Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - 6.6. Розвиток державно-правової думки в Росії

В історії Росії ХІХ ст. відбулося кілька вагомих спроб лібералізації політичного режиму й перетворення всієї системи центральних органів управління. Спроби реформування Росії згори, започатковані Олександром І і через деякий час продовжені Олександром П та Олександром Ш, знайшли відображення в національній державно-правовій думці.

Михайло Сперанський (1772-1839)

Державний діяч, теоретик і практик права. На початку ХІХ ст. він організував законопроекти у роботу і кодифікацію законодавства, які справили значний вплив на еволюцію російського законотворення. Основні політико-правові ідеї Сперанського, які формувалися під впливом вчень європейських просвітителів, англійських, американських і французьких конституціоналістів, викладені у "Роздумах про державний устрій імперії" (1802), "Записці про устрій судових і урядових закладів у Росії" (1803), "Вступі до укладання державних законів" (1809), маніфестах про заснування міністерств (1810 і 1811), працях "Про військові поселення" (1825), "Про звільнення селян" (1826), "Порадник до пізнання законів" (виданий 1845), "Огляд історичних свідчень про звід законів" (виданий 1889), проектах, планах і записках стосовно державних реформ.

Сперанський дотримувався раціоналістичних концепцій природного права, поміркованого реформізму, ідеї послаблення деспотизму, принципів верховенства закону республіканізму, сприймав Бога як "найвищого законодавця Всесвіту". Йому належить пріоритет у науковому обґрунтуванні необхідності прийняття "доконечного закону" (конституції) в Росії і викладі його змісту. Найрадикальніші погляди характерні для "раннього" Сперанського (1797-1806), коли він під впливом Вольтера і Дідро, Монтеск'є і Руссо дотримувався французької демократичної орієнтації, походження держави сприймав як договір щодо реалізації волі Бога, тобто як гіпотезу. Він вважав, що Росія пройшла етап відрубного землеволодіння у середні віки, абсолютної монархії - у Новий час і вступає у промисловий стан, якому повинна відповідати "правильна держава".

У "правильній монархічній державі" має діяти конституція ("державний закон"), що визначає фундаментальні основи суспільного устрою та відносин станів. Усі люди вільні і беруть участь у створенні законів. їх дотримання і охорону забезпечує "загальна думка". Виконавча влада відповідальна перед законодавчим закладом з двох палат, що заснований на виборних началах. Елементами системи законів, "прийнятих народом", є "два роди" законів державних ("скороминущих" і "корінних", "непорушних") і два різновиди законів громадянських (цивільних і кримінальних). Усі дії уряду відкриті, публічні. Свободу слова і друку обмежує лише закон. Судочинство здійснюють від імені народу виборні особи за участю присяжних. Суду підлягають усі на основі рівності перед законом, у т. ч. і вищі урядові чиновники. Перехід до такого державного устрою повинен здійснюватися поступово: "десятиріччями і віками, а не за два-три роки". Першим кроком до конституційного ладу є заснування законодавчого сенату за призначенням імператора і виконавчого, що має дві частини - судову та управлінську.

Згодом Сперанський трансформував свої погляди під впливом англійського конституціоналізму. З 1807-1808 pp. держава для нього - це суспільний союз, створений для забезпечення користі і безпеки підпорядкованих закону громадян. Ідеал - "істинна монархія", що ґрунтується на "корінних" і "скороминущих" законах та на принципі поділу влади. Владу розмежовують як по вертикалі (законодавча, виконавча, судова), так і по горизонталі (центральна, губернська, окружна (повітова), волосна). Сукупність "корінних", "доконечних" законів утворює конституцію, ухвалення якої обмежує владу імператора - "єдиного законодавця, судді та виконавця власних законів".

До системи представницьких органів, за Сперанським, входять думи: володарі нерухомої власності обирають волосні думи, які формують волосне правління та визначають депутатів дум окружних (2-6 на губернію), окружні думи формують губернські, а губернські на 3 роки призначають депутатів Державної думи, яку збирають щорічно у вересні для обговорення законопроектів, їх ухвалення з наступним обов'язковим поданням на затвердження імператору. Також законопроекти розглядає Державна рада, частково призначена монархом, а частково обрана. Крім того, до її компетенції належать питання війни і миру та інших надзвичайних заходів, затвердження бюджету, заслуховування звітів міністрів.

Уряд у підготовці законопроектів і виконанні законів повинен керуватися "народною думкою", дотримуватися гласності, свободи слова і друку. Міністрів призначають Державна рада і Державна дума, перед якими вони відповідальні і звітують. Міністри скріплюють своїми підписами нормативні акти загальнодержавного значення. Всі вони, начальники управлінь міністерств входять до новоутвореного Урядового сенату.

