Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - 3. Римське право

Загальна характеристика

Римське право - величезний спадок античної цивілізації, що міцно увійшов до правового життя сучасного світу. На відміну від правових систем стародавніх аграрних деспотій, у яких домінувало адміністративне та кримінальне право, що поширювалося й на господарські стосунки, римське право було засноване на приватній власності і покликане регулювати ринкові відносини. Ось чому Європа, яка рано стала на капіталістичні рейки, отримала з римського права готову правову систему, покликану регулювати ринкове господарство. Римське право - це право вільної (приватної) власності та вільного договору.

При вивченні правової системи прийнято розрізняти:

1) історію її формування, основні етапи;

2) джерела права (ті нормативні акти, що створюють правові норми: це звичаї, закони, постанови судів, часто - релігійні норми);

3) пам'ятки права (конкретні збережені кодекси, офіційні збірники законів, жрецькі требники, записані на різних матеріалах). Це висічені на камінні Закони Хаммурапі або вирізані на дубових дошках Закони XII таблиць.

Римське право у своєму розвитку пройшло такі етапи.

1. Квіритське право (VI - середина НІ століття до и. е.). Це архаїчне право, яке представлено звичаями, поширюється лише на повноправних римлян (квіритів), просякнуте сакральним началом, тривалий час лишається неписаним і зберігається та тлумачиться спеціальною жрецькою колегією понтифіків. Тільки у 450 році до н. е. на вимогу плебеїв воно було оприлюднене - вирізано на 12 дубових дошках та виставлено на площі.

2. Передкласичний період (середина Ш століття до и. е.-І століття н. е.) Цей період можна було б назвати преторським, оскільки важливу роль у формуванні права відіграє судова діяльність преторів.

3. Класичний період (І - III століття и. е.). Характеризується активною правотворчою діяльністю імператорів, теоретичними та практичними розробками видатних римських юристів - Гая, Ульпіана, Павла, Поллініана та ін., у результаті діяльності яких римське право набуло завершеності, тих класичних форм, у яких воно дійшло до наших днів.

4. Посткласичний період (IV-VI століття н.е.). У цей період загальної кризи Рима проводяться в основному систематизація та кодифікація вже накопиченого матеріалу, які завершуються вже у Візантії кодифікацією Юстиніана.

Джерела римського права

У царський період джерелом римського права були правові звичаї, пов'язані з релігійною традицією. Привілеєм тлумачення права володіли жерці - колегія понтифіків. Досить рано стався розподіл релігійних норм - божественних приписів, що не підлягали обговоренню, і правових норм (ідо) - установлених людьми для суспільної користі. Релігійні норми втілилися у священних законах, порушення яких тягло за собою божественну кару. Спочатку того, хто переступив через священні закони, приносили в жертву богам, потім це покарання замінили на вигнання. Ще одним джерелом звичаєвого права стали легендарні царські закони. Вони регулювали родинні та родові відносини, закріплювали значну владу голови родини у стосунках домочадців. Звичаєве право визначало правове спілкування навіть після появи писаних законів: звичай діяв у разі відсутності законодавчої норми.

З часом основним джерелом римського права стають закони - письмово зафіксовані загальнообов'язкові норми, підтримані державним примусом. Першими писаними римськими законами стали Закони XII таблиць, підготовлені спеціальною комісією децемвірів ("десяти чоловіків") і схвалені римським народом. Письмове законодавство обмежило можливості свавільного тлумачення права понтифіками, а також заклало основи єдиного для римських громадян квіритського (цивільного) права. Закони XII таблиць установили рівні правила судочинства та консолідували римське звичаєве право. Крім того, вони змінили поняття закону: законом відтепер вважалося рішення народних зборів. Для Законів XII таблиць був характерним формалізм правових процедур, тобто вимога суворого додержання встановлених урочистих обрядів. Найменше порушення встановлених формул при укладенні правочину тягло за собою визнання правочину недійсним, а в суповому процесі призводило до програшу справи.

