Політична економія - Щетинін А.І. - 16.6. Міжнародні валютно-фінансові відносини

У процесі реалізації взаємозв'язків на світовому ринку виникають і міжнародні валютно-фінансові відносини. їх поява пов'язана з рухом грошей у міжнародному платіжному обороті. Саме валютні відносини опосередковують рух товарів та послуг і створюють умови, необхідні для загальної організації функціонування міжнародної економіки.

Об'єктом міжнародних валютно-фінансових відносин насамперед є валюта та її рух. Валюта в широкому розумінні цього слова - це національна грошова одиниця тієї чи іншої країни. У процесі свого руху національна валюта однієї країни постійно прирівнюється до валюти іншої країни. їх співвідношення утворює валютний курс. Його можна визначити так: валютний курс - це ціна грошової одиниці країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни або в міжнародній грошовій одиниці.

Валютний курс є надзвичайно важливим елементом у міжнародних відносинах. Завищення курсу валюти якої-небудь країни стосовно валюти іншої країни веде до того, що країна, валютний курс якої завищено, буде здійснювати нееквівалентний обмін на власну користь. Тому проблемі встановлення валютного курсу завжди приділялась і приділяється сьогодні велика увага.

В умовах існування системи золотого стандарту, коли паперові гроші вільно обмінювались на золото, а останнє виконувало всі функції грошей, валютний курс встановлювався досить точно на основі золотого паритету. Коли золотий стандарт зник і грошові системи стали паперовим, установлення валютного курсу стало надскладною проблемою.

Єдиного механізму встановлення валютного курсу не існує, але є певні найбільш поширені методи його визначення. Серед досить поширених слід назвати метод, що грунтується на порівнянні споживчого кошика різних країн за один і той самий період. Співвідношення вартості цього кошика, наприклад, у рублях і його вартості в гривнях, і дає можливість визначити курс валюти. Курс валюти визначають і через порівняння внутрішнього валового продукту, вимірюваному в національній валюті (наприклад, у гривнях) і у валюті іноземної держави (наприклад, у рублях). Ще один досить простий спосіб визначення валютного курсу полягає в тому, що курс національної валюти (наприклад, гривні) до російського рубля ми визначаємо через третю валюту. Скажімо, якщо 1 дол. США, дорівнює 8 грн., а в рублях 1 дол. дорівнює 40 руб., то курс гривні до рубля буде визначатись як 1 : 5. Це так званий метод крос-курса, який найбільше використовують банки. Є й більш складні методи визначення валютного курсу, але жоден з усіх цих методів не позбавлений недоліків.

Установлений валютний курс залежно від багатьох чинників, перш за все, від співвідношення попиту й пропозиції щодо конкретної валюти постійно змінюється. З цього погляду визначають два види валютного курсу, фіксований і плаваючий.

Фіксований валютний курс - це такий курс, який на певний термін (від місяця до кількох років) установлюється як незмінний, незалежний від поточних змін у попиті і пропозиції валюти. Як правило, центральний банк встановлює офіційний курс до якоїсь провідної валюти або до колективної (наприклад, євро). Фіксований курс може мати певні різновиди. Це фіксований курс, який може коливатись у певних дозволених межах, різнофіксований курс, залежно від операцій. Наприклад, курс рубля в СРСР для зовнішньоторговельних операцій був один, а для обміну в разі туристичних поїздок - зовсім інший.

Фіксований курс має певні переваги. Він дає можливість підприємцям чітко планувати свою діяльність і мати тверді орієнтири щодо курсоутворення. Такий курс дозволяє і державі здійснювати достатньо ефективну власну грошово-кредитну політику. До недоліків фіксованого курсу слід віднести необхідність мати значні валютні резерви для його підтримки, а також можливість втрат в умовах виникнення спекулятивного руху валюти з однієї країни в іншу.

