Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - 3. Право Стародавнього Єгипту

Джерела права

До найдавніших джерел єгипетського права належать звичаї, тісно пов'язані із міфічними приписами та релігійними нормами. За легендою початок давньому законодавству Єгипту поклав бог Тот, який передав єгипетським жерцям 42 священні книги. У давньоєгипетській міфології можна зустріти описання різних правових процедур та символів. Саме єгиптяни стали використовувати важелі як символ правосуддя. Магічні пророкування та ритуали здійснювали жерці. Велике значення як джерела права мало законодавство фараонів. Воно було досить рухливим, а сам фараон розглядався як постійно діюче живе джерело своїх законів. Своєрідні зводи давньоєгипетського права було складено за чотирьох фараонів: Менесі (кінець

IV тисячоліття до н. е.), Сазіхісі в епоху Стародавнього царства, за Рамзеса II Великого та за фараона Бокхоріча (720-715 роки до и. е.).

V багатьох випадках чинність джерела права отримували судові рішення фараона та верховного жерця лжаті. адміністративні розпорядження вищих посадових осіб, а також міжнародні договори.

Право власності

Ще у давнину єгипетські закони містили докладні приписи про право власності, її форми (царська, храмова, громадська, приватновласницька), володіння та розпорядження нерухомістю. Правочини з землею, худобою, рабами вчинялися за ритуалом, участю свідків, у тому числі жерців. Такі контакти зазвичай складалися в суді.

Договори та умови купівлі-продажу викладалися письмово з надзвичайною точністю і деталями та потім скріплялися підписами багатьох свідків. Відсотки під позичені суми не повинні були перевищувати суму боргу. Спочатку власність передавалася на підставі усної домовленості та в присутності офіційних осіб (місцевих чи столичних), а потім оформлялася за допомогою переписувача особливим записом (і це робилося за плату). Згодом передавання власності стало супроводжуватися особливим ритуалом, зокрема, складання договору та підтвердження його принесенням клятви, необхідно було виконати обряд уведення покупця у володіння. Деякі новації було запропоновано фараоном Бохорисом, правителем з XXIV династії (720-715 роки до н. е.), який увійшов в історію як великий соціальний реформатор. Він увів заборону на обернення підданих у рабів за борги, заборонив стягувати двократну суму за надання позики. Нарешті, він установив правило, згідно з яким у разі укладення договору без запису доказом могла слугувати клятва.

Формалізм у розпорядженні нерухомістю - характерна риса юриспруденції багатьох країн Стародавнього Сходу.

Родинне право

Цікавим уважається становище жінок у Стародавньому Єгипті, яке явно було більш незалежним порівняно із становищем жінок в інших країнах того часу. Жінка в соціальному та господарському житті суспільства, як і в родині, посідала високе становище, тому в Єгипті був поширений шлюб-партнерство з правом голосу вільної жінки при укладенні шлюбного контракту та можливістю вільно ініціювати розлучення. Якщо розлучення починалося за ініціативою чоловіка, дружині поверталися частина посагу та частина майна, нажитого спільно. Дружина мала право на частину посагу і в тому разі, якщо вона залишала чоловіка за своєю волею. Удова могла користуватися всім майном, але продавати чи дарувати могла тільки свою долю. Одруження і будування домівки вважалися поняттями рівнозначними. Батьки та близькі брали найактивнішу учать у підібранні нареченого і згоди молодят не завжди питали. Шлюби між кревними родичами заборонялися. Але фараони могли одружуватися на сестрах і навіть доньках. Разом з тим закони і звичаї фіксували перевагу голови родини, чоловіка, брата. Чоловік міг побити палкою дружину, брат - сестру, однак у "розумних межах". Невірність чоловіка не каралася, йому дозволялося мати наложниць. Невірність дружини каралася смертю. Дружина, "яка обманювала та поїдом їла свого чоловіка", була спаленою, говориться в одному з надписів; в іншому сказано, що за невірність чоловік убив дружину та кинув труп собакам.

Злочин і покарання

Карне право Стародавнього Єгипту, що зароджувалося, знало такі види злочинів:

1) державні - зрада, змова, заколот, розголошення державної таємниці

2) релігійні - вбивство священних тварин, чаклунство:

3) проти особи - вбивство, відступлення від правил лікування у разі смерті хворого;

4) проти власності - крадіжка, обмірювання, обважування;

5) злочини проти честі та гідності - перелюбство, зґвалтування. Основною метою покарання було залякування.

