Вступ до права Європейського Союзу - Кернз В. - Комісія

Основна критика Комісії спрямована на те, що вона в багатьох відношеннях продовжує діяти як виконавчий орган Співтовариства з шести членів. Тоді, коли членами Співтовариства були тільки шість країн з майже подібними економічними, адміністративними та правовими системами Комісія являла собою невеликий орган, який очолював Співтовариство. Така ситуація після розширення Співтовариства явно змінилася. Іншою темою для сперечань є спосіб призначення її членів.

Без сумніву. Комісія вже не те утворення, яким була ЗО років тому. Вона значно зросла кількісно і зараз налічує приблизно 15 000 службовців, які виконують різноманітні функції. Однак норми, якими керується Комісія, майже не змінилися, незважаючи на численні спроби реформ. Одна з таких спроб пропонувалася в Спіренбурзькій доповіді 1979 р., в якій висвітлювались деякі недоліки, включаючи низький рівень мотивації її працівників, низьку пристосовуваність до обставин, що змінюються, і надмірні ієрархічні відчуття, що переповнювали цю інституцію. Але для подолання цієї критики майже нічого не було зроблено.

Зараз Комісія складається з 20 членів. Чи можна відверто назвати дійсно важливими сфери інтересів Співтовариства, які привертають увагу комісарів під час виконання ними своїх обов'язків? І чи відповідні особи призначені до Комісії? З доволі неясного визначення Договору, відносно якостей відповідних осіб, стає зрозумілим, що передбачається звести разом людей з якомога ширшими кваліфікаційними навичками. Але замість цього більшість комісарів становлять політики (що, можливо, не зміниться і в майбутньому).

Спосіб призначення комісарів значно змінився з часів, коли Комісія почала брати участь у більш значних процесах, ніж банальне досягнення компромісів шляхом взаємних поступок між урядами Співтовариства. Однак незадовільним залишається той факт, що уряди фактично можуть поставити Європейський Парламент перед доконаним фактом (fait accompli), про що йдеться на с. 59. Перше випробування в 1994 р. нової системи навряд чи можна вважати абсолютним здійсненням прагнень тих, хто її розробив.

Рано чи пізно все одно постане необхідність обирати комісарів за допомогою того чи іншого способу. Чи їх обиратиме Європейський Парламент, якому буде надано спеціальні повноваження робити це під час європейських виборів, чи обиратимуть безпосередньо виборці Європейського Союзу. Тільки виборчий мандат буде відповідати органу, головне завдання якого полягає в розробці законодавства.

Суд Європейських Співтовариств

Звинувачення Суду в тому, що він привласнив собі політичну роль, таким чином порушивши принцип розподілу влад і створивши загрозу правлінню судів (gouvernement des juges), обговорювались вище (див. с. 69). Там зазначалось, що коли Суд іноді втручався в політичну сферу, то робив це через існування надто загальних і доволі невизначених термінів, які входять до структури законодавства Співтовариства, як первинного, так і похідного, і часто не залишають СЄС іншого вибору, крім вдавання до правотворчості.

СЄС також піддається критиці за свою нібито "політичну" природу. Часто його звинувачують у спробах федералізації Співтовариства без наявності необхідних на те демократичних повноважень. Саме ця критика вразила мене як особливо несправедлива. У цій книзі час від часу зазначалось, що насправді СЄС часто ставав на бік владних органів держав-членів, хоча, відверто кажучи, не повинен був цього робити (див. с. 204).

Однак справжній критиці слід піддати СЄС за непослідовність його дій, що дуже часто зумовлено політичними мотивами. Характерним прикладом цього є рішення Суду в справі Van Duyn v Home Office. Суд не повинен був приймати рішення на користь Сполученого Королівства, навіть незважаючи на відносно незначну розвиненість його прецедентного права стосовно свободи пересування осіб. Вимогливість, з якою Суд уже розпочав тлумачити норми, що були винятками із загального принципу, взагалі мали б запобігти такому результату. Однак існують певні підозри стосовно виправдання цієї ситуації, і вони полягають у тому, що непослідовність дій Суду зумовила щось більше, ніж просто судова помилка, а саме — певні політичні міркування, які враховували делікатне становище відносно поглядів населення Великобританії під час проведення референдуму на підтримку або за відхилення членства в Співтоваристві. Звичайно, перевага була віддана саме таким міркуванням (див. с. 205).

Однак можна зазначити, що за всіма наявними ознаками Суду доволі важко виносити такі неоднозначні рішення. На відносно ранній стадії формування прецедентного права Суду стосовно даної теми таку випадкову непослідовність можна було б поблажливо вважати помилкою, яка трапилась лише через те, що Суд ще тільки шукає відповідного вирішення цих особливих проблем. Але такі виправдання з розвитком прецедентного права стосовно даної сфери стають більш штучними. Отже, якщо Суд хоче зберегти свої позиції як найвищого судового органу Співтовариства, він буде змушений у майбутньому діяти послідовно.

Також критиці можна піддати те, що Суд дуже часто, надаючи преюдиційне тлумачення згідно зі ст. 177 Договору, не дає відповідних вказівок національним судам. Вже зазначалося, що в деяких випадках (див. с. 204) Суд часто ухиляється від надання остаточної відповіді щодо основного позову, залишаючи національним судам можливість скоріше робити припущення, ніж застосовувати конкретні рішення Суду. Можна заперечити, що Суд має приймати свої рішення на загальній основі, оскільки вони спрямовані як на те, щоб залишатися прецедентами-дороговказами, так і на те, щоб вирішувати проблеми європейського права в основних спорах. У такому випадку, чому б не розділити рішення на дві частини, у першій з яких надавалась би відповідь на запитання національних судів, а друга була б присвячена виведенню з цих відповідей належних висновків, які б слугували вказівками щодо того, як слід тлумачити право Співтовариства в майбутньому? Безперечно, якомога менші можливості національних судів щодо відхилень і свободи дій пішли б на користь одноманітності тлумачення.

16.9. Загальні висновки

З проведеного вище аналізу можна зробити деякі загальні висновки.

Поглиблення інтеграції може викликати появу спірних питань, але воно неминуче з огляду на імпульс для завершення розбудови Економічного та валютного союзу. Розширення інтеграції також має певну рушійну силу, але було б розумнішим утриматися від гармонізації в цих нових сферах.

У деяких моментах таке поглиблення і розширення інтеграції може зіштовхуватися з проблемами збільшення кількості членів, демократичного дефіциту та принципу субсидіарності. Це може привести до переоцінки напряму діяльності Співтовариства і взаємовідносин між Співтовариством і державами-членами, внаслідок чого може утворитися скоріше міжурядова, ніж федеральна, модель.

Інституційна реформа є життєво важливою для перспектив подальшого розвитку і добробуту Співтовариства. Діяльність Ради має стати більш ефективною і менш конфіденційною. Комісія має обиратися за допомогою безпосереднього голосування і набути більш чіткої організованості. Суд повинен стати більш послідовним і надавати національним судам за допомогою механізму ст. 177 ДЗЄС точніші вказівки.