Плаваючий валютний курс - це такий режим валютного курсу, за якого він змінюється під впливом попиту й пропозиції. Плаваючий курс має певні різновиди. Це може бути режим вільного плавання. Він визначається співвідношенням попиту і пропозиції на дану валюту. У режимі вільного плавання знаходяться валюти кількох найбільш економічно могутніх країн світу. Різновидом плаваючого курсу є так званий валютний коридор, коли центральний банк встановлює верхню і нижню межі можливих коливань курсу. В Україні перший валютний коридор щодо долара було введено в 1997 р. (1,7 - 1,9 грн. за 1дол. СІНА). Різновидом плаваючого курсу є режим спільного плавання (коли кілька держав разом змінюють свої курси за певних обставин) і режим регулюваного плаваючого курсу.

Плаваючий курс має певні переваги. Він дає можливість уникнути суттєвих загроз з боку спекулятивного руху валют з однієї країни в іншу. Поряд із цим такий режим валютного курсу позбавляє необхідності тримати великі валютні резерви для здійснення валютних інтервенцій. Але в плаваючого курсу є й недоліки. Компаніям і фірмам в цих умовах значно важче планувати виробничу діяльність і розробляти перспективні плани ціноутворення. Цей курс за певних обставин може бути суттєвою перешкодою для здійснення державою незалежної грошово-кредитної політики.

Валюти різних країн не тільки відрізняються одна від іншої своїм курсом, але ще й ступенем можливості обміну однієї валюти на іншу. Ця особливість називається конвертованістю валюти, а суть конвертова-ності полягає в можливості (повністю або частково) обмінюватись на валюти інших країн. Конвертованість визначається рівнем розвитку економіки, тому вільно конвертованою є валюта тільки близько 20 найбільш розвинених країн (СІНА, Великобританія, Японія, Канада, Кувейт та деякі інші). Частково конвертованою є та валюта, обмін якої на іноземну валюту є обмеженим. Наприклад, частково конвертованою вважається валюта, яка обмінюється за поточними операціями, тобто за експортно-імпортними операціями. Україна має такий рівень конвертованості своєї валюти з 1997 р. є й інші обмеження з конвертованості.

Неконвертованою є та валюта, яка не обмінюється на іноземну або ж має суттєві обмеження в конвертації. Це, як правило, валюта слаборозвинених країн.

Міжнародні валютні відносини певним чином організовані. Але оскільки ця організація значною мірою визначається станом і особливостями національної грошово-кредитної системи, розглянемо спочатку рівень національної валютної системи.

Національна валютна система являє собою державно-правову форму організації валютних відносин у країні. Вона включає певні обов'язкові елементи. Найголовніші з них такі: національна грошова одиниця; порядок організації емісії паперових грошей; способи встановлення та підтримки валютного курсу; наявність або відсутність валютних обмежень; організація міжнародних розрахунків; організація валютного ринку країни.

Валютна система окремої країни має тісний зв'язок з міжнародною валютною системою, яка теж являє собою впорядковану міжнародними угодами правову форму організації валютних відносин. Процес розвитку міжнародних економічних відносин призвів до виникнення й поступової еволюції світової валютної системи. У сучасних умовах як найбільш важливі складові вона включає:

o визначення правил розрахунків між суб'єктами міжнародних економічних відносин;

o розробку механізмів балансування обсягів торгівлі, співвідношення експорту та імпорту;

o формування механізму балансування міжнародних платежів;

o утворення й функціонування міжнародних валютно-фінансових установ на зразок Міжнародного валютного фонду (МВФ) або Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР).

Паралельно зі світовою валютною системою можуть виникати і регіональні валютні системи. Вони загалом базуються на тих самих механізмах, але, як правило, включають відносно невелику кількість країн і мають певні особливості в регулюванні валютних відносин між собою.