Вид покарання залежав від становища злочинця та тяжкості злочину. Учасники повстання підлягали поголовному знищенню. За вчинення інших тяжких злочинів могли заслати на рудники. Жорстокі страти передбачалися стосовно грабіжників царських гробниць. За розкрадання храмового майна стягувався штраф у 100-кратному розмірі. Звичайна крадіжка потребувала компенсації у дво- або трикратному розмірі. Потерпілий міг звернутися в місті до ватажка злодійської касти. За повернення речі власник сплачував викрадачу четверту частину її вартості. Підроблення документів каралося відсіканням руки.

Позбавлення честі вважалось одним з тяжких та ганебних покарань. Воно застосовувалося за дезертирство з армії, непокору начальнику. Карне покарання загрожувало тому, хто давав у заставу мумію свого предка.

На початковому етапі Стародавнього царства злочини проти родичів розбирав голова родини, пізніше ця функція перейшла до судді. Накази містять невтішні відгуки про представників суддівського стану за їх крутійство, упередженість.

Є підстави вважати, що вже у давнину існував звід правових приписів. На одному зображенні видно, що в руках вельможі сувій, можливо, законник. Винні у крадіжці майна фараона, крім штрафу, підлягали тілесному покаранню (200 ударів палками та п'ять ран). Рамзес І видав наказ про покарання хабарників. їх засилали на каторгу, перед тим відрізали ніс. Діти таких хабарників позбавлялися привілеїв, зводилися до становища ремісників: "І твій син не буде на твоєму місці".

Закони, звичаї особливо обороняли культові споруди: "Хто пограбує або пошкодить статую, розпис, надпис або будь-який предмет похоронного культу - на того очікує прокляття... Хто скоїть подібне - нехай зжере його крокодил, нехай укусить його змія. Ніхто на наллє їм води, не проведе похоронних церемоній, сини не займуть його місце, голодуватимуть, їх боги не отримають хліба. їх дружин ґвалтуватимуть на їх очах". Такі погрози виходили з того, що єгиптяни були марновірними, наївними, боялися божого гніву, відчували страх і жах перед загробними карами. Злочинців ставили до стовпу, били ціпками, катували, відправляли на каторгу до рудників, каменоломень, ховали живцем - не допомагало. На початку царювання XXI династії всі гробниці у Долині царів та Долині цариць було розкрито та пограбовано. Стражники увійшли у змову із грабіжниками, нижчими жерцями, чиновниками. Аби врятувати мумії фараонів, їх вилучили і без прикрас та золотих масок помістили в таємні місця.

Спадкове право

Спадкування здійснювалося за законом: власність зазвичай переходила старшому сину. Були часи, коли діти отримували рівні спадкові частки. За відсутності дітей дружина ставала єдиною спадкоємицею. У стародавніх єгиптян була також можливість обійти приписи закону шляхом складання особливого заповіту, що офіційно підлягав реєстрації на користь тих чи інших своїх дітей, у тому числі дочок. На дітей як на спадкоємців накладалися витрати на поховання своїх батьків, навіть якщо про це нічого не говорилося в заповіті. Діти традиційно були також зобов'язані доглядати могили батьків. З цією метою хтось із членів родини призначався відповідальним за догляд за могилою та наділявся постійним чи частковим матеріальним фондом, який він мав та яким користувався тільки за призначенням і не міг розподілити між своїми дітьми.

