Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - "Руська правда"

У XI-XII ст. було започатковано зведення норм давньоруського права, яке увійшло в історію під назвою "Руська правда" і стало джерелом українського, російського, білоруського та литовського права. Вона виникла на основі юридичного збірника "Правда Ярослава", або "Найдавніша правда". "Руську правду" вважають першою вітчизняною конституцією.

Зведення ґрунтується на давньоруському звичаєвому праві. Умовно його поділяють на чотири групи правових норм: про вбивство (ст. 1); про тілесні ушкодження (ст. 2-7); про образу (ст. 8-10); про порушення права власності (ст. 11-18). Ці норми регулювали питання про становище челядинів і холопів, спадкоємство, земельну власність тощо. Нормотворча діяльність Ярослава Мудрого охоплює не лише 18 статей, а ще й "Покон вірний", або "Урок про віри", ухвалений за його князювання, але включений літописцями до "Короткої правди" після тексту "Правди Ярославичів", тобто першого великого доповнення "Руської правди", здійсненого на початку 70-х років XI ст. синами Ярослава Володимировича. Найголовнішими досягненнями "Правди Ярославичів", з одного боку, було скасування кровної помсти та її заміна системою грошових стягнень, з іншого - спрямування віри чи штрафу не потерпілим, а до державної скарбниці.

"Правда Ярослава" ("Найдавніша правда"), "Правда Ярославичів", "Покон вірний" і "Урок месникам" формують "Коротку правду", що є втіленням першого досвіду уніфікації й систематизації правових норм давньоруської держави. Однак існує ще й розширена редакція "Руської правди", яка дійшла до нас майже у 100 списках у літописах, "Мірилах Праведних", "Керманичах" та інших юридичних збірниках. Це видатна пам'ятка правової культури України, дія якої поширювалася на всю територію давньоруських земель.

Розширена редакція "Руської правди" складається з двох частин. Перша - "Суд Ярослава Володимировича. Правда Руська" - містить 52 статті. Більшість норм "Короткої правди" доповнено у період з 1072 до 1113 рр. Святославом, Ізяславом, Всеволодом та їх наступниками новими юридичними нормами зі сфер цивільного і кримінального права. Друга частина - "Устав Володимира Мономаха" - охоплює статті 53-121. Його поділяють на кілька частин: норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і кабальних відносин (ст. 53-66); норми, що регулюють соціальні відносини у вотчинах (ст. 67-73, 75-85); норми, що регулюють питання спадкоємства (ст. 90-95, 98-106); норми, що регулюють діяльність судово-адміністративного апарату, деяких інших посадових осіб і судочинство (ст. 74, 86-89, 96-97, 107-109); норми, що регулюють правове становище холопства. 110-121).

Ця редакція "Руської правди" і "Устав Володимира Мономаха" регламентували значно ширше коло суспільних відносин, ніж попередні пам'ятки правової культури Київської Русі. В них уже закладено не лише норми цивільного, процесуального і кримінального права, а й сімейного, шлюбного, спадкового, опікунського та ін. До наших днів дійшла також "Скорочена правда", що з'явилася внаслідок скорочення тексту "Розширеної правди" у XV-XVII ст.

Аналіз змісту "Руської правди" свідчить, що засновники української державності були фундаторами і носіями найвищої правової культури, яка ґрунтувалася на первісних звичаях їх предків, зі становленням держави трансформувалась у норми звичаєвого права, а згодом - і в систему правових норм.

"Повість минулих літ"

Літописний звід "Повість минулих літ" складений у Києві на початку ХІІ ст. Нестором. Це першоджерело всіх вчень про виникнення східнослов'янської спільноти і багатовікову еволюцію української, російської і білоруської державності та першовитоки права цих народів. Завдяки їй впроваджено до обігу і первісні державні акти Русі - чотири договори з Візантією та перші документи князівського архіву. За часом "Повість минулих літ" охоплює період від всесвітнього потопу і "поділу владування" між синами Ноя, за простором - сягає аж до Британії та Індії. Основою цього зводу є узагальнення матеріалу попередніх літописних зводів кінця X-XI ст., аналіз Біблії, візантійських хронік (особливо хроніки Георгія Амартола), житій святих, численних релігійних повчань та усних, фольклорних переказів пращурів з урахуванням нових історичних подій.