Історія становлення міжнародних валютних систем цікава і дає можливість розглянути її розвиток як певний еволюційний процес. У другій половині ХІХст. в європейських країнах починається процес переходу від біметалевих грошових систем до монометалевих. Однією з перших до золотого монометалізму переходить Англія. Про точну дату цього переходу науковці сперечаються і називають три дати, але це не має суттєвого значення. Остання дата - 1865 р., то й будемо вважати, що з цього року Англія запровадила систему золотого монометалізму. Єдиним грошовим металом визначалося золото, а срібні монети переходили в розряд неповноцінних. Цьому прикладу наслідували й інші країни. Урешті-решт, це привело до підписання кількома країнами в 1867 р. в Парижі міжнародної угоди, за якою золото визначалось єдиною формою світових грошей. Сформувалась міжнародна система валютних відносин, яка отримала назву системи золотого стандарту. її найважливіші складові можна звести до такого:

o золото вільно оберталось, а золоті монети виконували всі функції грошей;

o неповноцінні гроші вільно і в необмеженій кількості обмінювались на золото;

o вивезення й ввезення золота з однієї країни в іншу було вільним.

Ця система давала можливість достатньо точно встановлювати валютний курс. Він базувався на так званому золотому паритеті. Якщо, наприклад, долар СІНА обмінювався на 1,5г золота, а англійський фунт стерлінгів - на 7,5г золота, то золотий паритет був 1:5, а це означало, що 1 фунт стерлінгів обмінювався на 5дол. Валютний курс (у даному випадку 1 фунт до 5дол. СІНА) міг відхилятись у той чи інший бік від золотого паритету, але ці відхилення були в межах так званих золотих крапок, відхилення були невеликими і чітко прогнозованими. Якщо ж валютний курс виходив за межі золотих крапок (їх ще називали крапками експорту і імпорту), то тоді починався стихійний перелив золота, яке вільно ввозилось і вивозилось і усе автоматично поверталось до золотого паритету.

Система золотого стандарту виявилась надзвичайно надійною і сприяла потужному розвитку міжнародних економічних зв'язків. Але з початком Першої світової війни система золотого стандарту в усіх країнах, що воювали (крім СІНА) припинила діяти. Після закінчення Першої світової війни на початку 20-х рр. ХХст систему золотого стандарту було відновлено, але у формі золотозлиткового і золотодевіз-ного стандарту. Золотозлитковий стандарт означав,що обмін банкнот на золото здійснювався тільки тоді, коли грошей було достатньо, щоб придбати стандартний (12,7кг) злиток золота. Золотодевізний варіант передбачав, що країни, у яких власного золота для обміну було недостатньо, могли обмінювати свої банкноти на валюту тих країн, в яких національні грошові знаки (девізи) обмінювались на золото (наприклад, на фунти стерлінгів, французькі франки), а вже через них - на золото. Ця система золотого стандарту була закріплена рішеннями Генуезької конференції в 1922 р.

У новому вигляді золотий стандарт проіснував до Великої депресії 1929 - 1933 рр., коли більшість країн вийшла з системи золотого стандарту, а після розпаду в 1936 р. Золотого блоку (куди входили Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а також Італія й Польща) золотий стандарт припинив своє існування.

Крах золотого стандарту, цієї найбільш стійкої грошової системи, яка існувала протягом багатьох десятиліть, був об'єктивним. Головна причина його полягала в тому, що розвиток товарного виробництва вступив у суперечність з дуже стабільною, але нееластичною і дорогою системою золотого стандарту. Видобуток золота не міг розвиватись такими самими темпами, як і виробництво товарів, а отже грошова система втратила еластичність і стала гальмом на шляху подальшого розвитку виробництва.

Важливими чинниками, що відіграли свою роль у відмові від золотого стандарту, стали також:

o дорожнеча обслуговування цієї грошової системи;

o зростаюча потреба в золоті з боку виробництва (особливо в умовах гонки озброєнь);

o неможливість для держави в умовах золотого стандарту проводити власну незалежну грошово-кредитну політику.

Крах золотого стандарту ускладнив усю систему міжнародних грошових відносин. Першою реакцією на їх кризу було створення на початку тридцятих років валютних блоків. Для них була характерною прив'язка валютних курсів країн-учасниць до валюти країни-гегемона й установлення на її основі їх курсу до валюти третіх країн. Уже в 1931 р. виник Стерлінговий блок, який очолила Великобританія і в який увійшли країни Британської імперії, за винятком Канади і Ньюфаундленда. У 1933 р. виник доларовий блок, до складу якого ввійшли СІНА, Канада й країни Латинської Америки.