У республіканський період джерелом римського права виступали також постанови магістратів. Останні наділялися повноваженнями тлумачити право, видавати загальнообов'язкові постанови та правові заборони і тим самим створювати нові норми права, тому поряд із квіритським правом починають діяти нові правові системи - преторське право та право народів, які стали наслідком правотворчості преторів. Преторське право регулювало відносини між римськими громадянами і стало частиною цивільного права. Воно будувалося на принципах справедливості, доброго сумління та заповнювало правові прогалини, які виникли внаслідок економічних та соціальних відносин, що розвивалися. Право народів - внутрішньодержавна правова система, яка регулювала відносини за участю іноземців (перегримів). Претори перегримів не були зв'язані цивільним правом, тому у своїй правотворчості вони використовували право інших країн, керуючись засадами "справедливості" та "природного розуму".

У І столітті н. е. народні збори позбуваються законодавчої влади. Сили закону набувають сенатус-консульти - постанови сенату. В період імперії вся повнота законодавчої влади переходить до імператорів. Імператорські конституції стають найважливішим джерелом права, яке діяло на території всієї Римської держави. Особливу роль у правовій системі Стародавнього Риму відіграли правники. Тлумачення права в їх судовій практиці та викладацькій діяльності створило особливий різновид джерел права. Римські правники надавали консультації з питань судового процесу, складали юридичні акти, надавали правову допомогу учасникам судового процесу. Вони зробили свій внесок у розвиток юридичної доктрини: намагалися систематизувати судову практику, складали коментарі цивільного та преторського права.

Велике значення для розвитку римського права мало створення інституцій, що систематично викладали римське право. Так, Інституції Гая являли собою логічно побудований, стиснутий виклад громадянського (цивільного) права. Гай уперше відокремив матеріальне право від процесу. Він дав пояснення відносно правоздатності та дієздатності осіб, засобів захисту особистих та майнових прав. Інституції Гая включали чотири книги: про осіб, про речі, про зобов'язання, про позови. Згодом така система отримала назву інституційної, була закріплена в Інституціях Юстиніана та відображена в сучасному праві.

Закони XII таблиць

Перша письмова пам'ятка права у Стародавньому Римі. Закони XII таблиць (Leges duodecim tabularum) були прийняті з ініціативи плебеїв у 451-450 роках до н. е. До них знання і тлумачення норм римського звичаєвого права було привілеєм патриціїв - колегії понтифіків. Прийняття Законів XII таблиць було результатом тривалої жорстокої боротьби плебеїв з патриціями. Закони були записані на 12 дубових дошках, що містять 118 статей, і виставлені на форумі для загального відома. Вони в оригіналі не збереглися і стали відомі з творів римських юристів. У Законах XII таблиць містилися положення про судочинство, майнові відносини, шлюбно-сімейне право, злочини та покарання.

У Законах XII таблиць переважають норми речового права: право власності, володіння, сервітути, заставне право. Сімейне право визначається крайньою суворістю, владою голови родини - (pater familias), правом продажу дітей у рабство. Кримінальному праву присвячено небагато норм, оскільки ще зберігався інститут кревної помсти. Положення із Законів XII таблиць увійшли в пізніші римські кодифікації (див. окремі статті з питань римського права).

Преторське право у Стародавньому Римі

Претори у Стародавньому Римі наділялися вищою владою з правом видавати загальнообов'язкові постанови (едикти), керувати судочинством та призначати покарання. Виокремлювалися міські претори (розглядали справи римських громадян) та претори перегринів (розглядали справи за участю іноземців). Правотворчість преторів призвела до формування поряд із квіритським правом двох нових правових систем - преторського права та права народів. З часом ці правові системи стали частиною римського цивільного права.

Підставою для появи преторського права була архаїчність квіритського права. Формалізм правових норм, що відрізняв Закони XII таблиць, ігнорував нові правові ситуації. Тому виникла необхідність пристосовувати римське право до економічних та соціальних умов, що змінювалися. Тлумачення цивільного права преторами слугувало заповненню правових прогалин. Едикти преторів містили юридичні формули, за допомогою яких здійснювалося судочинство. Вступаючи на посаду, претор брав за основу едикт свого попередника, вносив до нього зміни, усував застарілі положення, тому преторське право відзначалося наступництвом та гнучкістю, оскільки пристосовувало право до нових умов.

