Господарське право - Задихайло Д.В. - 7. Недійсність господарських договорів: підстави та наслідки

Для набрання договором юридичної сили він має відповідати загальним вимогам, передбаченим ст. 203 ЦК України, дотримання яких е обов'язковою умовою чинності будь-якого правочину. Згідно зі ст. 215 ЦК України, відсутність у момент учинення правочину вимог його чинності, передбачених частинами 1-3, 5,6 ст 203 ЦК України, є підставою його недійсності. ГК України взагалі оперує одним поняттям "недійсність господарського зобов'язання". Отже, на нормативному рівні не проведено розмежування понять "дійсність" та "чинність" договорів.

Разом з тим поняття "чинність договору" є більш ширшим та поглинає своїм змістом поняття "дійсність договору". Чинним є діючий господарський договір, який набув юридичної сили (юридична сила договору означає обов'язковість його дії щодо учасників) і має її на даний проміжок часу. Тільки договір, що набув юридичної сили, створює юридичні наслідки для його сторін. Господарський договір залишається чинним, доки не припиняться всі господарсько-договірні зобов'язання, що виникли на його підставі та/або не спливе термін дії господарського договору. Після закінчення терміну дії договір утрачає чинність, за умови, що такий термін не пролонговано. Закінчення терміну дії договору припиняє виконання сторонами договірних зобов'язань, однак, не звільняє їх від відповідальності за порушення конкретних договірних обов'язків. Таким чином, якщо чинність договору є показником його юридичної сили (домовленість між сторонами може ще не набути юридичної сили договору або раніше чинний договір може її втратити), то дійсність ~ показником правомірної природи договору та обов'язковою умовою його чинності.

Підстави недійсності господарського зобов'язання передбачені ст. 207 ГК України. Утім, за офіційною позицією Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ), висловленою у п. 21 Інформаційного листа ВГСУ "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України" від 07.04.2008 р., ст. 207 ГК України застосовуватись не може, оскільки вона не встановлює особливостей регулювання господарських відносин, а тільки містить загальні правила про недійсність господарських зобов'язань, які суперечать ЦК України як за термінологією, так і за змістом. Так, зокрема, ст. 207 ГК України не передбачає поділу недійсних господарських зобов'язань на нікчемні та оспорювані, а натомість фактично розглядає як оспорювані всі ті зобов'язання, які виникають із право-чинів, які за ЦК України є нікчемними.

ЦК України встановлює загальні правила про недійсні правочини, які розподіляє на два види: нікчемні (ч. 2 ст. 215) та оспорювані (ч. З ст. 215). Принципова відмінність між такими правочинами полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі (ст. 236). ЦК України встановлює такі випадки нікчемності правочину: недотримання сторонами вимоги щодо нотаріального посвідчення правочину, за винятком певних нормативно встановлених випадків (ст. 220); вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності та в разі відсутності його схвалення законними представниками (ст. 221); вчинення правочину недієздатною фізичною особою без дозволу органів опіки та піклування (ст. 224) чи наступного схвалення (якщо йдеться про дрібні побутові правочини) (ст. 226); порушення ним публічного порядку (ст. 228 ЦК України).

Разом з тим факт учинення правочину, який не відповідає вимогам чинного законодавства та визначається законом як нікчемний, не належить до категорії фактів, що не потребують доведення. Інакше кажучи, сам факт порушення, що спричиняє нікчемність договору, потребує встановлення у кожному окремо взятому випадку. Не випадково законодавство та судова практика низки країн не виключають можливості подання позовів про визнання недійсним нікчемного договору, адже тільки суд може встановити наявність фактичних підстав, що відповідно до закону спричиняють нікчемність правочину. У багатьох випадках їх встановлення потребує вагомих доказів, які мають бути оцінені саме судом. На доктринальному рівні теж неодноразово зверталась увага на необхідність підтвердження факту нікчемності вчиненого правочину в судовому порядку.