На базі цих блоків наприкінці 30-х рр. XX ст. сформувалися валютні зони, які відрізнялися від блоків більшою кількістю країн, більш чіткою регламентацією валютних відносин, розрахунками, які здійснювались через банки країни-гегемона, де знаходились і практично всі авуари країн-учасниць. Найбільш потужними зонами були зона долара, зона франка, стерлінгова зона. Дещо меншу роль відігравали зона португальського ескудо, зона іспанської песети, зона голландського гульдена.

Валютні зони хоча й стали певним кроком у вирішенні проблеми кризи міжнародних валютних відносин, але не могли кардинально змінити ситуацію. Необхідна була всеохоплююча й динамічна загальносвітова система міжнародних валютних відносин. І тому не дивно, що ще під час війни в 1944 р. в американському містечку Бреттон-Вудс 44 країни зібралися на конференцію й підписали документи, які поклали початок існування Бреттон-Вудської валютної системи. Ця міжнародна валютна система характеризувалася таким:

♦ долар і фунт стерлінгів визнавались як міжнародний платіжний і резервний засіб;

♦ для всіх інших валют установлювався їх курс стосовно долара, і коливання цього фіксованого курсу щодо ринкового не могло бути більшим за +1 %, а в Західній Європі - +0,75 %;

♦ установлювався золотовалютний стандарт, який передбачав фіксоване співвідношення доларів і золота - 35 дол. СІНА за тройську унцію (31,1г золота), а для центральних банків країн-учасниць - право вільного обміну доларів на золото СІНА за цим фіксованим курсом;

o було заборонено вільну (приватну) купівлю-продаж золота;

o створювався міжнародний валютний фонд (МВФ), покликаний забезпечити стійкість валютних курсів і сприяти поступовій ліквідації валютних обмежень.

Важлива роль відводилась і Міжнародному банку реконструкції і розвитку (МБРР), який теж виник унаслідок рішення Бреттон-Вудської конференції.

Бреттон-Вудська система дала можливість значно стабілізувати міжнародні валютні відносини. Але вона весь час перебувала під тиском знецінення національних валют усіх країн-учасниць, включаючи СІНА. Довіра до долара падала, і все частіше країни обмінювали свої долари на американське золото. Часто це були й суто спекулятивні операції, бо країни купували американське золото за фіксованою ціною, а продавали його на ринку за значно вищою. Усе це разом із загостренням конкурентної боротьби між країнами призвело до краху Бреттон-Вудської системи. Він виявився в тому, що уряд Ніксона в 1971 р. оголосив про заборону обміну доларів на золото СІНА, а також у тому, що країни почали масово вводити плаваючий курс.

Занепад Бреттон-Вудської валютної системи означав лише те, що вона себе вже вичерпала, але потреба в такій системі була об'єктивно необхідною. Тому в 1976 р. в столиці Ямайки, місті Кінгстоні, було підписано міжнародну угоду про створення нової міжнародної валютної системи, яка почала діяти з 1978 р. й отримала назву Ямайської.

Основні положення Ямайської валютної угоди такі:

o повна демонетизація золота. Скасовувався офіційний золотий паритет, золотий вміст національної валюти й були зняті будь-які обмеження на приватну купівлю-продаж золота;

o санкціоновано режим плаваючих курсів, що означало вільний вибір курсоутворення кожною державою;

o золото втрачало свою офіційну фіксовану ціну й за ринковими цінами почало надходити на спеціальні аукціони;

o частина золота МВФ (1/8 його загальної кількості) була продана на аукціоні й кошти поповнили валютні ресурси МВФ, а така сама частина була повернута країнам-членам цієї організації відповідно до квоти кожної країни;

o поряд із доларом як міжнародного платіжного й резервного засобу визнано валюти інших країн , а також спеціальні правила запозичення (СПЗ).