Претори в юридичній практиці, на противагу юридичному формалізму, виходили з принципів правової справедливості, рівності сторін, вимог розуму, доброго сумління, тому преторське право виробило інститут юридичного володіння, яке припускало фактичне володіння річчю. Преторські інтердикти (які забороняли накази) захищали інтереси фактичного власника майна до судового розгляду з приводу правомірності посягань інших осіб на це майно. Якщо володіння було добросовісним, тобто річ не було вкрадено чи насильницькі відібрано в законного власника, то вона ставала власністю на підставі давності володіння.

Преторське право розробило новий вид власності, що отримав назву преторської, або бонітарної. Квіритська власність, яка вимагала для її придбання суворого дотримання формальностей, була спадщиною замкненої римської громади. Претор виступав захисником інтересів добросовісного набувача власності. У тих випадках, коли майно придбавалося за доброю волею, але без додержання формальностей квіритського права, претор закріплював таку власність за набувачем. Захист претора не дозволяв недобросовісному продавцю (квіритському власнику) вимагати повернення майна на підставі порушення формальностей. Бонітарна власність не могла відчужуватися в законних формах квіритського права, тому для її захисту використовувався інститут давнісного володіння, який дозволяв по закінченні строку набувальної давності визнавати бонітарну власність квіритською.

Для захисту прав приватного власника преторське право розробило нові формули речових позовів, що не були передбачені квіритським правом. Віндикаційний позов - вимога неволодіючого власника до володіючого невласника. Власник речі, який втратив ії, мав довести своє право на спірну річ. Негаторний позов було спрямовано проти необгрунтованих претензій третіх осіб на чужу річ. Прогибіторний позов усував перешкоди для нормального використання власником своєї речі. Аби уникнути несправедливого юридичного спору, претор міг удатися до реституції, тобто повернути сторони до первісного стану (вчинення правочину).

Преторське право внесло зміни до інституту усиновлення. В присутності претора допускалося усиновлення жінок та малолітніх. Це право затвердило нову форму цивільного процесу - формулярний процес. Претор став активним учасником судочинства. Він виражав юридичну сутність спору в формулі, котра приписувала судді, як належить вирішити дану справу. Претор міг включити в процес судомовлення ексцепцію - заперечення відповідача із зізнанням, що його було обмануто або він помилявся.

Правотворчість претора перегринів створила право народів - внутрішньодержавну правову систему, яка регулювала відносини між римськими громадянами та іноземцями (перегринами). Квіритське право не визнавало права власності за іноземцями, вони вважалися простими володільцями речей, тому правочини, вчинені між громадянами та іноземцями через манципацію, не призводили до виникнення речових прав у іноземців і не користувалися судовим захистом. Претори перегринів не були зв'язані квіритським правом, оскільки воно не поширювалося на мешканців римських провінцій, та мали більше волі в обранні юридичних конструкцій, тому вони використовували правові звичаї, судову практику інших народів. Претори забезпечували правовий захист власності перегринів та провінційної власності римських громадян. Право народів поширило набувальну давність на перегринів: після 10 років добросовісного та безперервного володіння перегрини отримували право власності за давністю володіння.

Вчення про речі

Цей розділ римського права регулює відносини власності. У Законах XII таблиць інститут власності мав незавершений характер: право власності як абсолютне право особи ще не склалося, зберігалися колишні уявлення про спільність майна. Приватна власність багато в чому була зумовлена власністю громадською, від якої брала своє походження, тому більшість правових приписів було присвячено заборонам. Особливу категорію складали речі божественного права (храми, священні гаї, місця поховання, міські стіни та брами). Вони не могли перебувати у володінні будь-кого, вилучалися з комерційного обороту. Решта речей належала до категорії речей людського права та до майнового (торговельного) обороту.

Речі, які були об'єктом права квіритської власності, поділялися на манциповані та неманциповані. До манципованих речей належали землі в Італії, будівлі, раби, робоча худоба. Вони перебували у сімейній власності, якою розпоряджався голова родини, тому для відчуження цієї власності вимагалась особлива правова процедура манципашї. Всі інші речі - неманциповані - перебували в індивідуальній власності та відчужувалися без формальностей.

Закони XII таблиць суворо обмежували способи набуття речових прав, серед них такі:

1. Манципація - уявний продаж, який відбувався у присутності п'яти свідків та ваговика (повнолітніх римських громадян). Покупець промовляв передбачену формулу, ударяв шматком міді по вагах та передавав його як купівельну суму продавцю речі. Порушення обряду манципації тягло за собою визнання правочину недійсним.