Судова влада охоплювала Судовий сенат, куди входять призначені імператором з рекомендованих губернськими думами "взірцеві громадяни", губернські, окружні і волосні суди, обрані відповідними думами, та Верховний кримінальний суд для розгляду справ найвищих посадових осіб. Велике значення у державному механізмі правознавець приділяв створенню кваліфікованого апарату державних службовців, 3 цією метою він особисто підготував і провів у 1809 р. закони "Про придворні звання" і "Про іспити на чин", які викликали ненависть до нього з боку вищого дворянства.

Сперанський заперечував рабство (поділяв його на політичне, "коли воля одного - - закон для всіх", і громадянське, втілене у "повинностях особистих або майнових"), кріпосництво, але звільнення селян, на його думку, мало відбуватися шляхом реформ, без заколотів і революцій. Права людини вія поділяв на політичні (активні виборчі, пасивні виборчі, право на державні посади, право на участь у законотворчому процесі) і громадянські, які розмежовував на: свободи особисті (безпека, гарантування захисту від позасудового покарання або примусу); свободи майнові (недоторканність власності, стягування лише податків, встановлених законом, вільне розпоряджання майном та ін.); права, загальні для всіх підданих імперії; права для особливих станів (на володіння населеними землями, на перехід до інших станів тощо). Таких станів у державі три: най повноправніше привілейоване дворянство, єдиним обов'язком якого є 10-літня служба державі за вільним вибором; середній стан (купці, міщани, ремісники, майстри, однодвірці) не володіє особливими правами, а політичні надають його представникам залежно від обсягу нерухомого майна; робочий люд (помісні селяни, найманці, майстрові, слуги) повністю позбавлений політичних прав навіть при чималій нерухомій власності, але має права громадянські.

Громадянські права ґрунтувалися на правах політичних, без яких громадянські закони "взагалі не можуть існувати". Політичні і громадянські права разом мали відповідати "корінним і непорушним законом" (конституції), які охоплювали три основні предмети правового регулювання: 1) права державної влади; 2) закон, що "виникав з прав державної влади"; 3) права підданих. Вчення про стани і їх права Сперанський розвинув у теорії еліт, показавши їх роль і значення у політико-правових процесах. Він поділяв п'ять еліт на дві групи - консервативну (феодальна знать і духовенство) та прогресивну (інтелектуали, верхівка промислово-фінансового світу, чиновництво).

Під впливом ідей Сперанського Олександр І підписав Маніфест про утворення Державної ради, тобто першого "законосовещательного" органу, що мав виконувати функцію упереджувального нагляду за законами. Однак друга пропозиція правника про призначення 1 травня виборів до Державної думи була заблокована майже на 100 років. Рада налічувала 35 осіб, 19 з яких виявилися графами і князями, о 16 військовими і великими землевласниками. Рішення ради щодо законопроектів ухвалювалися більшістю голосів. Окремі думки фіксували у спеціальному журналі, але практичного значення вони не мали. Останнє слово лишалось за імператором. У перші роки існування Державної ради царські маніфести про видання законів починалися словами "Врахувавши думку Державної ради...". Згодом Олександр І навіть такий суто формальний вислів відкинув. Олександр П частково запроваджував реформаторські пропозиції свого вчителя.

Проекти Сперанського надихнули як російських, так і українських мислителів на пошуки шляхів конституціоналізації і парламентаризації імперії, хоча сам реформатор, починаючи з 20-х років ХІХ ст., поступово перетворився на войовничого оборонця абсолютної монархії, став стверджувати, що для імператора зникла необхідність розділяти владу з парламентом, а для народу це "матеріально невигідно".

До незаперечних заслуг Сперанського перед юридичною наукою і практикою належить доробок у вигляді незавершеного проекту нового цивільного уложення, виконаного на зразок кодексу Наполеона, а також те, що без безпосередньої участі мислителя не ухвалювали жоден закон в імперії. Під його керівництвом було підготовлено 45 томів "Повного зібрання законів Російської імперії", 15 томів "Зведення законів Російської імперії" (чинні закони), 12 томів зведення військових постанов, а також зведення законів Великого князівства Фінляндії, зведення законів остзейських і західних губерній. Конституційний план "раннього" Сперанського перебував у центрі уваги юридичної громадськості імперії до кінця її існування і був майже цілком реалізований у 1905-1907 рр.

Петро Чаадаєв (1794-1856). Соціальний мислитель, член Союзу благоденства, Північного товариства декабристів. Свої полі ти к о-правові та інші суспільні погляди виклав у "Філософічних листах" (1829-1831) (інша назва "Листи про філософію історії"), із яких за його життя опублікований у Росії у 1836 р. лише один. Решта сім, як і інші роботи, побачили світ через багато років: "Записка графу Бенкендорфу" (1832), "Апологія божевільного" (1837), "Стаття без заголовка" (1843), "Проект прокламації" (1848), "Кілька слів про польське питання" (1848)" "Недільна бесіда сільського священика" (1848), "Лист невідомого до невідомої" (1854), листи до Шеллінга, Герцена та інших громадських діячів, звернення, афоризми тощо.

