Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - 2. Суспільний устрій Середньовічного Китаю

Чіткий розподіл політичної історію Китаю в Давній час, Середньовіччя та Новий час за європейськими критеріями здійснити доволі складно. Стійка багатоукладність, незавершеність процесів утворення класів, збереження пережитків патріархально-родових та рабовласницьких відносин, нерівномірність господарського та соціального розвитку різних районів значної території ускладнюють точне виділення того часового порубіжжя, з якого можна датувати початок середньовічної історії традиційного Китаю. Більшість істориків вважають, що межею, яка відділяє давній Китай від середньовічного, є імперія Тан. Але при цьому слід брати до уваги, що цей "рубіж" має тривалість у 300 років! Ще в Давньому Китаї складається велике приватне землеволодіння, засноване на різних формах експлуатації малоземельних та безземельних селян, які не втратили своєї свободи. Широкого розвитку набуває й експлуатація селянства державою шляхом вилучення ренти-податку.

Здійснюючи періодизацію держави в Середньовічному Китаї, слід ураховувати періодичні зміни династій, що царювали, і виникнення великих імперій. Держава безпосередньо відчувала на собі вплив поширених у той час народних повстань, які призводили до тих чи інших змін у соціально-класовій структурі, а також у політичних та правових інститутах.

Розпад Ханьської імперії у III столітті через концентрацію землі в руках приватних власників і потужні народні рухи 2-го-З-го століття призвів до внутрішньої смути. Відтворення державної єдності, яке розпочалося після цього, було пов'язане з процесами централізації у Північному Китаї, де було засновано династію Цзинь (265-420 роки). Цьому сприяли реформи засновника Ц пінської династії Сима Яня, на підставі яких більшу частину землі було оголошено імператорською, тобто державною власністю, а самостійних селян - податними утримувачами державних наділів. Вони поділялися на податних першого розряду - чоловіків та жінок від 16 до 60 років, які одержували "наділи у користування" (70 му землі для чоловіка і 30 му - для жінок) і "податні наділи" (відповідно 50 му та 30 му), врожай з яких повністю передавався державі у вигляді податків та сплати за землю; податні другого розряду - всі інші члени селянської родини від 13 до 15 та від 61 до 65 років, які отримували наділи в половинному розмірі. Ті, хто не досягав податного віку або перевищував його, ніяких наділів не одержували. Податні селяни, які одержали державний наділ, несли також трудову повинність.

Реформа не означала зрівнювального перерозподілу землі. Чиновники, наприклад, залежно від рангу одержували земельні наділи від 1 до 5 тис. му (1 му - 1/16 га землі), на які не накладалися податки та повинності. Ці наділи повинні були оброблятися селянами-орендаторами (від одного до 15 дворів на кожного чиновника залежно від рангу останнього).

Новий варіант надільної системи (система "рівних полів") було впроваджено 485 року в Північному Китаї при династії Північна Вей, а потім у VI та VII століттях, при династії Суй, яку було змінено династією Тан. Цю систему було поширено надалі на весь Китай. Селяни від 15 до 70 років одержували від держави земельні наділи з цільовим призначенням - під вирощування зернових, коноплі, висадження тутових дерев. Більша частина земельної ділянки (40 му для чоловіків та 20 му -для жінок), яка призначалася для висадження зернових, надавалася лише у строкове користування і відбиралася державою в селянина після перевищення ним податкового віку або на випадок смерті. Інша незначна частина земельної ділянки передавалася у спадок.

Надільна система означала не тільки зміцнення традиційної системи експлуатації податного селянства. Вона приковувала селян до землі через сільську громаду з її круговою порукою, колективною податковою відповідальністю перед державною казною. Ця система не тільки не торкалася існуючого великого приватного землевласника, а й сприяла його збільшенню. Наприклад, система "рівних полів" надавала право земельному власникові, який експлуатував залежних робітників, одержувати наділи і на них. Танське законодавство формально забороняло продаж наділів. Але численні уточнення (наділ можна було, наприклад, продати на випадок переїзду родини, з метою здійснення похоронних обрядів тощо) сприяли зростанню концентрації землі у приватних осіб, що значно поширилося, коли ці формальні заборони були фактично знято. Це збільшувало майнову нерівність селян, їхню залежність від приватних землевласників. Разом з тим у Танській імперії система "рівних полів" на певному етапі сприяла зміцненню ії економіки, пожвавленню торговельно-ремісницької діяльності у містах, певній стабілізації політичної ситуації.