2. Традиціо - проста передача неманципованої власності за гроші, під поруку або заставу.

3. Специфікація - створення нової речі з чужого матеріалу або сполучення декількох речей в одній - головній. Якщо при виготовленні речі використовувався чужий матеріал, то власником визнавався виробник речі, а хазяїн матеріалу міг подати позов про відшкодування вартості матеріалу в подвійному розмірі.

4. Поступка права - фіктивний судовий спір перед претором. У цьому разі покупець заявляв про своє право власності на відчужувану річ, володар речі не заперечував, і претор присуджував річ набувачеві як його власність. Така відмова від права власності могла застосовуватися і до манципованих, і до неманципованих речей.

5. Спадкування.

6. Давність володіння призводила до зміни власника. З метою закріплення у власність рухомих речей встановлювався річний строк давності, для нерухомих - дворічний. На підставі строку давності не можна було придбати право власності на украдені та пов'язані з релігією речі.

Регулювання взаємовідносин власників призвело до появи сервітутів. Сервітут - суворо обмежене право користування чужою власністю (право проходу, прогону худоби, проведення води через сусідню ділянку). Сервітути також передбачали обмеження прав власника. Наприклад, вимагалося обрізати дерева, аби вони не заподіювали шкоди сусідній ділянці, обмежувалася забудова.

Право власності в Законах XII таблиць не було деталізовано. За ними всі речі в Римі розподілялися на манциповані (res mancipi) та неманциповані (res пес mancipi). До перших належали земля, будівлі, робоча худоба, раби, ті речі, які складали саму основу господарювання (засоби праці і знаряддя виробництва). До другої категорії було віднесено всі інші речі. Так, для відчуження (продажу, дарування, застави) речей res mancipi треба було здійснити складну процедуру - манципацію (від слова манус - рука, панування над річчю). Як же проходив процес манципації? Наприклад, продавалася корова. Продавець і покупець повинні були купити у присутній день за формулою у понтифіка (жерця) і перед п'ятьма свідками та ваготримачем вимовити кожен свою формулу напам'ять. Далі набувач хапав річ, одночасно кидаючи на пусту шальку ватів злиток міді (символ грошей) та вимовлюючи сакраментальну фразу: "Я стверджую, що за правом квіритів ця тварина належить мені, і я купив ії за мідь, яка знаходиться на цих вагах". На іншій шальці ваг мала знаходитися відчужувана річ або ії частина. І тільки після цього право квіритської власності на річ від продавця переходило до покупця.

Свідків підбирали молодих, аби вони могли надовго запам'ятати факт учинення правочину та його умови, а також у разі необхідності виступити в суді свідками того, що бачили та чули.

Якщо річ res mancipi набута без манципації, хоча за неї й сплачені гроші, то право власності залишалося у продавця, який міг завжди, посилаючись на своє квіритське право власності, вимагати повернення речі.

Вчення про зобов'язання

Найпоширенішим був договір позики. Він укладався через манцилацію. Необхідність манципації для договору позики пояснювалася тим, що право власності на позичувані речі завжди переходить до боржника (позикоотримувача), оскільки речі в цьому договорі завжди визначено родовими ознаками (гроші, зерно). Договір позики припускав самозаставу як гарантії і називався "нексум".

Закони XII таблиць знали зобов'язання, які випливали не тільки з договорів, а і з правопорушень - деліктів. Останні могли бути спрямовані проти як особистості, так і майна. Потерпілий від делікту та правопорушник стають сторонами в цивільному процесі. Римляни розрізняли два види деліктів: заподіяння шкоди приватній особі (de licta privata) та заподіяння шкоди суспільству (delicta publica).

Крадіжка в Римі розглядалася як делікт. Закони XII таблиць дозволяли потерпілому вбити нічного злодія і злодія, якого було затримано зі зброєю в руках. Денний злодій побивався та віддавався потерпілому в рабство.

Виокремлювалося чотири групи договорів, які породжували певні види зобов'язань.

1. Реальні договори - правочини, які вчиняються на підставі передавання речі. У цьому разі зобов'язання виникали після передавання предмета договору. До них належали договори позики, позички, зберігання, застави.