Як відзначалося вище, недійсність правочину може бути наслідком відсутності у момент його учинення вимог, передбачених частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Інакше кажучи, підставами недійсності правочину можуть бути: суперечність змісту правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; відсутність у особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності; обмеження волевиявлення учасника правочину та/або невідповідність такого волевиявлення внутрішній волі учасника правочину; спрямованість правочину не на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; суперечність правочину, що вчиняється батьками (усиновлювачами), правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Утім слід зазначити, що недійсність договорів спричиняє суперечність їхнього змісту не тільки актам цивільного законодавства, а й актам господарського, податкового законодавства тощо. Так, в Інформаційному листі ВГСУ від 07.04.2008 р. звертається увага на те, що "поняття правочину є цивільно-правовим поняттям, і норми про недійсність тих чи інших правочинів є цивільно-правовими. Разом з тим закони часто містять норми, які належать до різних галузей права. Зокрема, закон публічно-правової направленості може містити окремі цивільно-правові норми. Тому, якщо такий закон містить норми, які встановлюють умови недійсності правочину, то такі норми підлягають застосуванню" (п. 16).

Установлюючи підстави оспорюваності правочину, законодавець в одних випадках зазначає, що останній "може бути визнаний судом недійсним" (див. ст. 227 ЦК, п. 2 ст. 222 ЦК, п. 1 ст. 225 ЦК, п. 1 ст. 229 ЦК), а в інших передбачає, що правочин за наявності встановлених законом підстав "визнається судом недійсним". Як бачимо, за наявності одних підстав правочин апріорі має бути визнаний недійсним, а за наявності інших - суду надається право на власний розсуд вирішувати питання, пов'язані з дійсністю правочину. Відразу постає декілька питань. По-перше, якщо за наявності певних підстав правочин у судовому порядку апріорі буде визнано недійсним, чому він на нормативному рівні отримав статус оспорюваного? По-друге, якщо законодавець чітко визначає підставу, за наявності якої суд "може визнати правочин недійсним", виникає питання: за яких умов суд повинен це зробити, а за яких - відмовити позивачеві в задоволенні його позивних вимог. Так, з огляду на офіційну позицію ВГСУ за умов відсутності у суб'єкта господарювання (сторони господарського договору) певного дозволу, застосуванню підлягає ст. 227 ЦК України, яка кваліфікує правочин, вчинений юридичною особою без відповідного дозволу (ліцензії), як оспорюваний. Однак поза увагою ЦК України залишається питання дійсності договору, укладеного фізичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності, без відповідного дозволу (ліцензії) на здійснення певного виду діяльності, який опосередковує означений договір. Більше того, передумови набуття господарської правосуб'єктності (компетенції) не завжди зводяться винятково до отримання суб'єктами господарювання відповідних ліцензій.

Похідними від правосуб'єктності господарської організації (юридичної особи) є повноваження її представників, пов'язані з укладанням господарських договорів від її імені. Це означає, що представник не може набути господарських прав та обов'язків для особи, яка не здатна їх мати та/або реалізувати. Відповідно, дії представника, якому належать повноваження діяти від імені та в інтересах сторони, яка сама не має права на вчинення цих дій (на які вона уповноважила представника), у тому числі на укладення певних договорів, не здатні створити 272 правових наслідків у вигляді набуття суб'єктивних прав та обов'язків, що утворюють зміст конкретних договірних правовідносин. Отже, при укладанні господарських договорів кожна зі сторін має одночасно перевірити як здатність свого контрагента відносно укладення відповідного договору, так і повноваження представника, який укладає договір від імені даного контрагента.

Під час укладання господарського договору юридичною особою можуть виникати проблемні ситуації двох видів: по-перше, пов'язані з перевищенням повноважень її представника щодо укладення договору, по-друге - з відсутністю повноважень у особи ("квазіпредставника"), яка уклала договір від імені юридичної особи.

