Історія вчень про державу і право - Кормич А.І. - ТЕМА XIV. Концепції держави і права в Україні

1. Політична і правова думка Київської Русі

У середині ГХ ст. Наддніпрянщина в господарському, культурному та політичному відношенні залишалася тихою заводдю. Але десь через 150 років вона стала серцевиною Київської Русі - могутнього політичного об'єднання, яке швидко перетворювалося на одне з найбільш розвинутих і економічно процвітаючих суспільств тогочасної Європи.

Процес виникнення і становлення Руської держави відбувався у першій половині IX наприкінці X ст. Цей час пов'язаний з правлінням останніх представників династії давньоруських князів - Діра та Аскольда. (За версією "Повісті временних літ", яку написав монах Нестор-літописець у XI ст., Діра та Аскольда підступно вбив Олег близько 882 p.).

Початок князювання в Києві династії Рюриковичів започаткував Олег (882-912). Він проголосив Київ "матір'ю міст руських". Потім - Ігор (912-945), Ольга (945-964), Святослав (964-972). Княжіння Олега в Києві дало підстави для виникнення у XVIII ст. теорії про норманське походження Русі.

IX століття стало початком феодальної формації, що проіснувала на Русі тисячу років. З того часу усі соціальні, ідеологічні та політико-правові процеси відбувалися в рамках цієї формації і нею визначалися. Період феодалізму пройшов у своєму розвитку декілька етапів. Ранній феодалізм - охопив ІХ-ХІ ст. Він становив собою перехідний період від первісного суспільства до феодального. В цей період центральна влада була неспроможна обмежити права місцевої знаті. В містах, що були, як правило, центрами племінних князівств, сиділи місцеві князі, які знаходилися у васальній залежності від Києва і виплачували данину та залучалися як союзники для участі у закордонних походах. Київська держава являла собою тоді своєрідну асоціацію "світлих" і "великих" князів, які перебували "під рукою" великого київського князя.

Поступово сформувалася ранньофеодальна монархія, особливістю якої стало те, що первіснообщинний лад тут змінився безпосередньо на феодальний, оминаючи рабовласництво. Початок київської державності, як писав М. С. Грушевський, був тісно пов'язаний з інтересами князівської торгівлі, і це привело до того, що пізніше державні інтереси тісно переплелися з торговими, а купецький клас з урядовим.

Еволюція Київської держави йшла шляхом розширення і розгалуження системи "руських" намісників і їхніх гарнізонів. Управління і суд були джерелами прибутків. Збільшення числа княжих намісників та їх апарату давало можливість збільшувати дружину, а приріст дружини давав можливість збільшити число гарнізонів і адміністративних пунктів, розширювати і зміцнювати адміністративну мережу держави. Певне значення для централізації влади мала й така зовнішня ознака, як те, що великий київський князь привласнив собі в IX ст., існуючий на Сході титул хакан (каган), відповідний західноєвропейському - імператор.

Протягом певного часу не було відповідної феодальної ідеології, окрім релігійної. Тому київський князь Володимир Святославич (Великий, Святий, зійшов на престол у 980-1015 рр.) започаткував нову добу в історії та політико-правових поглядах Київської Русі. Він здійснив релігійну реформу. Для підготовки християнства західні країни пройшли майже тривіковий період. Київська Русь для підготовки "своєї" релігії не мала такого тривалого часу відповідно до запитів феодальної формації. Не мала держава й відповідного кола людей, здатних взяти на себе роль провідників нової релігії. На Русі в ІХ-Х ст. ще не було своєї книжності.

Виникла проблема вибору релігії. Треба було слов'янське язичництво змінити на нову релігію. Це спромігся здійснити Володимир і його оточення. У "Повісті временних літ" є повідомлення, що об'єктом вибору було декілька релігій, поширених на той час у сусідніх з Київською Руссю країнах. Вони проникали на Русь: Іслам (Волжсько-Камська Болгарія), Іудаїзм (Хазарія). християнство в його західному (католицькому) і східному (православному) різновидах.