2. Вербальні договори-усний договір-клятва, при якому вимовлялися встановлені слова. Зберігся найдавніший контракт - стипуляція. Він укладався шляхом поставлення певних питань та одержання відповідей, у яких містилися зобов'язання здійснити якусь дію. У цьому разі зобов'язання обмежувалися змістом питання та відповіді. Стипуляція припускалася тільки відносно неманципованих речей.

3. Літеральні (письмові) договори породжували зобов'язання внаслідок запису до прибутково-видаткових книг, складення боргових розписок.

4. Консенсуальні договори - прості правочини, які породжували зобов'язання з моменту досягнення домовленості між сторонами. До них належали договори купівлі-продажу, майнового найму, найму робочої сили, підряду, доручення, товариства.

У найдавнішньому римському праві відповідальність за невиконання зобов'язань мала не тільки майновий, а й особистий характер. Закони XII таблиць передбачали право кредитора продати боржника до рабства або піддати смерті, якщо боржник не повернув борг за рішенням суду і ніхто за нього не поручився. У IV столітті до н. е. боргову кабалу було скасовано, встановлювалася тільки майнова відповідальність за зобов'язаннями.

У римському класичному праві було розроблено форми особистих позовів (кондикцій) про відшкодування шкоди, заподіяної невиконанням договірних зобов'язань або правопорушенням.

Зобов'язання могли бути припинені в таких випадках. По-перше, у разі виконання умов договору або відшкодування шкоди. По-друге, шляхом акцептилящї - уявної уплати. Вона застосовувалася для припинення зобов'язань, які виникли на основі стипуляції (словесних формул) та припускала зворотну процедуру ("Чи отримав ти те, що я тобі обіцяв?", "Отримав"). По-третє, шляхом символічної сплати із застосуванням міді та ваг: зобов'язання, що виникли унаслідок манципації, припинялися тільки через процедуру манципації. По-четверте, за допомогою оновлення, тобто перенесення зобов'язань однієї особи на іншу.

Зобов'язання із деліктів виникали в разі нанесення образи або заподіяння майнової шкоди. Приватні делікти - посягання на права приватних осіб - перетворювали правопорушника у боржника потерпілого. Пошкодження або знищення чужого майна породжувало обов'язок відшкодувати заподіяну шкоду. Так, за вбивство чужого раба або знищення чужої худоби належало сплатити господарю вищу ринкову вартість за минулий рік.

Карне право

Закони XII таблиць містили порівняно невеликий перелік кримінально караних діянь. Насамперед, вважалася злочинною дія, спрямована проти держави та суспільного ладу. Як уже говорилося вище, численні правопорушення не кваліфікувалися як кримінальні, а розцінювалися як цивільно-правові делікти. Це розмежування мало формальний характер. Що потрібно було вважати злочинним, визначали вищі магістрати республіки, керуючись звичаями предків та історичною традицією. Свавілля було величезним при обранні покарання. Державні злочини, такі як зрада, боягузтво на полі бою, надання допомоги ворогу та інші найбільш тяжкі військові злочини, каралися смертною карою.

Вельми суворими є норми Законів XII таблиць, що стосуються посягань на приватну власність. Право дозволяло злочинцю апелювати до центуріатних зборів. Йому надавали можливість уникнути покарання добровільним вигнанням. Він міг залишити Рим до того, як промовить остання центурія. Залишаючи Рим, він утрачав права громадянина та все своє майно.

Життя рабів перебувало у владі їх господарів. Однак учинені рабами злочини згодом стали розглядати римські суди, і вони призначали покарання. Раб не мав права на захист, права оскаржувати вирок. Покарання рабів були надзвичайно жорстокими.

Цивільний процес

У початковий період римської державності більшість судових справ розглядалася у приватному порядку, а римська юстиція ґрунтувалася на легісакційному судочинстві. У легісакційному процесі виокремлювалися дві стадії: ін юре та ін юдиціо. Перша стадія проходила у магістрата (звичайно претора). Позивач заявляв про свої претензії, а відповідач висловлював згоду або незгоду з ними. Якщо сторони доходили згоди, то справа припинялася. Нез'явлення відповідача до магістрату призводили до програшу справи, відповідач віддавався у владу позивача. Дії сторін та магістрату було суворо формалізовано: закон приписував порядок вимовлення урочистих слів та здійснення ритуалів. Претор виступав як пасивний учасник обрядів. Порушення однією зі сторін установленого порядку призводило до програшу справи. На другій стадії справа переходила до судді або колегії суддів, призначених претором. Вони розглядали справу по суті: знайомилися з доказами, вислуховували позиції сторін. На цій стадії дії сторін не були зв'язані суворими формами. їх інтереси могли представляти захисники (адвокати). Та зі сторін, яка не з'являлася до суду без поважної причини, програвала справу. Рішення судді було остаточним. Існували п'ять легісакційних формул (висновків):

