Вступ до права Європейського Союзу - Кернз В. - Загальні положення

Загальні положення

Одним із факторів, що відрізняють право Співтовариства від права інших міжнародних організацій, є його вплив на фізичну особу. На відміну від ООН, Всесвітньої торговельної організації, Організації економічного співробітництва і розвитку, які є організаціями, що, в основному, регулюють відносини між державами і надають права та покладають обов'язки лише на них, Співтовариство передбачає участь своїх громадян у функціонуванні юридичних норм ЄС. Саме тому останнім забезпечується можливість оскаржувати певні акти Співтовариства в Суді Європейських Співтовариств і надається можливість забезпечувати дотримання своїх прав у національних судах.

Співтовариство було не першою системою наднаціонального права, що надає фізичним особам — своїм громадянам можливість звертатися до міжнародного суду або наділяє їх правами, яких повинні дотримуватися національні суди. Ще раніше Європейська Конвенція прав людини надала фізичній особі можливість звертатися до Суду ЄС з прав людини для захисту своїх прав, хоча й з обмеженням — лише за умови повного вичерпання всіх національних засобів. А щодо визнання національними судами договорів, які впроваджуються у життя фізичними особами, або, як вони ще називаються, "договорів, що самовиконуються", то це вже було досягнуто inter alia у США на початку XIX століття.

Однак тільки право Співтовариства, у взаємодії з національними владними органами держав-членів, стало першою спробою в міжнародній практиці системно забезпечити фізичну особу загальною сукупністю прав, які захищаються максимально однаковим (наскільки можливо виконати за допомогою національних судів) способом. Елемент системності забезпечується наявністю єдиних об'єктивних критеріїв. Будь-яке положення права Співтовариства повинно їм відповідати для того, щоб бути імплементованим у цей спосіб — тобто набути прямої дії. Ці об'єктивні критерії нижче будуть досліджені докладніше.

Визначення

У найширшому значенні пряма дія може бути визначена як механізм, що надає громадянам можливість покладатися на положення права Співтовариства під час судового слухання в національному суді, від якого вимагається підтверджувати, захищати і впроваджувати права, які надаються цими положеннями. Певна річ, це не є офіційним визначенням, яке можна відшукати в положеннях Договору або в будь-яких інших законодавчих актах Співтовариства. Але воно базується на критеріях, сформульованих Судом ЄС inter alia в рішенні 1963 р. у справі Van Gend & Loos. Увівши поняття прямої дії, Суд ЄС зробив свій найважливіший правотворчий внесок у правову систему Співтовариства.

Умови набуття прямої дії

Суд ЄС, у вже згаданому рішенні у справі Van Gend & Loos, не тільки визначив поняття прямої дії, а й установив основні умови, яким повинно відповідати право Співтовариства для того, щоб набути прямої дії. Ці критерії послідовно вдосконалювалися і доповнювалися прецедентним правом Суду ЄС. Однією зі справ, які спричинили необхідність удосконалення цих критеріїв, був позов великої голландської транспортної компанії до податкових органів Нідерландів у зв'язку з накладенням вищого за встановлений після набрання чинності ДЗЄС митного збору на хімікати, які імпортувалися з Німеччини. Така практика порушувала ст. 12 ДЗЄС. Суд Нідерландів відіслав справу до Суду Європейських Співтовариств, який проігнорував висновок генерального адвоката і постановив, що голландська компанія може посилатися в слуханні справи у своєму національному суді на ст. 12 ДЗЄС на підставі того, що це положення:

містить чітку і безумовну заборону у формі не позитивного', а негативного зобов'язання. Більше того, таке зобов'язання не викликало жодних застережень з боку держав, які б могли зробити його імплементацію умовною згідно з позитивною законодавчою нормою, впровадженою за національним правом. Сама природа цієї заборони зробила її такою, що ідеально пристосована для породження прямої дії в правових відносинах між державами-членами та їх громадянами.

У своєму подальшому прецедентному праві Суд грунтовніше розробив і поліпшив ці критерії.

Норма повинна бути чіткою

Суд Європейських Співтовариств доволі широко тлумачить цю вимогу, яка, на його думку, має бути достатньою, навіть якщо наслідки застосування норми важко передбачити. Він не підтримав позицію уряду Німеччини у справі Liitticke, який трактував вимогу чіткості в тому сенсі, шо відповідне положення має бути настільки зрозумілим і точно вираженим, щоб бути застосованим без будь-яких труднощів.

Норма повинна бути безумовною

Цей критерій означає, що суб'єктивне право, яке надається тією чи іншою нормою, не може залежати від суб'єктивістських тлумачень будь-яких офіційних органів. Під офіційними органами розуміються не тільки інституції Співтовариства як такі, а й органи влади держав-членів. Дуже повчальним прикладом щодо цієї вимоги є рішення, яке було прийнято Судом Європейських Співтовариств у справі Ministere Public Luxembourg v Muller. Воно стосується тлумачення безумовної норми. Положенням, шо розглядалося, була ст. 90(2) ДЗЄС, яка встановлює, що діяльність природних монополій підлягає положенням даного Договору, зокрема встановленим нормам конкуренції за умови, що їх виконання не перешкоджає виконанню основних завдань, покладених на них. Відповідно до рішення Суду ЄС ця норма не могла бути безумовною, тому що:

її застосування містить у собі оцінку співвідношення статутних завдань підприємства, з одного боку, а з іншого — захисту інтересів Співтовариства. Ця оцінка залежить від цілей загальної економічної політики, яких дотримуються держави лід наглядом Комісії.

Відповідно, Суд постановив, що ст. 90(2) ДЗЄС не може мати прямої дії.

Не можуть бути зроблені будь-які застереження, що узалежнюють імплементацію норм від подальших заходів, яких вживають владні органи

Спочатку Суд виніс рішення, що подальші заходи — це національне законотворення. Однак згодом стало очевидним, що такий підхід є надто обмеженим. Тепер загальноприйнятим є таке формулювання: норма Співтовариства повинна бути незалежною від будь-яких заходів, які вживаються національними владними органами або владними органами Співтовариства (як стосовно законодавства, так і інших). Хоча Суд ЄС іноді схиляється до уподібнення цієї умови до вимоги про "безумовну" норму (втому значенні, яке описувалося вище), частіше він ставиться до неї як до спеціальної додаткової умови. Характерним прикладом цього є рішення у справі Capolongo. Цікавим положенням, яке розглядалося в цьому ж плані, була ст. 13(2) ДЗЄС, яка вказує на те, що збори, які дублюють мито, мають бути усунені до кінця перехідного періоду. Суд Європейських Співтовариств наділив це положення прямою дією. Воно стосується заборони, про яку з боку держав-членів не було зроблено застережень у такому розумінні: ця заборона може бути впроваджена тільки за допомогою національного правового документа у позитивному формулюванні або через втручання інституції Співтовариства.