Літописи засвідчують, що Володимир зробив вибір східної гілки християнства через особливу красу богослужіння. Але реальні причини були зовсім інші: 1 Київська Русь робила орієнтацію на Візантію, а відтак і на релігію, яка там була державною. 2. Введення християнства східної гілки санкціонувало зближення Київської Русі з Візантією. 3. Прийняття християнства зміцнило становище феодальних верхів. 4. Підняло міжнародний престиж держави. 5. Дало змогу Київській Русі приєднатися до візантійської культури.

Процес хрещення Русі пройшов декілька етапів: 1. Спонтанне. 2. Спорадичне (окремі випадки). 3. Перше офіційне хрещення Русі за Аскольда. 4. Утрата новим віровченням функції державної релігії в результаті перевороту 882 р. 5. Боротьба християнства з поганством протягом X ст. 6. Друге офіційне хрещення 988 р. Володимиром Святославичем.

Володимир дуже енергійно запроваджував християнство. "Путята хрестив вогнем, а Добриня - мечем" - так підлеглі князя виконували його наказ стосовно хрещення. Але зближення з Візантією мало і негативні наслідки: 1. Економічна і культурна перевага Візантії над Заходом була недовговічна і зберігалася лише до XII-XIII ст. 2. Православ'я надовго пов'язало Русь із Візантією, яка у своєму розвитку зазнавала все більшого занепаду. 3. Одночасно відбувалося віддалення Візантії, а з нею разом і Київської Русі від Західної Європи, що ставала передовим регіоном. 4. У Київській Русі вплив, заподіяний християнством на соціальну дійсність, сприяв зміні однієї соціальної форми іншою. Після того як феодальна цивілізація зайняла панівні позиції, відповідна їй релігія стала фактором її стабілізації, а згодом і консервації. 5. Християнізація зміцнила феодальну орієнтацію суспільної свідомості і використання нею культурних досягнень Візантії. 6. Християнство і ті процеси, що відбувалися під час хрещення Русі, визначили тип, характер і спрямованість політико-правового життя держави.

Утвердження в середині XII ст., княжої боярської та церковної власності спричинило такі явища: 1) оформлення складної та взаємопов'язаної системи сюзеренітету-васалітету, зближення публічної влади з земельними власниками; 2) посилення не лише економічної, а й особистої залежності селян-общинників, що досягалося різними шляхами (часом - і прямого насильства).

Хрещення Київської Русі стало, безперечно, вагомою загально-цивілізаційною подією. Цим актом Русь остаточно визначила своє входження в загальноєвропейський історично-культурний та політико-правовий простір. Розширювалися її економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами. На Русі поширювалася писемність, література, мистецтво, архітектура, зачатки права, виникли школи. Нова релігія здійснила цементуючу дію на процес формування давньоруської народності, сприяла державному єднанню всіх руських земель. У галузі соціально-економічного розвитку Давньої Русі християнська ідеологічна та політико-правова система стала явищем прогресивним настільки, наскільки був прогресивним на даному етапі феодальний спосіб виробництва.

Староруська держава не формувалась на незайманому грунті. Вона увібрала досвід усіх тих слов'янських та неслов'янських державних і напівдержавних організацій, які в минулому існували на цій території. Багатоетнічний характер цієї в своїй основі слов'янської держави сприяв засвоєнню історичної спадщини Візантійської та Римської імперій. Історіографічне окреслення "Імперія Рюриковичів" зустрічаємо в 1л арі он а, який згадує "старого Ігоря" та "Славного Святослава" - перших творців цієї держави у своєму творі "Слово про закон і благодать". У трактуванні Іларіона нова християнська держава Русь займала своє гідне місце серед інших державних утворень того часу.

Церква і держава на Русі не знали протистояння. Логіка говорить про перевагу політичного та правового чинника - княжої влади - над церковною організацією. Церква на Русі не відразу стала самостійною політичною силою. Поступово такою вона ставала у XII, особливо у XIII ст. Церква була суттєвим елементом державної структури. Руський клір завжди почувався відповідальним за долю держави. У 1073 р. Феодосій Печерський привселюдно звинувачував Святослава в тому, що "неправедно сотворима і не по закону сідеша на столі том, і яко отца і брата старійшого почневама Ізяслава христолюбця".

