Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - 2. Громадський устрій

Створена шляхом завоювань величезна держава була строкатою за етнічним складом та економічним укладом. З урахуванням усієї її неоднорідності халіфат можна визначити як азійський варіант феодалізму, розуміючи під цим перевагу державної власності на землю та іригаційні споруди, безпосередню експлуатацію селян державою, відсутність панщини, особистого кріпосного права, розподіл державою ренти серед військово-бюрократичного прошарку, який був консолідований не денними (сеньйорально-васальними) стосунками, а чиновницько-службовими. Значний вплив на суспільний устрій мала релігійно-правова догматика ісламу, який поділяв усіх людей на правовірних (муслімів), "людей писання" (християн і євреїв) та "гяурів" - язичників. Правовірні вважалися рівними в общині - умі. Спочатку всі правовірні, у тому числі новообрані, звільнялися від усіх податків, за винятком легкого закята (1/40 майна), який призначався для роздавання милостині та допомоги жебракам. Але вже при правлінні другого халіфа - Омара новообрані повинні були сплачувати значний поземельний податок - харадж. Привілеями новообраних мусульман було звільнення від подушного податку - джизьї. Торговельний збір з мусульман брався в розмірі 1/40 вартості товару, іновірці сплачували більш високі податки. Мусульмани-воїни мали право на частку військової здобичі: вершники - 3/5, піші - 1/5; 1/5 здобичі належала пророку (халіфам). Правовірні користувалися привілеями в галузі карного права. Підкорене населення, яке не сприйняло іслам, поділялося на дві групи. Ті, хто здався без спротиву, за домовленістю ставали "людьми зіми" ("зіма" буквально - покровительство). Вони були індивідуально вільними, але неповноправними. їхні землі переходили у державну власність, а самі вони ставали орендаторами, які зобов'язані були сплачувати джизью та харадж. Зимі були зобов'язані носити на одязі особливий знак - гійяр. Населення, яке чинило опір завойовникам, оберталося в рабство, дорослих чоловіків, як правило, знищували.

У процесі завоювання левова частка здобичі діставалася верхівці "правовірних", двору халіфа, командувачам, намісникам - емірам. Рядові воїни говорили халіфу Омару: "Ми беремо участь в одних і тих самих походах, і ми повертаємося з них, чому ж ці (привілейовані) живуть у достатку, а ми залишаємося в немилості?" Мухаммед і перші ("праведні") халіфи - Абу-Бекр та Омар намагалися боротися зі здир-ництвом військових та намісників. Так, Омар забороняв чиновникам їздити на конях, носити шовковий одяг, їсти солодощі. За умови призначення на посаду описувалося майно чиновника, а при звільненні з посади "надлишки", які з'явилися під час перебування на посаді, конфіскувалися. Але всі ці егалітаристські заходи були марними. Мухаджири, анасари та їхні нащадки - намісники, полководці, чиновники швидко збагачувалися палацами, величезною кількістю рабів та прислуги. До складу панівного класу, крім арабської аристократії, входила верхівка підкорених держав: єгипетські князі, які прийняли іслам, родовита знать берберських племен в Африці, іранські землевласники-дехкани. У халіфаті селяни становили основний податковий стан і були нащадками підневільних орендаторів державних ("хараджних") земель. Селяни-мусульмани, якщо вони були власниками землі (землі "мульк"), сплачували 1/10 частку врожаю натурою. Зі скотарства, торгівлі, ремесла здіймалася 1 /40 частка прибутку - "закят". Починаючи з 700 року, з новообраних мусульман почали здіймати й харадж у двох формах: "му касам и (від 10 до 50 % врожаю) або "місахі" (від розміру земельного наділу). Дорослі чоловіки-немусульмаии сплачували до скарбниці також подушний податок - "джизыо" у розмірі 12,24 або 48 дирхамів.

У халіфаті міське життя було досить високо розвинене, але на відміну від Європи міста у Халіфаті не мали самоврядування, - тут господарювали великі феодали - нащадки арабських завойовників, іранських дехкан та пов'язані з ними багаті купці. Значного розвитку досягло ремесло. Вільні ремісники об'єднувалися в цехи з виборними старшинами. Над цехами панувала деспотична влада емірів, султанів, адміністрації. Коли, наприклад, у Газні булочники спробували встановити свої ціни на хліб, султан Махмуд Газневі наказав кинути старійшину цеху під ноги слонам. Значним впливом у містах користувалися корпорації богословів та правників, які об'єднувалися навколо місцевих шкіл богослов'я і права - медресе. Мечеті та медресе володіли землями, повітками, базарами. У деяких містах богослови, законоправники, студенти медресе становили чверть усього населення. Численні течії та секти - суніти, шиїти, хариджити, кармати, азракіти, ісмаїліти, ордени дервішей, що існували в містах, постійно ворогували між собою, що спричиняло часті озброєні зіткнення.

Селяни (раїйяти) у халіфаті особисто феодалам не належали, і з них не можна було набирати двірню, потребу в якій відчувала місцева розбагатіла знать. Челядь рекрутувалася за рахунок обернених у рабство полонених і придбаних рабів. Воїна-араба в поході завжди супроводжували слуги з рабів. Наприклад, військо арабів у битві при Сиффіне супроводжували 150 тис. рабів. Багато чорних рабів-зінджів (з острова Занзибар) працювало на розсоленні земель в Ірані. Раби поділялися на три основні групи: 1) челядь; 2) гвардійці та військові слуги (мамлюки, гулями), які виховувалися з придбаних юних рабів; 3) раби, які використовувалися на виробництві. До першої групи входила переважна більшість рабів. У халіфаті за умови панування відрядщини та відсутності панщини праця рабів у польовому господарюванні не застосовувалася, але могла використовуватися в садівництві, скотарстві та майстернях. Незважаючи на значну кількість рабів, халіфат був специфічною ("азійською") феодальною державою, яка трималася на експлуатації кріпака, що перебував у спадковій державній залежності, - раїйнята. За його рахунок годувалися величезна армія правителів та їхня челядь, чиновники, воєначальники, солдати, іктадари, власники "бератів" - документів, які дозволяли одержувати певну частку податкових збирань. За свідченням історика Рашид-ад-Діна, селяни, рятуючись від збирачів податків, "закладали двері будинків камінням, виходили і входили через покрівлі будинків та втікали через страх перед збирачами". Не знаходячи чоловіків, збирачі "хапали їхніх жінок, за ноги підвішували на мотузках і били, і жалоба, і стенання жінок підіймалися до неба". Уся історія халіфату супроводжувалася численними повстаннями і народними війнами. Особливого розмаху вони набули в Іраці, Азербайджані, Середній Азії.