1) із внесенням застави - сторони, відстоюючи свої права на річ, вносили до суду заставу, яку сторона, що програла, втрачала на користь казни;

2) із накладенням руки - позивач перед судом накладав на відповідача руку, рішення суду про визнання зобов'язання дійсним надавало право позивачеві тримати відповідача у себе вдома як заручника до двох місяців, потім боржника могло бути піддано смерті або продано в рабство;

3) із заставою - позивач, прагнучи виконання зобов'язань боржником, брав з відповідача заставу;

4) під умовою - після першої стадії відповідачеві надавався місяць для заперечень (у спорах про майно, відшкодування збитків);

5) з призначенням судді - сторони прохали претора призначити особливого суддю з формулюванням предмета спору для затвердження наступної мирової угоди.

УII столітті до н. е. розвиток преторського права призвів до заміни архаїчного легісакційного процесу на формулярний. У формулярному процесі істотно збільшилася роль претора та зросло значення першої стадії судочинства ("ін юре"). За нез'явлення відповідача до суду накладався штраф. У процесі з'ясування юридичної сутності спору відповідач міг не тільки прийняти або відхилити позов, а й заперечити щодо окремих запитань. Претор висловлював сутність справи у формулі (висновку). Зміст формули зводився до призначення судді, викладення сутності претензії та заперечень сторін, а також до вказівок судді, як вирішити справу. У своїх приписах претор виходив з принципу справедливості та необхідності з'ясування дійсних стосунків сторін. Керуючись потребами комерційного обороту та інтересами власників, претори стали створювати нові формули позовів.

У період Римської імперії (І-III столітті н. е.) поширюється екстраординарний судовий процес. Магістрати отримують право одноособового цивільного судочинства: магістрат брав справу до розгляду та вів її до ухвалення рішення, тому традиційний розподіл судочинства на дві стадії утратив сенс. Виклик відповідача до суду набуває офіційного характеру: йому надсилалася копія позову, і магістрат міг примусово доставити відповідача до суду. Судочинство звільняється від формальностей. Пред'явлені докази магістрат оцінював на свій розсуд. Присутність сторін на процесі була не обов'язковою, їх могли представляти адвокати тощо. Процес був закритим для публіки. Запроваджувалося письмове діловодство: скарга позивача та рішення суду заносилися до книги, а сторони отримували копії. Передбачалися судові мита. Ухвалене магістратом судове рішення могло бути оскаржено до вищої інстанції: у проконсула або намісника провінції, згодом у префекта Преторія, потім у імператора. Магістрат міг примусити сторони до виконання судового рішення.

Інституції Гая (близько 160 року н. е.)

Інституції являли собою викладення цивільного права з дуже цінними юридично-догматичними та історичними поясненнями щодо правоздатності і дієздатності учасників правового спілкування та засобів захисту особистих і майнових прав. Це зразок настанов у правознавстві (від "інституціо" - устрій, спосіб дії, настанова, вчення). Його призначено для початкового ознайомлення з основними елементами римського цивільного права та загального уявлення про Його систему.

До праці Гая приватне право викладалося за такою схемою: про право та про позови (до Законів XII таблиць і з їх прийняттям) або про юрисдикцію, судовий розгляд та приписи преторські (у традиційному викладі преторського права). Гай спочатку викладає у своїй праці питання правоздатності та дієздатності осіб, потім - майнових правовідносин (речі тілесні та безтілесні, до останніх належать і обов'язки) та завершує твір викладанням питань охорони прав.

Структура Інституцій

Інститути римського приватного права викладено Гаєм за схемою "особи - речі - позови". Вони написані у чотирьох частинах (книгах-коментарях), що мають такий фактичний зміст.

