Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820- 1895). Політична доктрина марксизму

Ідеї Гегеля значно вплинули на Карла Маркса і Фрідріха Енгельса - німецьких політичних мислителів, основоположників найвпливовішої течії політичної думки в новітній історії людства - марксизму.

Марксизм ґрунтується на ідеї про те, що істинне народовладдя можливе за скасування приватної власності на основні засоби виробництва, їх усуспільнення та подолання всіх інших видів відчуження. Досягнення в суспільстві соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах можливі або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу. Визначальними в політичному розвитку людства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціальне співбуття, класова боротьба тощо. Основною умовою перемоги революції та переходу до соціалізму є диктатура пролетаріату. Авангардом робітничого класу має бути Комуністична партія, мета якої - завоювання політичної влади. Робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися гаслом "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!", тобто принципом пролетарського інтернаціоналізму, оскільки не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи.

Державні й правові відносини зрозумілі з матеріальних позицій: не закон - фундамент для суспільства, а суспільство - фундамент для закону. Громадянське суспільство - це сама людина в її суспільних відносинах, воно не складається з окремих індивідів, а відображає сукупність зв'язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного. Держава - механізм економічно най могутнішого класу, який панує і політично, але вона є не силою, зовні нав'язаною суспільству, а продуктом суспільства на певній стадії розвитку і прагне стати над суспільством.

Право, в розумінні марксистів, є піднесеною до рівня закону волею правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами його життя. Політична влада - організоване насилля одного класу над іншим. Буржуазний конституціоналізм, буржуазний парламентаризм, буржуазне всезагальне виборче право - формальні, урізані, а часом і фіктивні, а тому непридатні для побудови нового суспільства. Відповідно, одне з основних завдань революції - зламати буржуазну державну машину й організувати її за типом Паризької комуни, поєднавши в одному органі функції законодавчої і виконавчої влади. Пролетаріат не задовольняє рівність перед законом, він потребує рівності громадянської, економічної, але не дрібнобуржуазної "зрівнялівки". Центральним питанням будь-якої революції є питання влади. Повстання - революційне мистецтво; скидаючи будь-яку владу, революціонери не можуть спиратися на старі закони. Творцем історії є народ, а не герої, видатні особистості.

Комуністична суспільно-економічна формація має дві фази - соціалізм і комунізм. У комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й право поступово відімруть, поступившись громадянському самоуправлінню, класи будуть знищені, згодом зникнуть національні відмінності, розбіжності між розумовою та фізичною працею, містом і селом, праця стане життєвою необхідністю, запанує повна соціальна рівність і принцип "від кожного - за здібностями, кожному - за потребами", людство здійснить стрибок з царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх.

Фрідріх Ніцше (1844-1900)

Філософ, письменник і політичний мислитель. Творчість Ніцше, у якій синтезовано основні суперечності розвитку людської цивілізації, сприймають як цілісність, невіддільну від часу й передбачених ним трагедій XX ст. Свої державно-правові ідеї філософ виклав у творах "Грецька держава" (1871) і "Людське, занадто людське" (1877). Пізніше він суттєво доповнив їх у працях: "Вранішня зоря" (1881), "Так говорив Заратустра" (1883-1884), "По той бік Добра і Зла " (1886), "Про походження моралі" (1887), "Жага влади" (опублікована 1891), "Антихрист" (опублікована 1895), "Ессе Ното" (опублікована 1908).

Ніцше, поєднавши ідеї природно-правової школи і теорії насильства, в межах започаткованої ним "філософії життя" створив власну аристократичну концепцію права і державності, у якій заперечував ідеї свободи і рівності у відносинах людей, обґрунтовував правомірність привілеїв і нерівності. Його суперечливі правові оцінки у XX ст. помітно вплинули на розвиток як реакційних політико-правових ідей (нігілізм, фашизм), так і прогресивних теорій (М. Вебер, М. Бердяєв та ін.).