Світоглядною основою державно-правових поглядів Чаадаєва стали об'єктивний ідеалізм, релігійна філософія (католицький провіденціалізм і соціальне християнство), містицизм, ідея паралелізму в розвитку фізичного та морального світів. Бог дав першопоштовх рухові всієї матерії, а людині - здатність до збереження, дотримання і збагачення "всесвітньо-історичної традиції", що як "естафета зростання моральності" передавалася від покоління до покоління і стала об'єктивним законом розвитку держави і суспільства. "Всесвітньо-історична традиція", підпорядкування об'єктивному началу є шляхом до ідеальної держави - "Царства Божого на землі", торжества добра і справедливості, братерства і дружби людей, подолання приватних інтересів і розмежованості народів.

Основи ідеальної держави, на думку Чаадаєва, нівелюють суспільні антагонізми, індивідуалізм, панування особистих інтересів, суб'єктивної волі окремих індивідів, що в сукупності призводить до зла і несправедливості. Будь-який народ, з позицій мислителя, здатен до "безкінечного розвитку", отже, є державним, але ступінь реалізації такої можливості залежить від "міри залучення до всесвітньо-історичної традиції". "Міру залучення" російської держави було суттєво зруйновано втягненням її до лона "розтленної Візантії", "великою схизмою", нав'язуванням православ'я, впливом чужих для неї монгольських, східних традицій, відходом від Заходу тощо.

Чаадаєв належав до того молодого покоління, яке мріяло про перебудову держави, удосконалення систем державного управління за західними зразками, "одним словом, про конституції і все, що пов'язане з ними". Він довів, що "блискуча російська дійсність" прийнятна лише для дворянства і трону. Насправді ж російська держава унаслідок цих причин, а також втрати "дисципліни логіки, права, соціальних умовностей" відкололась від інших народів, "не належить до жодного з великих сімейств людства ані Заходу, ані Сходу", заглибилась у "дике варварство", не усвідомила "ідей обов'язків, закону, правди, порядку". Встановлена влада для російського народу перетворилась на священну, а государ - на батюшку, в уявленні якого не закон карає винного, а "батько - неслухняну дитину".

Ідея законності, ідея права для російського народу - нісенітниця, оскільки він визнає лише право дароване і відкидає будь-яку думку про право природне. Водночас європейські держави за допомогою католицизму створили "єдину сім'ю християнських народів", своєрідну федерацію з найвищим "публічним правом - постановами церкви", єдиний організм, тільки "географічно поділений на різні держави". Замість того щоб відновити державницькі реформи Петра І на західний зразок, російська еліта ("ретроспективні утопісти" - слов'янофіли) почала руйнувати досягнення "великої людини, що нас цивілізувала", ще більше віддалятись від Європи, "сховавшись у свої халупи з колод і соломи", стала сповідувати ворожість до усього західного тощо.

За таке вільнодумство Микола І проголосив Чаадаєва божевільним і заборонив йому писати і друкуватися. Різко критикували його за відверто песимістичні настрої О. Пушкін, П. Вяземський. З часом Чаадаєв відмовився від нищівної критики самодержавної влади і вдався до пошуків конструктивних шляхів поліпшення державного і суспільного устрою. В "Апології божевільного" він зробив акцент на "великому призначенні Росії", на її месіанській ролі "у розв'язанні більшості проблем соціального порядку, реалізації більшості ідей, що виникали у старих суспільствах, у відповідях на найважливіші питання, що хвилюють людство". Більше того, мислитель упевнився, що російська держава завдяки вдалому географічному розташуванню між Сходом і Заходом стане "вмістилищем історії всього світу", "дійсним совісним судом щодо багатьох справ, які постали перед великими трибуналами людського духу і людського суспільства ".

Чаадаєв закликав до суворого дотримання законів, ретельного нагляду за їх виконанням. Мислитель запевняв опонентів, що він пристрасно любить свій народ і Вітчизну, але ніколи не навчиться любові "із закритими очима, з похиленою головою, із замкненими вустами". Час "сліпих закоханостей", "блаженного патріотизму лінощів", "бачення всього свого у рожевому світлі" закінчився. Минуле російському народу вже не підвладне, але майбутнє залежить від нього. Чаадаєв учив любити Вітчизну на любові до істини, оскільки шлях до державного ідеалу - Царства Божого - пролягає "не через Вітчизну, а через істину". Для пізнання істини, проникнення у вічне людина перш за все мусить відректись від "самості", тобто стати активним громадянином держави і членом суспільства.

Роздуми поборника "вселенської правди" про державу і суспільство створили ґрунт для західників, слов'янофілів, революційних демократів і навіть анархістів. Стосовно соціалістичних ідей Чаадаєв висловив оригінальну точку зору: "Соціалізм переможе не тому, що він правий, а тому, що неправі його супротивники".