Неодмінним проявом зростання великого землеволодіння стала в Танській імперії тенденція до кланового сепаратизму. Вона посилилася і у зв'язку з введенням посад військових губернаторів (цзедуші), наділених значними військовими повноваженнями для боротьби з перманентними набігами кочовиків. Губернатори перетворилися з часом на всесильних намісників, великих землевласників, які не рахувалися з центральною владою.

Система надільного землевикористання зазнала суцільної поразки у VIII столітті у зв'язку з новим "злом накопичення земель", масовим обезземеленням селян та зменшенням резервів казенних земель, які призначалися для розподілу між сільським населенням. Щоб якось відновити порушену рівновагу, упередити соціальний вибух, у 780 році в Китаї було введено нову систему "дворазового податку", за якої всі подвір'я в суворій залежності від свого майнового стану було поділено на категорії і мали сплачувати податок відповідно до розмірів свого землеволодіння, при цьому не враховувалися ні вік, ні працездатність тих, хто обкладався податком. Одночасно було знято заборони з продажів, скасовано перерозподіли землі, що створювало нові можливості для зростання великопомісного землеволодіння, яке ґрунтувалося на експлуатації малоземельних і безземельних селян-орендаторів та різноманітних категорій залежних робітників. Починаючи з другої половини VIII століття, близько половини загальної кількості землеволодарів у Китаї існувало за рахунок оброблення чужої землі. Іншу частину становив прошарок самостійних дрібних виробників, які віддали свій прибутковий продукт у вигляді податку державі. Масове обезземелення дрібних землевласників призводило до соціальних вибухів, повстань, воєн, під час яких гинули панівні династії. Унаслідок цього циклічно відновлювалися питома вага самостійних селянських господарств, традиційна система їхньої експлуатації.

Певну рівновагу державного та великого приватного землеволодіння було досягнуто з утвердженням після смут і потужних селянських повстань кінця IX - початку X століть династії Сун (Х-ХІІІ століття). Цій рівновазі сприяли реформи XI століття сунського сановника Ван Аньші, коли було ухвалено закони, спрямовані на відновлення і розвиток селянських господарств, упорядкування податкової системи на підставі введення земельного кадастру. Передбачалися заходи щодо поліпшення умов селянського землеволодіння, будівництва іригаційних споруд.

Реформи Ван Аньші було продиктовано головним чином прагненням забезпечити зростаючі потреби імператорської скарбниці. Разом з тим у реформаторському русі виявилося й прагнення зупинити "поглинання" селянських земель, обмежити зростання великого приватного землеволодіння, засильство чиновницької еліти.

Монгольське завоювання призвело до тяжких наслідків для економіки і культури Китаю, але не підірвало основ традиційної системи господарювання. Монголи поставили собі на службу китайську бюрократичну організацію, пристосовану для вибивання податків з податкового селянства. Важливо відзначити, що саме в цей час у Китаї різко зросла чисельність рабів, оброчних невільників. За династії Мін підтримувалася рівновага державного і приватного землеволодіння.

Китайське традиційне право не знало європейської концепції суб'єктивних прав особи, громадянина. У китайських кодексах та офіційних документах правовий статус особи визначався терміном "се" (колір), який указував на належність індивіда до тієї чи іншої соціальної групи, члени якої мали чітко зафіксовані обов'язки. Станові відмінності у середньовічному Китаї виявлялися більш очевидно, ніж класові. Вони охоронялися законом і традицією, що закріплювали обсяг прав та обов'язків представників не тільки певних станів, а й різноманітних розрядів титулованого ранжируваного чиновництва. Було встановлено чітку й прискіпливу регламентацію їхньої поведінки в побуті, відмінності в одязі, обрядах.