Книга 1, § 1-200. Про особисті права - про осіб як учасників правового спілкування з їх правовим статусом, про право як владу, про основні способи виникнення, визнання та оформлення правових норм (тобто про джерела права).

Книга 2, § 1-289. Про речі - речове право та спадкове право за заповітами, про речі власні та чужі, людські та божі.

Книга 3, § 1-225. Про зобов'язання - спадкування за законом, про зобов'язання із договорів та деліктів, зобов'язання майнові, з ображення честі.

Книга 4, § 1-187. Про позови - історія цивільного процесу, права на позов, перелік прийомів та процедур ведення справ та захисту в суді, про діяльність судді та поведінку сторін у суді.

Кожну книгу поділено на параграфи, тому при цитуванні вказується послідовно - Інституції, потім книга та параграф. На початку першої книги наведено загальні відомості про право, відмінності між римським квіритським правом, яке становило особливе надбання римлян, та загальнонародним правом, що справило вплив на історію всього цивільного права. Далі схарактеризовано окремі джерела права - закони, сенатські постанови, імператорські укази (конституції), едикти вищих посадовців, відповіді юристів. До цього ж розряду Гай відносив інтердикти (декрети) - урочисту формулу наказу або заборони претора чи проконсула. Після цього повідомляється про систему, покладену в основу всього обговорення цивільного права, - право особисте (перша книга), право речове (друга та третя) і, нарешті, позови (четверта книга).

Кодифікація римського права

Corpus juris civilis. Протягом перших століть нашої ери Східна Римська імперія стає християнською державою. Особливо ж багато було зроблено в цьому напрямі імператором Костянтином Великим (272-337 роки). Християнізація та феодалізація держави вимагали реформування тієї системи римського права, що склалася в імперії, починаючи з Законів XII таблиць, протягом тисячі років. Закони XII таблиць і були по суті першою кодифікацією, яка враховує правовий досвід Афін, куди спеціально їздили у "відрядження" римські децемвіри.

Спроби кодифікації робилися ще Помпеєм та Цезарем, але перші (неофіційні) кодекси було укладено в III столітті за імператора Діоклетіана (кодекси Грегоріана та Гермогеніана). За імператора Феодосія II в 438 році було створено перший офіційний кодекс, де зібрано постанови (конституції) імператорів, починаючи з Костянтина І, всього -З 000, які стосувалися приватного, публічного та церковного права. За імператора Юстиніана (483-565 роки) у 528-534 роках було розпочато під керівництвом видатного юриста Трибоніана широку кодифікацію римського права. її результатом став звід - Corpus juris civilis. Він складався з чотирьох частин.

1. Кодекс Юстиніана - перероблені норми чинного римського права, відображені в імператорських конституціях (12 книг).

2. Дигести, або Пандекти Ульпіана та Павла - збірник висловлювань юристів з питань цивільного, преторського права та коментарі з юридичної практики. Цей збірник отримав силу закону. Він будувався за принципом від загального до часткового: загальні поняття, джерела права, установи, особи з їхньою правоздатністю та дієздатністю, суд та процес, спадщина та майнові відносини, купівля-продаж, заставне право, майнові відносини подружжя, опіка та піклування, заповіти та ін. (50 книг).

3. Інституції - коротке керівництво з юриспруденції, систематичний звід римсько-візантійського права. Фактично являли собою елементарний підручник, який отримав силу закону (4 книги).

4. Новели - нові закони, видані Юстиніаном з 534 по 565 роки, що заповнювали окремі прогалини в галузі цивільного права ("50 рішень", які містилися у 8 книгах).

Звід законів Юстиніана впроваджував юридичне поняття єдиної повної приватної власності як засади цивільного права. З'явився інститут довічної оренди - емфітевзис. Емфітевт - особа, яка отримала оренду, була зобов'язана сплачувати власнику щорічний внесок і піклуватися про збереження та збільшення нерухомості. Емфітевзис забезпечував володарю найширші права, порівняні з правом власності (передавати у спадок за заповітом та без заповіту до трьох поколінь, заставляти, продавати, здавати в суборенду). Чітке юридичне оформлення у Зводі законів Юстиніана отримав інститут колонату - земельного володіння, при якому колони передавали частку виробленої продукції землевласнику.

