Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Вплив давньогрецьких традицій на розвиток державно-правових уявлень.

Давньогрецькі інституції втілювали у Північному Причорномор'ї досвід давньогрецької державно-правової думки й суспільно-політичної практики. Античні традиції, системи полісного державного устрою, досвід упровадження законодавства функціонували на сучасних українських землях водночас із їх існуванням на власне давньогрецьких територіях.

У V-II ст. до н. е. у грецьких полісах державний устрій тяжів до демократії, тобто формувався на кращих зразках афінських еклесій та ареопагів. Агори і еклесії ольвіополітів, у яких брали участь вільні громадяни чоловічої статі (переважно еллінського походження), починаючи з 25-річного віку, виконували функції вищого законодавчого органу влади. Такі еклесії ухвалювали декрети і постанови щодо громадянства мешканців Ольвії, грошової системи, встановлення порядку морської торгівлі, митної і податкової справи, обирали вищий виконавчий орган - раду міста та її секретаря (на один рік). У Херсонесі така рада виконувала ще й законодавчі функції: вона розробляла проекти декретів, які після затвердження народними зборами видавали від імені ради і народу. До законодавчого процесу було залучено і міські колегії виборних архонтів з 5-6 посадових осіб на чолі з архонтом-епонімом, який головував в еклесіях та судах. Вірність демократичному ладу була закріплена у присязі, яку складали повноправні громадяни Херсонеса, досягнувши повноліття і набувши прав на участь у народних зборах та обіймання державних посад.

Із часом причорноморські елліни віддали перевагу аристократичній формі правління. Народні зібрання і ради міст почали занепадати. Вищі магістратури заміщували аристократичні сім'ї. Значно скорочувалась чисельність осіб, що мали право "законодавчої ініціативи". Наприклад, в Ольвії за доби розквіту рабовласницької демократії законопроекти пропонували не тільки архонти, продики (юридичні радники), базилевси (верховні жерці), стратеги, а й приватні особи. Аристократизація магістратур призвела до того, що приватні особи поступово втрачали таке право.

У V ст. до н. е. античні міста Керченської протоки об'єднались у Боспорське царство, яке, поступово розширюючись за рахунок ще кількох полісів, у III ст. до н. е. досягло розквіту. Спочатку правителі Боспору називали себе архонтами Пантікапею і всього Боспору, згодом архонтами Боспору і Феодосії. Однак на відміну від виборних архонтів причорноморських міст, вони віддали перевагу давньоафінським традиціям, за якими архонтів призначали довічно. Більше того, влада правителя Боспору стала спадкоємною, але демократичні традиції контролю за "законністю" законів окремих міст зберігались. Із середини IV до початку Ш ст. до н. е. у Боспорі дотримувались спартанських традицій, тобто одночасного правління двох осіб, які вважали себе вже архонтами Боспору і Феодосії та царями підвладних племен. Із початком періоду аристократизації і відходу від демократії еклесії та ради міста занепали і цар став самодержцем.

Давньогрецькі традиції, започатковані у Причорномор'ї, справляли вагомий вплив на формування правового і державницького світогляду східних слов'ян, процеси творення їх протопарламентських та інших державних інституцій шляхом проникнення на етнічні українські землі інтелектуальних досягнень еллінських античних мислителів (Платона, Арістотеля та ін.) через численну перекладну літературу, релігійну догматику тощо.

Трансформація давньоримського досвіду.

Давні прикладні і теоретичні підвалини відповідності законів природному праву, а права - основам справедливості, свободи і рівності, зумовлені проникненням на сучасні українські землі римлян, які вже втрачали республіканські надбання. Йдеться про законодавчі народні зібрання римських громадян періоду республіки (куріатні, центуріатні, трибутні коміції) і про сенат, який з ради 300 родів у VII ст. до н. е. спочатку еволюціонував до рівня представницького органу рабовласників із 600 осіб, якому надавали законодавчі й контрольні функції, а за доби принципату (І- Ш ст.) і особливого домінату (ПІ-V ст.) цілком утратив своє значення.