У творчості Ніцше тісно переплетені дві лінії: 1) намагання зруйнувати усталені стереотипи щодо розуміння правових і політичних понять, повернувшись до витоків світорозуміння, оголити й показати істинне значення сутнісних елементів людського буття, таких як справедливість, рівність, демократія та ін.; 2) футуроорієнтованість його ідейно-теоретичних конструкцій та літературно-філософських образів. Підтвердженням цього є своєрідний заклик із Заратустри: "Майбутнє і найвіддаленіше хай буде причиною твого сьогодення...".

Нестандартним є підхід Ніцше до правової справедливості, яку він виводив із принципу нерівності прагнень різних індивідів, залежно від належності до сильних аристократичних верхів чи ординарних підлеглих низів. Розвінчуючи у праці "Людське, занадто людське" стереотипне сприйняття справедливості, Ніцше нагадував, що у первісному значенні вона мала характер обміну, за якого суб'єкт одержує те, що він більше цінує, ніж інший: "Кожному дають те, що вія хоче мати, як належне віднині йому і одержують натомість бажане". Отже, справедливість означає відплату і обмін за умови приблизної рівності сил, егоїстичний засіб досягнення мети. Що ж стосується справедливості як позитивної якості людських відносин, то вона є лише наслідком забування людьми її первісного призначення.

Через категорію справедливості Ніцше розглядав і проблему гармонізації прав і обов'язків людини. У праці "Вранішня зоря" він зазначав: "Наші обов'язки - права інших на нас. Чому вони здобули їх? Тому що вони вважали нас здатними до договору і відплати, ставили нас нарівні з собою, так що вони довіряли нам щось, виховували нас, наставляли нас на шлях, підтримували нас. Ми виконуємо наш обов'язок, тобто ми виправдовуємо те уявлення про нашу спроможність, припущенням про яку було викликане ставлення до нас, ми віддаємо тією мірою, якою давали нам". Відповідати такій залежності, на думку Ніцше, має співвідношення між правами і обов'язками.

Вважаючи обов'язки одних правами інших, Ніцше зауважував, що права інших можуть стосуватися тільки того, що "перебуває в нашій владі", за умови, що таким це вважають обидві сторони. Надзвичайно важливими є терези, на яких з одного боку "розміри влади", а з іншого - "розміри права". "Де панує право, там підтримується стан і ступінь влади, там борються проти посилення і послаблення. Право інших - поступка нашого відчуття влади цих інших. Якщо наша влада розхитується і падає, наші права щезають; і навпаки, якщо ми стаємо могутнішими, то щезають права інших на нас, оскільки ми досі поступалися ними ". Внаслідок непостійності всього людського терези постійно коливаються, рівновага встановлюється лише на короткий час. Отже, справедливість - тяжкий хрест. Задля її забезпечення, робить висновок Ніцше, потрібні навички, досвід, добра воля і добрий дух.

Поза контекстом служіння верхам пересічна людина, згідно з аристократичною концепцією праворозуміння Ніцше, не має ні прав, ні достоїнств, ні обов'язків. Справжнє природне право - результат війни й перемоги, що утворює аристократично-кастовий правопорядок. Отже, не існує права, яке б не було присвоєнням. Ніцше розглядав право як явище вторинне, похідне від волі людини до влади. Саме з цієї позиції він заперечував ідеї свободи і рівності в людських відносинах.

Сучасну йому державу Ніцше кваліфікував як холодно-оманливу потвору. Власну ідею надлюдини він обґрунтовував як можливість захисту особистості від "дружніх" обіймів державного монстра. Розглядаючи державу як мудру й безальтернативну перспективу для взаємного захисту індивідів у майбутньому, Ніцше вважав, що надмірне вдосконалення державного механізму приховує у собі небезпеку продукування млявих особистостей. Як наслідок,може виникнути ситуація, коли особистість буде не лише ослаблена, а й знищена державою, і відповідно, буде заперечена її первісна мета. Альтернативою такому становищу є подолання антагонізму між державою і культурою та створення відповідного типу культурно забезпеченої державності.