Юридично визнавалася теорія природного права, згідно з якою люди від природи є рівними, а рабство суперечить людській природі та божественним установленням. Відповідно полегшувало відпущення рабів на волю, заохочувався пекулій, який передбачав наділення раба землею та засобами виробництва, що дозволяло йому вести власне господарство. У сфері публічного права Звід законів Юстиніана проводив ідею необмеженої влади імператора та закріплював союз держави з християнською церквою. Вплив християнства на право посилювався. Наприклад, шлюб розцінювався як божественний зв'язок. Правосуддя тлумачилося як справедливість у дусі християнської моралі.

Звід законів Юстиніана запроваджував письмове судочинство. Це призвело до затвердження екстраординарного процесу. Він припускав, що справу від початку до кінця вів магістрат, який не був зв'язаний процесуальними рамками та міг примусити сторони до виконання його рішень. Процес мав закритий характер, упроваджувалися судові мита.

З часом судова практика вимагала перероблення кодифікацій Юстиніана: низка положень застаріла, кодифікації були складні для сприйняття населенням. Тому в VIII столітті було створено Еклогу ("вибрані закони") - короткий та виправлений переказ Зводу законів Юстиніана. В Еклозі посилювався вплив християнства на правові положення. Вносяться зміни до шлюбно-сімейного права. Запроваджується інститут заручин. Заручини дозволялися з семи років. Зменшується кількість підстав для розлучення. Жінка відповідно до християнства посіла підлегле місце в родині, але майнові права чоловіка та жінки ставали рівними. Посаг і дари дружині розцінювалися вже не як власність чоловіка, а як майно, отримане чоловіком в управління. Спадкування за заповітом передбачало обов'язкову частку дітей (1/3 спадщини), визначались сім ступенів спорідненості, які послідовно отримували право на спадкування у разі відсутності заповіту. В Еклозі порівняно зі Зводом законів Юстиніана скорочувався перелік договорів. Згадуються лише договори купівлі-продажу, позики, внеску (збереження), товариства. У договорі позики під впливом християнства зникає згадка про відсотки.

У галузі кримінального права Еклога посилювала державну репресію. Значна увага приділялася державним злочинам, злочинам проти християнської релігії. Суворо каралися клятвовідступники, які присягалися на Євангелії. Стала жорсткішою система покарань: широко застосовуються смертна кара, калічення-членоушкодження (раніше застосовувалося тільки до рабів, зараз і до вільних), ганебні покарання (обстриження волосся), конфіскація майна.

Система римського права

За своїм змістом римське право поділяється на: 1) вчення про осіб; 2) вчення про речі; 3) вчення про зобов'язання.

Вчення про осіб. Визначало правове становище людини, її правоздатність та дієздатність. Останні залежали від статусу свободи, статусу громадянства та родинного статусу. На основі цих критеріїв у Стародавньому Римі складались соціальні категорії.

За статусом свободи все населення Рима поділялося на вільних та рабів. Тільки вільне населення було повноправним. Джерелами рабства були полон, работоргівля, народження від рабів, продаж та самопродаж за борги, покарання за злочин. Раб розцінювався як власність свого господаря, який мав над ним необмежену владу. Раби не мали права на родину, і майно, придбане рабом, вважалося власністю його пана. Однак правовий статус рабів змінювався. Первісно рабство у Стародавньому Римі мало патріархальний характер. Раби особисто відповідали за вчинені ними карні злочини, хоча до них застосовувалися більш суворі покарання. Визнавалися кровнородинні зв'язки рабів. У республіканський період правове становище рабів погіршується. Раб стає об'єктом права, він розцінюється нарівні з майном. У період імперії криза рабоволодіння примусила шукати нові форми експлуатації рабів, тому їх становище дещо покращилося. Раби отримують право на майно - пекулій - частку майна хазяїна, яка надавалася рабу для самостійної господарської діяльності. З цим майном раб міг вчиняти правочини, особисто відповідати за зобов'язаннями. З часом пекулій став передаватися у спадок. Визнається право рабів на родину. Допускався навіть шлюб римської громадянки з рабом, але в цьому разі вона ставала рабинею. Обмежується влада хазяїна над рабом: забороняється вбивати своїх рабів, а вбивство раба дорівнюється до вбивства вільної людини.

Особливу категорію вільного населення складали вільновідпущеники - колишні раби, які отримали волю законним шляхом, тобто на підста