Процес виникнення суспільства і держави розглядається у "Повісті минулих літ" з позицій богообраності слов'янського народу, введення його до контексту світової політичної історії, у якій все відбувається з волі Божої, "Божого нагляду" як винагорода чи покарання ("батога Бога") народів, боротьби добра і зла, хорошого і поганого, Бога і диявола. Родовід східних слов'ян "Повість минулих літ" веде від Яфета - одного із синів Ноя, витоки їх державності вбачає у договорах полян, древлян, дреговичів, словенів, кривичів, полочан, сіверян з князями - нащадками цих біблійних героїв, заперечує будь-яку роль норманів, хозарів чи інших народів у руському державотворчому процесі, а історію Києва починає від полянського князя Кия, його молодших братів Щека і Хорива та сестри Либідь. Акцентується у "Повісті..." на особливій ролі у слов'янському державотворенні апостола Андрія Первозваного, який проповідував християнство у Причорномор'ї та по Дніпру, у т. ч. і на Київських горах, та князя Володимира, якого теж вважають "апостолом руської землі" за впровадження християнства. Легендарний шлях "із Варяг у Греки" у "Повісті минулих літ" проходить з півдня на північ, а не навпаки, тобто з грецької, а не варязької землі. На початку твору не згадано про візантійські теорії походження Руської держави, наголошено на незалежності Русі від Візантії. Легенда про закликання варягів з'явилась у її тексті пізніше. Головна причина всіх негараздів, які спіткали полян (у "Повісті..." простежується особлива повага до них), - це княжий розбрат, князівські міжусобиці як наслідок кари Божої чи підступних дій сатани.

За змістом "Повісті...", спокій, поміркованість, любов, братерство, повага до старших, до батьків, глибока релігійність, інші етичні норми, притаманні полянам, є "обичаями і законами предків, і заповітами" і мають стати джерелами княжих уставів, уроків, правд, обов'язків князя "правду діяти на цьому світі, у правді суд судити". До древлян, сіверян, кривичів, а також спільнот, похідних від ляхів, радимичів і в'ятичів, у "Повісті..." простежується критичне ставлення, оскільки вони "жили подібно до звірів, жили по-скотськи, і вбивали вони один одного", "не відали Закону Божого, бо творили вони самі по собі закон".

"Повість минулих літ" оспівує роль знання в історії слов'янського державотворення, повсякденного буття народу. Вона ототожнює книгу і мудрість, які "вселяють і світло, і розум, і смисл" у "царів царювання" і "написання правди сильними". Витоками найвищої мудрості є Слово Боже, пророчі бесіди, Євангеліста апостольські повчання, а також житія святих отців.

Оригінал "Повісті минулих літ" до наших днів не дійшов. Первісний її текст був підданий редагуванню ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116 р., а через два роки - ще одним Києво-Печерським ченцем, ім'я якого невідоме. Ці редакції, виконані за дорученням певних князів, внесли значні зміни до Несторового тлумачення історії руського державотворення, яка була настільки повною, "що жодна інша нація не може похвалитись таким скарбом" (Г. Міллер). Однак відсутність оригіналу уже в середині XIX ст. спричинила суперечки серед науковців щодо авторства цієї історичної хрестоматії. Наприклад, російські історики висувають гіпотези про існування у той період "двох Н." - одного як автора "Повісті...", а іншого - як агіографа. Більшість авторитетних українських і російських фахівців (В, Татищев, М. Костомаров, М. Грушевський, О. Шахматов, І. Єрьомін, Б. Рибаков, Д. Лихачов, П. Толочко, М. Котляр та ін.) переконливо доводить, що автором первісної редакції "Повісті минулих літ" є саме "чесний Нестор". Державницькі традиції у ланцюжку "Нестор - Величко - Полетика" виголошували українські дослідники XVII-XVIII ст.