Виступи на захист моральних принципів, обов'язкових князеві, ставали для проповідників нагодою формувати у слухачів християнський світогляд. З великим тактом митрополит Никифор повчав Володимира Мономаха, як поєднувати справедливе володарювання з турботою про спасіння своєї душі. Церква зміцнювала авторитет державної влади та виправдовувала розширення володінь Київської держави. Князь брав духовних осіб на державну службу, призначав ієрархів, залучав клір до управління державою. Всі ці риси були притаманні Руській церкві вже за часів Володимира та Ярослава.

Про авторитет релігії та кліру в державі свідчать давньоруські пам'ятки. Так, у "Повчанні" Володимира Мономаха дітям читаємо: "Більше над усе майте страх Божий. Не лінуйтеся, не покладайтеся на бояр і воєвод, а самі доглядайте за всім. Шануйте старого чоловіка як батька, а молодого як брата. Будьте справедливими суддями, присяги не ламайте. Гостей і послів вітайте, як не дарунками, то напоями, бо вони по чужих землях несуть добру і злу славу. Не забувайте того, що знаєте, а чого не знаєте, того научайтесь".

Треба окремо сказати про княгиню Ольгу - дружину Ігоря у пору неповноліття їхнього сина Святослава. Автори "Повісті временних літ" були, без сумніву, прихильними до Ольги (945-962). Вони описують її як дуже вродливу, енергійну, хитру і передусім мудру правительку. Про Ольгу говорили, що у неї "чоловічий розум". Ще у 955 р. вона прийняла християнство.

Ольга швидко і жорстоко помстилася древлянам за смерть свого чоловіка Ігоря. Разом з тим вона розуміла, що необхідно в державі Київській Русі змінити довільний та безладний спосіб збирання данини, який став причиною смерті Ігоря. Тому Ольга впроваджує перші в Київській Русі "реформи", чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини.

Ольга також стежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів до існування і відтак могли знову сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром землі, Ольга в такий спосіб забезпечила себе постійні притоки прибутків. Аби краще знати свої неозорі володіння, вона часто подорожує до великих міст і земель.

У зовнішніх зносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. Для переговорів із візантійським імператором у 957 р. Ольга їде до Константинополя. Те, що наймогутніший правитель християнського світу взагалі погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва та Київської Русі.

Першим кодексом законів на Русі була "Руська Правда" Ярослава Мудрого. Це перший юридичний кодекс 1015-1016 рр. З нього видно, як високо цінувалася людська честь, осуджувались злодії та вбивці. Наші предки шанували старших і були милосердними - не запровадили смертної кари на Русі. За всякий злочин існував штраф, і можна було відкупитися грішми. Найважчою карою було вигнання з рідної землі - за крадіжку коней і за підпал. Князь Ярослав будував церкви, при них організовував школи, збирав бібліотеки, поширюючи на Русі освіту.

Динаміка історичного та політико-правового розвитку давньо-київської доби викликала стрімке зростання внутрішніх спонукань людської діяльності, індивідуальної самосвідомості. Це яскраво відбивають пам'ятки цього періоду - "Повчання" Мономаха, "Ізборник" Святослава, "Руська правда" Ярослава Мудрого, "Києво-Печерський патерик" Феодосія Печерського, твори Кирила Турівського, Климента Смолянича, де утверджується активність людського розуму, відчувається пафос "книжного панування", етичність інтелектуальність.

Християнська течія значно посилила ці мотиви. Саме християнство з його концепцією "внутрішньої людини", самопізнання, самовдосконалення, з утвердженням свободи призвело до визнання київськими політико-правовими мислителями "самовільного" вчення, що передбачало високу активність людини з питань соціального, політичного і культурного життя.

Особливо важливі пам'ятки періоду Київської Русі, які дають змогу нам зрозуміти політико-правову діяльність влади та розвиток концепцій того часу: "Слово про закон і благодать" XI ст. київського митрополита Іларіона, "Повість временних літ" XII ст. літописця Нестора, "Руська правда" Ярослава Мудрого, "Повчання дітям" XII ст. Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім" XII ст.

