Історія політичних та економічних вчень - Любохинець Л.С. - 11.2. Перегляд неокласичної концепції ринку. Теорія "соціального ринкового господарства" німецьких неолібералів

Концепція держави "загального добробуту", основоположником якої був Дж.М.Кейнс, а продовжили В.Ростоу, Г.Мюрдаль, зводилась до того, що держава стала надкласовим виразником інтересів всіх верств населення. З цією концепцією пов'язана теорія "соціальної держави". Поняття "соціальна держава" вжив у 1929 р. німецький правовик Х.Хеллер. Засновником теорії соціальної держави вважається австрійський філософ і соціолог М.Адлер. За даною теорією, соціальна держава - це вільна демократична правова держава, у якій забезпечується гідне людині життя як у матеріальному аспекті, так і в аспекті соціального захисту; гарантується особиста свобода громадянам суспільства; досягається соціальна злагода; компромісним шляхом вирішуються соціальні конфлікти. Однією з основних ознак соціальної держави є органічний зв'язок держави з правом. Основними ознаками та принципами соціальної держави є принципи людської гідності, соціальної справедливості, автономії суспільних відносин, субсидіальності, соціального партнерства.

Юридична наука виділяє три моделі сучасної соціальної держави:

- модель соціальної держави (СІНА) - найменша частка втручання держави в економіку і соціальне забезпечення, домінує орієнтація на дотримання індивідуалізму і захисту корпоративних інтересів (соціальна політика держави виступає як засіб контролю);

- модель соціальної держави (Великобританія) - забезпечується гарантований мінімальний рівень життя і рівні стартові можливості (соціальна політика виступає як засіб забезпечення повної зайнятості);

- модель держави благоденства (Нідерланди) - забезпечується мінімальний прожитковий рівень та максимальний рівень доходів, зменшується різниця в заробітній платі, гарантується повна зайнятість (соціальна політики виступає засобом забезпечення "рівності кооперації і солідарності").

У Німеччині також виокремились три групи неолібералів, кожна з яких зробила помітний внесок у з'ясування можливості соціальної еволюції системи вільного підприємництва в теорію та практику соціального ринкового господарства. Найстаршу групу німецьких неолібералів очолили В.Рьопке та А.Рюстов, які приділили особливу увагу питанням теорії економічного ладу та економічної політики, розмежуванню та взаємозв'язку цих питань. Друга група сформувалась навколо В.Ойкена та Ф.Бьома у Фрайбурзькому університеті. Органічно засвоївши й розвинувши найважливіші положення історичної школи в Німеччині, у межах якої чи не вперше в економічній науці розроблялися класифікації національних господарств, ця група зайнялася визначенням стадій історичного й економічного розвитку, трактуванням економічної системи. Третя група німецьких економістів, представлена А.Мюллером-Армаком, Л.Ерхардом і їх учнями, стала відома як кельнська школа неолібералізму. Нею було розроблено концепцію соціального ринкового господарства.

Методологічною основою та найважливішими елементами концепції соціального ринкового господарства стали теорія й політика ладу В.Рьопке-А.Рюстова, ідеальні типи господарства та принципи економічної політики В.Ойкена-Ф.Бьома, ідеї та комплекс конкретних економіко-політичних проблем А.Мюллера-Армака - Л.Ерхарда.

Поняття "соціальне ринкове господарство" вперше було обґрунтоване в праці Альфред Мюллера-Армака (1901-1978) "Господарське управління та ринкове господарство" (1947), в якій принцип свободи ринку поєднується з принципом соціальної рівності.

Рис. 11.1. Інструменти державного регулювання А.Мюллера-Армака

А.Мюллер-Армак вважав, що соціально-ринкове господарство виникає в результаті органічного поєднання механізмів ринкового господарства та ефективної політики держави. Він визначив інструменти державного регулювання конкурентної ринкової економіки (рис. 11.1)

"Соціальне ринкове господарство" базувалась на чотирьох основних принципах (рис.11.2), які сформулював Вальтер Ойкен (1891 - 1950). З 1925 р. В.Ойкен професор університету в Тюбінгені, а з 1927р. - у Фрайбурзі, де заснував економічну школу, основною ідеєю якої було створення теорії майбутнього суспільства, побудованого за принципом свободи та достойного людини економічного й суспільного порядку. Написав праці, найвідоміші з яких "Критичні нотатки з проблеми грошей у Німеччині" (1923), "Міжнародна валютна проблема" (1925), "Теоретичні дослідження капіталу" (1934) і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання (1954), "Основні принципи національної економії" (1940), яка витримала багато видань, а також "Основні принципи економічної політики", що вийшла вже після його смерті у 1952 р. Усі його праці ґрунтувалися на класичних підходах до аналізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.

Рис. 11.2. Принципи теорії "Соціального ринкового господарства" В.Ойкена

Основною рушійною силою розвитку соціального ринкового господарства, на думку Ойкена, є приватна підприємницька ініціатива та існування вільної конкуренції, що забезпечать потреби суб'єктів економічної системи в товарах і послугах.

Усвідомлюючи неможливість автоматичного функціонування "вільного ринкового господарства", Вільгельм Рьопке (1899-1966) і Людвіг Ерхард (1897-1977) визнавали необхідним протиставляти будь-яким проявам анархії виробництва відповідні засоби державного втручання, які забезпечували б "синтез між вільним і соціально зобов'язаним суспільним сектором". Згідно з концепцією В.Рьопке, "соціальне ринкове господарство" - це шлях до економічного гуманізму. У книзі "Гуманне суспільство" (1950) він писав, що цей тип господарства протиставляє колективізму - персоналізм, концентрації влади - свободу, централізму - децентралізм, організації - спонтанність тощо. Основною працею В.Рьопке була книга "Господарський порядок" (1948), в якій він обгрунтував доцільність введення господарського порядку в суспільне життя. Погоджуючись з думкою В.Рьопке, Л.Ерхард у 1957 р. констатував початок другого етапу "соціального ринкового господарства" у ФРН. Згодом в одній зі своїх публікацій початку 60-х років XX ст. Л.Ерхард зазначав, що саме "вільна конкуренція є передусім основним елементом соціального ринкового господарства".

Модель соціального ринкового господарства своєю популярністю зобов'язана ефективній економічній політиці Л.Ерхарда, що забезпечила досить високі темпи зростання. Це була політика, спрямована на усунення суперечностей, на підтримку підприємництва, створення умов для зростання життєвого рівня середніх верств населення.

В.Рьопке і Л.Ерхард визначили напрямки соціально-економічної політики держави і регулювання ринку: прийняття законів, які контролюють монополії та олігополії і розвивають ринкову конкуренцію; запобігання надмірної диференціації за рахунок контролю за розподілом національного доходу; проведення активної кон'юнктурної політики, сприяння зайнятості населення, стабілізації цін, встановлення макроекономічної рівноваги і активного платіжного балансу.