживчих, інвестиційних витрат, зовнішнього вкладу та державного інвестування.