Таким чином, політико-правова думка Київської Русі розвивалася під впливом політичних ідей Візантії, ортодоксального християнства та політичної спадщини слов'янських і неслов'янських державних утворень і напівдержавних організацій. У системі влади князя вагома роль належала судовій діяльності, а також регуляції правових відносин між громадянами. Найвищою судовою інстанцією в країні був князь. Безумовно, він, як і вся тодішня адміністрація та правова система, відстоював класові інтереси феодалів. Але в свідомості народу ще довго зберігалася повага до родоплемінної старшини. Тому князя і його суд сприймали як найвищий і справедливий суд.

Згідно з церковно-державною та політико-правовою доктриною князь був утіленням божої справедливості на землі. З наростанням класових суперечностей у суспільстві ідеал справедливого суду втілювався в шануванні князівської влади, яка розв'язувала ці суперечності. Поступово судова діяльність на місцях переходила до рук васалів, адміністрації князя й стала державною функцією. Тому склалася необхідність судової реформи, котра яка була проведена Володимиром. У результаті здійснено розмежування сфери юрисдикції між князем, церквою та васалами. За князем залишався розгляд найважливіших кримінальних справ. Князівський суд поступово став регулятором відносин між феодалами.

У Київській Русі не вдалося ввести смертну кару. Видану постанову через кілька років довелося скасувати. Русь, аж до самої монгольської навали, чи не єдина середньовічна держава, не знала юридично санкціонованого вбивства як методу запобігання злочинам або покарання за них.

У системі політичних поглядів руської феодальної держави формування владних відносин належало представницьким установам, що мали глибокі демократичні традиції. На той час існували відповідні структури: князівська рада, боярська рада, князівські з'їзди, собори. Серед них найвпливовішою була князівська рада, становлення якої було результатом компромісу міцної державної структури з відживаючими, ще з періоду воєнної демократії, установами. Структурою, що справляла помітний вплив на функціонування князівської влади, відносин між князем і "людьми", широкими масами селян і міським населенням, залишалося віче. Воно прийшло із сивої давнини родоплемінного суспільства.

Здійснюючи своє особисте право, народ, що сходився на віче, брав безпосередню участь в обговоренні й вирішенні важливих для держави питань. Компетенція віча надзвичайно широка. Кожний учасник віча нічим не був обмежений у своїх міркуваннях і висловлюваннях. Без народного бажання віче ніколи не могло відбутися, коли б навіть скликав його князь. Цей верховний орган влади міст і земель вирішував такі питання: 1. Війни та миру. 2. Фінансів. 3. Обговорював закони. 4. Мав право "закликати князів". 5. Ставити князів на володіння. 6. Виганяти князів, які не влаштовували громаду.

Усі ці ситуації регулювалися не лише бажанням народного зібрання, а й правилами, законами, що діяли як у містах, так і в сільській місцевості, відкриваючи широкі можливості для самоврядування. Отже, незважаючи на авторитет і громадську вагу князя, існування віча в добу Київської Русі обмежувало князівську владу.

Церква брала участь у виконанні державних функцій шляхом ідеологічного примусу й виправдання соціальної політики держави. У сфері її впливу перебували сімейно-шлюбні відносини, а також правотворчі функції держави, оскільки вона боролася за визнання божественності князівського законодавства. Церква освячувала карально-владні дії держави, поряд із цим у відносинах між церквою і державою, особливо в XII ст., спостерігаємо претензію духівництва на керівну роль стосовно світської політичної влади, що ставило його в опозицію до великокнязівського престолу. Ця тенденція посилюється в умовах князівських міжусобиць і феодальної роздрібненості.

Отже, український народ і його предки з найдавніших часів були автохтонами на території сучасної України. Тут у ході розвитку складних суспільних процесів відбулися великі прогресивні зрушення у формуванні політико-правових та владних структур. В умовах існування могутньої ранньофеодальної держави - Київської Русі, яка займала гідне місце серед цивілізованих європейських країн, політичні та правові ідеї виступали важливим фактором державотворення, регуляції суспільно-політичних та правових відносин.