Як правило, вважається, що офіційними органами, від яких вимагається застосування законодавства до окремих справ, у загально-термінологічному значенні є "судові органи влади". Вище (див. с. 63) вже зазначалося, що для застосування законодавства Співтовариства судова влада, яка складається, з одного боку, з СЄС та СП І а з іншого — з національних судів, у яких при розгляді справ посилаються на право Європейського Союзу, наділяється широкими повноваженнями. У великій кількості наукових праць, авторами яких є юристи континентальної системи права, не згадується про судові рішення як про джерела права Співтовариства. Причиною цього є те, що в країнах, які використовують кодифіковану систему права, в процесі нормо-утворення суди являють собою більше "служителів", ніж "господарів". їхня роль обмежується застосуванням законодавства, і обов'язковість рішень, які вони приймають, дійсна лише для сторін — учасників відповідних спорів, що розглядаються в суді. На відміну від права англосаксонської системи, кодифіковане право не визнає "верховенства прецедентів".
Однак розробники проекту Договору про заснування Європейського Співтовариства чітко визнали, що цю другорядну роль судової влади можна виправдати в теорії, але не на практиці. Тому ст. 164 вказує, що "Суд ЄС забезпечує дотримання законності при тлумаченні та застосуванні положень цього Договору". Зрозуміло, що таку загальну роль не міг би відіграти орган, вплив якого поширюється лише на сторони, які беруть участь у справі. Насправді, роль СЄС у цьому плані нічим не відрізняється від ролі, яку виконує Касаційний суд Франції (Cour de Cassation), також створений з метою забезпечення одноманітності тлумачення права — всупереч неієрархічній природі судів Франції. Діючи відповідно до своїх завдань, встановлених ст. 164 Договору про заснування Європейського Співтовариства, Суд ЄС, як і Суд першої інстанції, накопичує сукупність рішень. Головні напрями тлумачення, які виникли з цієї сукупності, стали відомими як встановлене право прецедентів (la jurisprudence constante). Не буде перебільшенням зазначити, що прецедентне право настільки ж сильно впливає на розвиток права Співтовариства, як і законодавство, що приймається Радою Міністрів. Справді, велика кількість концепцій права Співтовариства, таких як пряма дія і пріоритет права Співтовариства (вже не говорячи про загальні принципи права, які будуть розглянуті нижче (див. с. 104), є продуктом виключно прецедентного права Суду Європейських Співтовариств.
Той факт, що СЄС не визнає доктрини прецедентів, також означає, що він не може бути зобов'язаним своїми ж рішеннями. Якби це було не так, Суду було б дуже складно встановлювати своє право прецедентів у світлі обставин, що постійно змінюються. Отже, Суду було б майже не можливо відхилитися від своєї попередньої позиції щодо застереження про публічний порядок у справі вільного переміщення осіб, як зазначено в ст. 48(3) Договору про заснування Європейського Співтовариства. Зміна ж позиції, яку розглянуто нижче, була цілком виправданою лише в тому випадку, якщо мала на меті надання Суду можливості діяти відповідно до інших положень договору (такого ж роду), які звільняють від відповідальності (див. с. 205), чим і скористався Суд. Однак це не позбавляло Суд можливості повторювати певні формулювання, які він вважає фундаментальними для тлумачення права Співтовариства.
Щодо рішень судів держав-членів, то вони, без сумніву, в значно меншій мірі становлять собою джерело права Співтовариства. Справді, їх висновки іноді явно розходяться із законодавчими нормами Співтовариства. Це чітко виявилося, наприклад, у рішенні Верховного адміністративного суду Франції у справі Cohn Bendit, в якому суд заперечив можливість директив мати пряму дію, всупереч чіткій постанові СЄС протилежного змісту, прийнятій раніше. У цілому суди держав-членів відіграють значну роль у гармонізації відносин між правом Співтовариства і національним правом, прикладом чого є рішення, прийняте Conseil d'Etat/Raad van State у справі Fromageries Le Ski, або постанова суду Сполученого Королівства в справі Factortame.
Договори, які укладаються Співтовариством
Договори, які укладаються державами-членами
4.6. Загальні принципи права
Загальні питання
Загальні принципи, що походять із природи права
Загальні принципи, спільні для правових порядків декількох держав-членів
Основні права людини
Процесуальні права
4.7. Висновки