Процес

Особливе місце у праві Стародавнього Єгипту посідає процес. Головною метою судового розгляду та рішень, що ухвалюються, було запобігання можливості повторного злочину. Мета суддівської участі у справах управління державою виглядає дуже давньою за походженням і призначенням - умиротворення конфліктуючих та покірливих. Крім того, єгиптяни встановили ще одне важливе правило - правосуддя слід відправляти милостиво, і воно повинне бути для бідних таким же, як і для багатих. Процес розпочинався за скаргою потерпілого і мав характер змагання з усними виступами сторін, письмовими та усними свідченнями. У рішенні зазначалися його законні мотиви. Доказами слугували показання свідків, клятви, припускалися катування. Діловодство мало письмовий характер. Фактично суд не був відокремлений від адміністрації. Головою судової влади був фараон. На техніку виготовлення законів у Стародавньому Єгипті проливає світло указ фараона Хоремхеба (середина XIV століття до н. е.). У ньому розповідається про те, як "шукаючи благу справу для Єгипта, досліджуючи справи", фараон "особисто говорить у вигляді указу", а переписувач із приладом та сувоєм записує "згідно з усім тим, що сказав його величність". У цьому ж указі перелічено критерії відбирання на посаду суддів: "Небагатомовні, ґречні, які уміють судити, слухають промову царя та закони судової палати". Вища судова влада належала також візиру. Вищим судовим закладом з часів Стародавнього царства були так звані "шість палат", головою яких називають візира. У надзвичайних випадках фараон призначав особливі судові колегії. У період Нового царства судова влада здійснюється особливими колегіями - кентетами: центральною, яка складається з 30 чоловік, окружними, міськими. Існували й номові суди. Судова ієрархія встановилася тільки у карних справах. Разом із державними судами існували храмові суди. Незважаючи на те що суддя вважався "жерцем богині Істини" та її символ носив у себе на грудях, хабарництво у судах було звичайним явищем, як і у всьому державному апараті.

Армія

Єгипетську армію було організовано у формі військових поселень, розташованих на найбільш загрозливих напрямах: на нижній течії Нілу була найбільша кількість військових поселень, бо тут можна було очікувати на напади з боку азійських держав; у Верхньому Єгипті військових поселень було менше, оскільки ефіопи серйозним супротивником не вважалися через свою роздрібненість. Крім того, підкорені нубійські племена, які мешкали по берегах Нілу, були зобов'язані поставляти Єгипту певну кількість воїнів для несення внутрішньої, "поліцейської" служби. За часів великих походів фараони підсилювали своє військо за рахунок підкорених сусідніх племен. Військо Стародавнього царства (3200-2400 роки до н. е.) укомплектовувалося воїнами, які мали земельні наділи, та частково за рахунок залучення чорношкірих найманців. Постійні загони воїнів перебували на службі у фараона та великих храмів. Для походів військо збиралося із Верхнього та Нижнього Єгипту та з країн Африки. Фараони брали зазвичай одного воїна з кожних 100 людей чоловічого населення. Таким чином, військо налічувало декілька десятків тисяч чоловік і складалося із загонів.

Уже в період Стародавнього царства єгиптяни застосовували шикування шеренгами. Всі воїни у строю мали однакову зброю.

У період Середнього царства було вдосконалено організацію війська. Підрозділи тепер мали певну чисельність: 6,40,60, 100,400,600 воїнів. Загони налічували 2, 3, 10 тисяч воїнів. З'явилися підрозділи однаково озброєних воїнів-списоносців та лучників, які мали порядок шикування для руху, рухалися колонною по чотири воїни в ряду по фронту та у десять шеренг глибиною.

У період Нового царства (починаючи з 1560 року до н. е.) більшу частину воїнів єгипетської армії було озброєно мечами, значну роль у бою відігравав лук. Покращилося захисне озброєння: воїн, крім щита, мав шолом та панцир зі шкіри із прикріпленими бронзовими пластинками. Важливою частиною війська були бойові колісниці. Найдавнішим родом єгипетських військ була піхота. Вона складала головну силу армії Єгипту. Після введення однакового озброєння єгипетська піхота складалася з лучників, пращників, списоносців, воїнів з мечами. Наявність однаково озброєної піхоти поставила питання про порядок її шикування. З'явився устрій піхоти, рухи її стали ритмічними, що різко впадає в очі на всіх зображеннях єгипетських воїнів періоду Нового царства.

Під час походу єгипетське військо поділялося на декілька загонів, які рухалися колонами. Уперед обов'язково висувалася розвідка. На зупинках єгиптяни робили укріплений табір із щитів. При штурмі міст вони застосовували шикування, яке називається черепахою (навіс із щитів, який прикривав воїнів зверху), таран, винею (низький навіс із виноградних лоз, покритих дерном, для захисту воїнів при облогових роботах) та штурмову драбину. Постачанням військ завідував особливий орган. У єгипетському війську можна побачити зачатки організаційних форм армії та бойових порядків, що полягали у продуманому розміщенні на полі бою колісниць, загонів лучників, списоносців та ін. Бій розпочинали бойові колісниці, за якими рухалася піхота; третю лінію знову складали бойові колісниці, що були бойовою підтримкою.

Так бойова практика поступово виробляла певні правила ведення війни та бою, ставлячи свої вимоги до військ та командування.