Ямайська валютна угода є чинною й досьогодні, і хоча не є ідеальною і має суперечливі моменти, але вона регламентує сучасні міжнародні відносини і сприяє їх розвитку.

Поряд із загальносвітовою валютною системою почали формуватись і регіональні. Найбільш вдалою і потужною виявилась Європейська валютна система. Вона була створена за рішенням Європейської Ради в 1978 р. і почала діяти з 1979 р. Потреба в такій системі була викликана низкою причин, серед яких слід назвати перш за все такі. Потужний процес інтеграції провідних європейських країн, який почався в 1947 р., а в 1957 р. отримав досить чітку організаційну форму у вигляді Європейського економічного співтовариства (Спільний ринок), що згодом включив 17 країн. Поряд з цим важливим чинником було невдоволення європейських країн введенням плаваючого курсу і певним диктатом долара СІНА. Основні риси Європейської валютної системи полягали в такому:

o вводилась європейська валютна одиниця (ЕКЮ), яка не мала готівкового варіанту;

o курс ЕКЮ визначався на основі кошика валют країн-членів співтовариства з урахуванням частки валового національного продукту і зовнішньоторговельного обороту кожної країни;

o установлювався фіксований курс національних валют країн-учасниць до ЕКЮ. Коливання могли існувати в межах +2,5 %, лише для Італії було встановлено межу ±6 %, а з приєднанням до Європейської валютної системи Португалії та Іспанії і вони мали таку саму межу коливання ескудо і відповідно песети;

o було розроблено механізм підтримки фіксованого курсу, в якому важливу роль відігравав Європейський фонд валютної співпраці.

Ця регіональна валютна система виявилась досить стабільною і сприяла розвитку індустріальних процесів в Європейському співтоваристві й посиленому розвитку економіки караїн-учасниць. Ці позитивні наслідки сприяли тому, що в 1989 р. для подальшого розвитку європейської валютної системи було створено комісію, яку очолив Ж.Делор. Комісія напрацювала проект, який в остаточному варіанті передбачав введення єдиної валюти серед країн-учасниць. Цей проект було прийнято в 1991 р. в м. Маастрихті (Нідерланди) і поступово почалася його реалізація.

У 1999 р. країни Європейського Союзу остаточно підтвердили свої наміри стосовно єдиної європейської валюти, яка отримала назву ЄВ-РО. У тому самому році 11 країн ввели її для безготівкових розрахунків, а з 1 січня 2002 р. ця валюта стала використовуватись і в готівковому обігу. Спочатку (півроку) вона ходила паралельно до національної грошової одиниці, а через півроку вже як єдина грошова одиниця. Згодом до цих країн приєдналась Греція, а з кінця 2007 р у зону євро ввійшли Мальта, Кіпр і Словенія.

Європейська валютна система в її сучасному стані забезпечує досить вагомі переваги країнам, що входять в зону євро, і тому в найближчій перспективі до цієї зони приєднається більшість з 27 країн-членів Європейського Союзу. А оскільки Україна прагне стати членом цього потужного угруповання, то можна передбачити, що свого часу і наша держава ввійде в зону євро.

Нові категорії та поняття.

Світове господарство

Міжнародний поділ праці

Вивіз капіталу

Країни, що розвиваються

Країни з перехідною економікою

Транснаціональні корпорації

Інтеграція у світовому господарстві

Міжнародний поділ праці

Міжнародні економічні об'єднання

Теорія абсолютних переваг А.Сміта

Теорія відносних переваг Д.Рікардо

Теорія Хешера - Оліна

Експорт

Імпорт

Сальдо торговельного балансу Протекціонізм Фрітрідерство Трансфертні ціни

Платіжний баланс країни Сальдо платіжного балансу Світовий банк

Світова організація торгівлі (СОТ)

Прямі інвестиції

Портфельні інвестиції

Міжнародний рух робочої сили

Еміграція

Імміграція

Міжнародні валютні відносини Валютний курс Конвертованість валюти Національна валютна система Міжнародна валютна система Система золотого стандарту Бреттон-Вудська валютна система Ямайська валютна система Європейська валютна система