Тенденції аристократизації, авторитаризації державного управління спостерігались у Північному Причорномор'ї. Народні зібрання міст, ради, колегії за римської доби (1-375) поступово занепадали, вищі магістратури заміщувалися римськими громадянами, боспорські царі стали васалами Риму, іменувалися "друзями кесаря", тобто римського імператора, який і надавав їм право на трон. Із "демократичних" установ Боспору найдовше існувала рада при царі (консисторія) з найближчого його оточення: дворецький, царський секретар, скарбник, воєначальники (лохаг, архікойтоніт, наварх, стратег громадян) та інші, які у межах наданих їм повноважень здійснювали переважно наглядові функції за сталістю законів.

Привнесені римлянами на сучасні українські землі цивілізаційні традиції стосовно системи охорони конституційного устрою були значно біднішими від еллінських. Деякі елементи такої системи у Давньому Римі запроваджували, але переважно у вигляді політичного контролю з боку вищих органів. Наприклад, ухвалення законів спочатку належало до компетенції центуріатних і трибунатних зібрань. Однак вони набирали чинності лише після затвердження сенатом. Згодом такий різновид наступного контролю поступився місцем контролю попередньому: сенат затверджував тільки законопроекти. А після переходу законодавчих повноважень до плебейських зібрань сенат цілком утратив таку контрольну функцію.

Магістрати (консули, претори, цензори, еділи, квестори та ін.), які обиралися народними зібраннями по кілька осіб на одну посаду, діяли начебто самостійно, але будь-який рівний чи вищий за посадою магістрат міг скасувати наказ чи розпорядження іншого магістрату. У такий спосіб запроваджувався різновид "перехресного" контролю за відповідністю законів ідеям і принципам природного права у системі адміністративних органів. Право вето на едикти магістратів, окрім розпоряджень диктаторів, надавали плебейським трибунам. Такі традиції у причорноморських володіннях Риму мали місце, але відчутного розмаху не набули, оскільки у Давньому Римі якогось загального порядку управління провінціями не існувало, а торжествував принцип "розділяй і володарюй ".

Володарювання римлян на сучасних українських землях припало на період принципату - перехідний період до монархії. До рук принцепса переходило відання виданням законів. Його обрання сенатом було формальним. Панувало правило, сформульоване Ульпіаном: "Що вирішив принцепс - те має силу закону". Народні зібрання інколи обговорювали проекти законів, але це мало суто формальний характер, а сенат також формально затверджував деякі рішення принцепса. Кінець Римської доби у Північному Причорномор'ї збігся з поділом Римської держави на Західну і Східну римські імперії (395). Та й інші перетворилися на деспотію імператорів, яка відображала централізовану військову диктатуру правлячої еліти. Влада імператора стала абсолютною, хоча рада при ньому продовжувала діяти (консисторія). Акти імператорів іменували конституціями, хоча вживали і поняття "закон".

У період панування римлян на сучасних українських землях припадає розквіт діяльності римських юристів. їх учення спиралось як на давньогрецькі, так і на власне римські традиції. У царський період і у першу половину республіканського жерці-понтифіки розробили схему уявлення про дароване Богом право взагалі (лат. fas), якому повинно відповідати створене людьми світське право (лат. jus), що охоплювало вже і природне, і позитивне. Закони народних зібрань (лат. lex), на думку понтифіків, у жодному разі не мали суперечити ні fas, ні jus. Прямими попередниками римських юристів були Тіт Лукрецій Кар, який розвинув теорію суспільного договору як своєрідної конституції держави, та Марк Туллій Цицерон - один із "батьків вітчизни". Його праці "Про закони", "Про державу", "Про обов'язки" дали поштовх юридизації розуміння державотворчих процесів, доктринам природного права.

Спираючись на думки попередників, римські юристи зробили вагомий внесок у створення системи приватного права і відокремлення його від публічного, обґрунтували вже на рівні емпірико-теоретичного підходу, тобто юриспруденції як науки, концепції відповідності закону природному праву (лат. jus naturale), а його - справедливості (лат. aequitas), доктрини тлумачення і застосування права та закону тощо. Особливо відчутним на сучасних українських землях був вплив учення римських юристів ранньої доби (І ст.) та їх наступників.

Античні досягнення право- і державотворення на етнічних українських землях засвоювало багато поколінь пращурів українства, у т. ч. й у Київській Русі, завдяки тісним зв'язкам з Візантією, розповсюдженню давньо-болгарських, церковнослов'янських і апокрифічних творів, перекладних візантійських хронік, у яких було викладено державно-правові концептуальні міркування, висловлювання морально-етичного змісту Цицерона, римських юристів, релігійних служителів Східної Римської імперії та ін.