Вступ до права Європейського Союзу - Кернз В. - 6.3. Позови про визнання правових актів недійсними

Загальні питання

Стаття 173 ДЗЄС містить положення про судовий перегляд актів Співтовариства за процедурою, через яку вони можуть бути скасовані. Незважаючи на обмеження умов, згідно з якими фізична особа може подавати позови про визнання правових актів недійсними до Суду порівняно з тими, що застосовуються до порушуваних інституціями-позивачами судових справ, важливо зауважити, що ця процедура все ж є однією з небагатьох, за допомогою якої фізичний особі надається можливість безпосередньо звертатися до СЄС. Щоб розраховувати на успішний результат позову про визнання правового акта недійсним, необхідно подолати дві перешкоди. Одна з них полягає в необхідності відповідати вимозі щодо прийнятності, яка означає, що позивач повинен насамперед надати Суду інформацію про наявність процесуальної правосуб'єктності на подання позову, а також гарантії дотримання встановлених процесуальних строків. Після цього позивач повинен переконати СЄС у тому, що його позов ґрунтується на відповідних матеріальних підставах для розгляду. Це означає, що акт, щодо якого був поданий позов, може бути скасований на одній з підстав про розгляд, вказаних у ст. і 73(1) ДЗЄС.

Критерій прийнятності

Для того щоб кандидат отримав можливість подати позов, необхідно дістати позитивні відповіді на такі питання: а) чи має заявник право порушувати справу в суді; б) чи можна оскаржити відповідний акт; в) чи є позов таким, що подається до перебігу відповідних процесуальних строків?

Процесуальна правосуб'єктність (locus standi)

У даному разі необхідно провести розмежування між позивачами, в ролі яких можуть виступати інститути, та позивачами, якими є приватні особи. Серед перших — інституції, визначені в ст. 173 ДЗЄС (держави-члени, Рада, Комісія, Європейський Парламент і Європейський центральний банк). Locus standi останніх двох інституцій більш обмежений, ніж у перших трьох. На відміну від держав-членів, Ради і Комісії, які фактично мають необмежені права подавати позов, Європейський Парламент і Європейський центральний банк мають право вчиняти позов тільки "з метою захисту їхніх прерогатив".

Що стосується позивачів, якими виступають приватні фізичні або юридичні особи, вони також мають право оскаржувати акти Співтовариства, але тільки "щодо рішення, винесеного на адресу цієї особи, або рішення, яке, хоч і має форму регламенту або рішення, адресованого іншій особі, має пряме та безпосереднє відношення до цієї особи" (§ 4 ст. 173 ДЗЄС). Якщо рішення прямо адресовано особі, її право подавати позов є прямим і очевидним. Однак доведення того, що регламент або рішення, адресовані ще комусь, насправді являють собою рішення, яке впливає на особу прямо та безпосередньо, є майже зовсім іншою справою. Щодо права позивачів, якими є приватні особи, СЄС схиляється до застосування обмеженого підходу. Для такої позиції є кілька причин: одна з них полягає в тому, що приватні особи, на відміну від інституцій Співтовариства, не є "охоронцями законності"; друга — в тому, що до приватних осіб застосовуються зовсім інші засоби поновлення їхніх прав, зокрема шляхом подання позовів до національних судів, які можуть потім вимагати від СЄС надання преюдиційного тлумачення. Але жодна з цих причин не є цілком переконливою.

Locus standi приватних осіб породжує три важливі питання: а) поняття індивідуального відношення; б) поняття прямого відношення; в) виникнення ситуації, коли регламент не розглядається як такий, а вважається рішенням de facto. Кожне з цих питань буде вивчено окремо.