Характеризуючи державність, систему соціального управління, Ніцше розрізняв два її типи - аристократичний (здатність певних осіб бути " вище життя ", піднестися над буденністю, над традиційною мораллю й культурою, "вміння стояти на власних ногах", до якого покликані лише особистості, наділені волею до влади, до виживання) і демократичний. Демократію він кваліфікував як деградуючу форму держави, був противником принципу народного суверенітету, вважав, що його реалізація веде до руйнації основ людського буття і державності. Ніцше зазначив багато тіньових сторін розвитку сучасних йому демократичних держав, зокрема охарактеризував ідеї правової рівності, справедливості та свободи як нездійсненні й такі, що суперечать людській природі; висловив думку, що конституціоналізм і парламентаризм перетворюють геніїв на сірих індивідів, готових слідувати за "стадом", а правителі й органи державної влади змушені пристосовуватись до громадської думки і завойовувати довіру натовпу; обґрунтував тезу про те, що демократія не дає змоги провести серйозні перетворення в суспільстві, оскільки часта зміна посадових осіб перешкоджає тривалому і глибокому реформуванню.

Ніцше вважають фундатором і провісником нового типу мислення і світосприйняття, властивого XX ст. Він запропонував радикально переглянути цінності європейської цивілізації. На думку Ніцше, відколи "кулачне право" ("право сильного") стало витіснятися новоствореними механізмами релігійної, моральної і правової регуляції людських відносин, розпочався процес деградації людини. Зупинити його можливо поверненням до архаїчних, доцивілізаційних стереотипів соціальної поведінки, утвердженням ідеалу наділеної волею до влади "надлюдини", здатної ігнорувати релігійні та морально-правові обмеження.

У своєму культі "надлюдини" Ніцше довів до крайнощів індивідуалізм та волюнтаризм, з презирством висловлювався про народ, називаючи його "стадом", "рабами", тлом для самоствердження, панування окремих особистостей. Він навіть виправдовував їхнє право на злочин, вважаючи його природним, невід'ємним і священним. Філософ виокремив фізіологічні типи у суспільстві: 1) геніальні люди; 2) виконавці ідей геніїв - стражі права, порядку і безпеки; 3) посередні люди. Ці ідеї стали основним об'єктом критики, спричинили звинувачення його в антигуманізмі.

Учення Ніцше помітно вплинуло на духовне життя людства, зокрема на формування ідеологій тоталітарних режимів XX ст. Ідеологи фашизму і націонал-соціалізму проголошували його своїм предтечею, що зумовило однобічне сприйняття спадщини й постаті Ніцше значною частиною вчених і світової громадськості. Попри те що Ніцше надавав перевагу європейцям і вбачав у німцях народ, здатний створити "новий порядок життя", він пропонував також ідеї, кардинально протилежні вищезазначеним. Так, з позицій наднаціонального елітизму Ніцше критикував націоналізм і національну обмеженість, зокрема європейську самовпевненість щодо азійців, національну пихатість німців, антифранцузькі, антислов'янські, антисемітські та інші настрої. Конструктивність цієї критики полягає в тому, що він вірив у можливість докорінної зміни поглядів на політику, відносини між державами. Ніцше передбачав, що у XX ст. "концепція політики цілковито зіллється з війною в розумах і за розуми", що політика стане у глобальному розумінні не проблемою того, хто, що, де й коли отримує, а проблемою меж, у яких слід буде розуміти світ.

Отже, розуміння Ф. Ніцше державно-правового розвитку невіддільне від його футуроорієнтованого світорозуміння, що ґрунтувалося на спробі дати відповідь на болюче питання: як створити культуру, у межах якої людина могла б облагородити свій внутрішній світ і дійти до найвищої гуманістичної фази власного самовиховання.