Вступ до права Європейського Союзу - Кернз В. - Процедура спільного прийняття рішень (або погоджувальна процедура і право вето)

Ця процедура була введена Договором про заснування Європейського Союзу й описана в ст. 18%. До того часу вона зовсім не застосовувалася. Як зазначалося вище, вона охоплює більшість галузей, які спочатку охоплювалися процедурою спільного прийняття рішень: норми, що приймаються відповідно до ст. 100а (гармонізація актів, спрямованих на створення і функціонування внутрішнього ринку); ст. 57 (взаємне визнання дипломів, сертифікатів та інших офіційних свідоцтв професійної підготовки); ст. 54(2) (норми для впровадження загальної програми, спрямованої на досягнення свободи облаштування); ст. 49 (свобода пересування працівників). Крім того, вона включає в себе питання щодо розвитку культури (ст. 128), охорони здоров'я (ст. 129), досліджень та технічного розвитку (ст. 130і).

Амстердамський договір ще більше розширив обсяг цієї процедури, увівши до сфери її застосування:

а) певні нові положення ДЗЄС, які були введені Амстердамським договором, такі як ст. 5 нового розділу про зайнятість (заохочувальні

заходи), ст. 119 (соціальна політика — рівні можливості й ставлення), ст. 19 Іа (загальні принципи прозорості документів європейських інституцій), ст.

209а (протидія шахрайству та будь-якій іншій нелегальній діяльності, що впливає на фінансові інтереси Співтовариства);

б) галузі, які до того були предметом регулювання процедури співробітництва, такі як заборона дискримінації на підставі національності (ст. 6), напрями

політики професійної підготовки (ст. 127(4)), заходи для втілення рішень щодо Європейського фонду регіонального розвитку (ст. ІЗОе), політика

захисту навколишнього середовища (ст. 130s( 1)) і розвиток у галузі співробітництва;

в) заходи соціального забезпечення для працівників-мігрантів (ст. 51) і координація норм про початок та продовження самостійної професійної

діяльності (ст. 57(2)), що до цього охоплювалися консультаційною процедурою.

Процедура спільного прийняття рішень посилює законодавчі повноваження Парламенту навіть у більшій мірі, ніж процедура співробітництва. Головна різниця між цими двома механізмами полягає в тому, що процедура спільного прийняття рішень надає Парламенту право в разі недосягнення згоди з Радою за допомогою Погоджувального комітету накладати абсолютною більшістю вето на норму на останній стадії її прийняття. Погоджувальний комітет — це орган, який складається з рівної кількості представників від Парламенту і Ради. Процедура, яка нещодавно була спрощена і доповнена, проходить у три стадії.

Перша стадія

Варто зазначити, що початкові стадії є схожими на ті, що перелічені стосовно процедури співробітництва. Комісія подає свої пропозиції до Європейського Парламенту і Ради. Рада після винесення висновку Європейським Парламентом може кваліфікованою більшістю вчинити одну з трьох дій. Якщо вона схвалить усі поправки, які ввійшли до висновку Парламенту, акт може бути прийнятий незмінним. Якщо Парламент не висунув будь-яких поправок, Рада може прийняти запропонований документ. Якщо ж не пройшов жоден із цих варіантів, вона має прийняти спільну позицію, яка потім передається до Парламенту. Водночас Рада докладно інформує Парламент про причини прийняття спільної позиції, а Комісія — про свою позицію.

Друга стадія

· Повторне обговорення спільної позиції триває протягом трьох місяців. Під час цього виникають такі можливості:

· Парламент затверджує спільну позицію. У цьому випадку Рада без проблем приймає зазначений акт відповідно до спільної позиції;

· Парламент не приймає рішення. У такому разі Рада приймає акт, про який ідеться, відповідно до своєї спільної позиції;

· Парламент відхиляє спільну позицію абсолютною більшістю своїх членів. У цьому випадку запропонований акт вважається не прийнятим;

· Парламент висуває поправки до спільної позиції. Виправлений текст передається до Ради і Комісії, які роблять висновок стосовно цих поправок.

Якщо протягом трьох місяців Рала затверджує всі поправки Парламенту, акт, про який ідеться, вважається прийнятим у вигляді виправленої спільної позиції. Якщо Рада не затверджує всіх поправок, Голова Ради і Голова Парламенту повинні скликати засідання Погоджувального комітету і розпочати друге читання.

Третя стадія

На цій стадії бере участь Погоджувальний комітет, завданням якого є досягнення згоди щодо єдиного тексту. Комісія бере участь у роботі Комітету, традиційно виконуючи роль "добросовісного агента". Якщо єдиний текст узгоджується протягом шести тижнів, Парламент і Рада мають ще шість тижнів для прийняття зазначеного акта відповідно до єдиного тексту. Якщо жодна з інституцій не зробить цього, акт вважатиметься не прийнятим. Запропонований акт також вважатиметься неприйнятим, якщо Погоджувальний комітет не затвердить єдиного тексту. І знову тримісячний і шеститижневий періоди за спільною згодою Парламенту і Ради можуть бути продовжені максимум на один місяць і два тижні відповідно.

Процедура погодження

Цей механізм був введений ЄЄА (ст. 8 і 9). Незважаючи на те, що процедура охоплює лише деякі сфери, ймовірно саме вона надає Європейському Парламенту найширші можливості в процесі прийняття рішень, оскільки наділяє останній необмеженим повноваженням відкладати й абсолютним повноваженням відхиляти. Відповідно до ЄЄА процедура погодження була введена в ст. 237 і 238 ДЗЄС. Договір про Європейський Союз і Амстердамський договір змінили і розширили обсяг дії цієї процедури, охопивши такі питання, як застосування стягнень у разі значного і тривалого порушення основоположних прав державами-членами (ст. "Fa" Договору про Європейський Союз), процедуру приєднання нових держав-членів (ст. "О" Договору про Європейський Союз), функціонування структурних фондів (ст. 130d(l) ДЗЄС), створення Фонду згуртування (ст. I30d(2), там само), процедуру прямих виборів до Європейського Парламенту (ст. 138(3) там само), певні міжнародні угоди (ст. 228(3), там само).

Комісія як єдиний законодавчий орган

Уже зазначалося, що Комісії як законодавчому органу відповідно до Договору про заснування Європейського Співтовариства були надані певні повноваження діяти на власний розсуд, (наприклад, у випадку щодо становища державних підприємств у конкурентній політиці Європейського Союзу згідно зі ст. 90(3)). Ні Договір, ні законодавство Співтовариства не вказують жодних процедур, яких повинна дотримуватися Комісія в таких випадках. На практиці ж є чимало прикладів, коли Комісія проводить якомога найширші консультації перед тим, як приймати відповідні норми. Це не заважає, однак, певним державам-членам оспорювати правомірність таких норм.