При перевищенні повноважень представника особа, яку він представляв, може або схвалити дії такого представника, або відмовитися від їх схвалення. Згідно зі ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Наступне схвалення юридичною особою правочину, здійсненого від її імені представником, який не мав належних повноважень, робить його дійсним з моменту вчинення. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення до іншої сторони правочину чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення правочину (приміром, здійснення платежу іншій стороні тощо).

Від випадків укладення господарських договорів від імені юридичної особи н вповноваж ними суб'єктами потрібно відрізняти випадки обмеження самою юридичною особою повноважень своїх представників щодо укладення окремих господарських договорів. Такі обмеження, як правило, мають вираження у вигляді обов'язкового попереднього схвалення договору з боку відповідного колегіального органу (загальних зборів, ради директорів і т. ін.) перед його підписанням повноважним представником юридичної особи. Найчастіше необхідність такого схвалення пов'язується із: а) загальною сумою платежу за товари (роботи, послуги), що мають бути придбані (реалізовані) за договором (наприклад, при укладенні договору на суму понад 25 тис. гривень); б) видом договору (наприклад, укладення договору, за яким така сторона має виступити поручителем); в) співвідношенням загальної суми платежу за договором та вартості чистих активів юридичної особи (наприклад, коли така сума буде перевищувати 10 % (15 %) чи більше від вартості чистих активів юридичної особи)1. Відповідно до ч. 2 п. З ст. 92 ЦК України, у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили (йдеться про обмеження наявних повноважень, а не про здійснення дій, на які повноваження взагалі відсутні), крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Належною формою господарського договору є письмова. Утім, якщо договір не відповідає загальним вимогам до письмової форми правочину, передбаченим ст. 207 ЦК України, його не можна вважати вчиненим у письмовій формі. Згідно зі ст. 218 ЦК України, недотримання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися стосовно всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним (у цьому випадку наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається).

Сьогодні ні ЦК України, ні ГК України не вирішують проблему, пов'язану з відсутністю державної реєстрації договорів, для яких остання передбачена чинним законодавством. Згідно з роз'ясненнями Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" № 02-5/111 від 12.03.1999 р. (п. 8), угода, укладена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визнана недійсною лише в тому випадку, коли такі наслідки прямо передбачаються нормативним актом. Якщо незареєстровану угоду повністю або частково виконано, а сторона, яка отримала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, то друга сторона має право звернутися до господарського суду стосовно захисту своїх інтересів. У цьому разі суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення в органу, що реєструє, обов'язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю другої сторони.

Господарський договір може бути визнано недійсним у цілому, або в частині (коли недійсними визнаються тільки окремі договірні умови). Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Виконання господарського договору, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення.

Недійсний договір не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. При цьому останні залежать від того, які саме дії були здійснені сторонами на виконання договору. Так, відповідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Вищеозначені правові наслідки застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних право-чинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Згідно з ч. 5 ст. 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Утім ЦК України не дає визначення поняття "заінтересована особа", тому коло таких осіб має з'ясовуватись у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи та правових норм, які піддягають застосуванню до спірних правовідносин. Тільки в окремих випадках ЦК України встановлює, за чиїм саме позовом правочин може бути визнаний недійсним. Крім того, наслідки недійсності нікчемного правочину суд може застосувати з власної ініціативи. При цьому застосування наслідків недійсності нікчемного правочину судом, за відсутності відповідної позовної вимоги заінтересованої сторони, є правом, а не обов'язком суду. Згідно з п. 2 ст. 83 ГПК України господарський суд також може вийти за межі позовних вимог і застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину, якщо про це є клопотання заінтересованої сторони.

Момент, з якого нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є таким, імперативно встановлений чинним законодавством і не може бути змінений судом. Так, згідно з ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Це означає, що нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення в силу закону, а рішення суду про визнання оспорюваного правочину недійсним має зворотну силу в часі. Частина 2 ст. 236 ЦК України встановлює, що за нікчемним правочином та за правочином, визнаним судом недійсним, не тільки не виникають права та обов'язки, настання яких сторони пов'язували з моментом вчинення такого правочину, а й ті, виникнення яких передбачалося лише в майбутньому.