У всі часи в Китаї виділялися три станово-класові групи: "благородних", "добрих" та "підлих" людей. "Благородних" - світську і духовну знать, військове та громадянське чиновництво - було звільнено від трудових повинностей та тілесних покарань, а деяких і від податків, вони були не тільки великими приватними землевласниками, а й привласнювали значну частину коштів, що надходили до скарбниці. Так, до кінця царювання династії Мін (1368-1644 роки) загальна кількість "родичів" імператора, які мали високі титули, ранги, почесні звання, перевищувала 100 тис. чоловік. На їхнє утримання у вигляді платні витрачалося значну частину податкових надходжень.

На особливому становищі перебував непривілейований прошарок багатих купців, лихварів, великих землевласників-багатіїв, які поповнювали лави панівного класу. Станові перепони, які відокремлювали їх від "благородних", могли бути подолані, оскільки в Китаї ще на початку нової ери утвердилася офіційна практика скупівлі почесних звань та вчених ступенів. Це був найпростіший спосіб придбання права на перехід до категорії неслужилих чиновників. Вони також користувалися певними привілеями, наприклад, правом відкуплення від тілесних покарань, правом полегшення покарання за вчинений злочин шляхом зарахування рангу. В середньовічному Китаї стара родова аристократія значною мірою поступилася своїми позиціями новій служилій аристократії-чиновництву. Освічена станова група - шень-ші поділялася на дві категорії. Першу становив відносно незначний за чисельністю прошарок осіб, безпосередньо причетних до влади, - оточення правителя, його сановники та весь ієрархічний бюрократичний державний апарат; другу - величезна армія кандидатів, які одержали конфуціанську освіту, але не мали посад. Вони відігравали значну роль на місцях, у громадському управлінні, що вельми сприяло централізації державної влади Китаю.

Формально шлях до чиновницької посади було відкрито для всіх, хто за законами конфуціанської науки одержав освіту і склав іспити. Фактично ж одержати освіту й особливо ранг чиновника могли тільки діти самих чиновників. Такий порядок забезпечувався до VIII століття системою рекомендацій місцевими правителями на посаду чиновника "гідних людей".

Поділ чиновників на дев'ять розрядів, в основу яких було покладено систему сплати служби чиновника зерном у розмірі від 200 ланів до 10 тис. (дань - 103,5 літра зерна), склався ще в період воюючих царств. Ці дев'ять рангів, кожен з яких складався з двох класів, неухильно зберігалися разом з поділом на вищих, середніх та нижчих чиновників. Від рангу залежало не тільки місце у службовій ієрархії, а й престиж, і платня чиновника. Наприкінці III століття платню чиновникам зерном та грошима було замінено наділами земельних ділянок різноманітного розміру, які передавалися для оброблення орендаторам. Орендна сплата, отже, замінялася на платню. З VIII століття включно до революції 1911-1913 років чиновники одержували платню зерном та грошима. Службові наділи та "кормління" могли слугувати лише доповненням до їхньої винагороди. Дорівнювався до статусу чиновника в Китаї і статус лаоських та буддійських монахів.

Представники другої непривілейованої станово-класової групи належали до простолюдинів, "дрібного люду". Це були переважно дрібні землевласники та ремісники, на яких і покладався основний тягар податкових виплат та трудових повинностей. У III-VIII століттях у період існування державної надільної системи основна маса селян фактично перетворилася на орендаторів державних земель.

До третьої станово-класової групи "підлих людей" належали неповноправні вільні і безправні - державні та приватні раби. Крах надільної системи, розвиток великого землеволодіння призвели до зростання кількості безземельних і малоземельних селян-орендаторів, яких зазвичай прикріпляли до землі.

Неповноправна станова група складалася суціль до XIII століття з осіб, які перебували в залежності від "сильних домів". Вони використовувалися як збройна сила, напівкріпосні орендарі, наймити, що повинні були беззастережно виконувати накази хазяїна. їх били палицями, саджали до приватних тюрем, а іноді й безкарно вбивали. Вони не мали права звертатися до суду з позовом на господаря. Державні органи сприяли розшуку і поверненню втікачів-орендарів та наймитів, які не внесли вчасно платню або не відпрацювали строків, зазначених у контракті. Лише у 1727 році було формально заборонено самовільне покарання хазяїнами залежних від них робітників.