Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - 2. Суспільний устрій

Касти. Індуїзм закріпив населення за численними кастами і вимагав дотримання кастових відмінностей. Вищими кастами, як і до цього, вважалися брахмани (жерці) та кшатрії (воїни); за ними йшли купецькі (торговельно-лихварські) касти, а потім значна кількість землеробських та ремісницьких каст. Внизу кастової ієрархії знаходилася каста "недоторканних".

Соціальний статус і правове становище вищої варни брахманів зазнавали у цілому незначних змін. Це пояснюється тим, що індуїзм, який прийшов на зміну брахманізму, не торкнувся привілеїв брахманів.

Інші варни у період феодалізму перетворюються на касти з їхньою неоднорідністю та багаточисельністю груп. В Імперії Моголів кастова належність часто вже не відповідала фактичному майновому та соціальному становищу людини. Траплялося так, що людина вищої касти ставала упослідженим селянином. Ісламські правителі Делійського султанату не могли радикально змінити общинний устрій і методи господарювання, які складалися в Індії протягом століть, але деякі елементи мусульманського права внесли в аграрний устрій Індії. Для утримання армії були обернені у державну власність землі багатьох вигнаних та знищених у війнах індійських феодальних родів. Державна власність була двох видів - халіса та ікта. Із земель халіса податок збирали чиновники фіска. Цей податок зазвичай встановлювався навмання, без точного обмірювання і отримувався з громадського старости, податок же по дворах розподіляла сама громада. Прибутки від таких земель ішли на утримання двору та тих посадових осіб і воїнів, які отримували свою платню натурою або грошима. Власністю держави також вважалися деякі ліси і луки. Основна частина державних земель роздавалася в умовне службове використання - ікту. Так іменувалися і невеликі ділянки, володарі яких називалися іктадарами або ваджхдарами (ті, хто мав жалування), і великі "кормління", голови яких звалися мукта. Ваджхдари збирали податки самі або через своїх збирачів з виділених їм сіл. Ділянки іктадарів могли з часом перейти до категорії приватного феодального володіння, яка називалася мілк, або інам. Що стосується мукту, то значну частину податків, що збиралася ними, вони повинні були віддавати до скарбниці. Держава визначала розмір і форму (натуральну чи грошову) земельного податку. Частина зібраного податку йшла на утримання мукта та його найманих загонів. Утримання було умовним, пов'язаним з посадою і не передавалося у спадок.

У Делійському султанаті існувала і категорія приватних земельних власників, які вільно відчужували свої володіння і брали ренту відповідно до звичаїв, без державного втручання. Таких володарів було порівняно небагато. Це в першу чергу мечеті, охоронці "святих місць", головним чином гробниць шейхів, улеми (мусульманські богослови), поети, деякі представники чиновницької знаті і незначна кількість купців, які придбали ці землі (зазвичай їх називали мульк) шляхом купівлі. Важливим джерелом утворення приватної земельної власності типу мульк було також розчищення джунглів. Але такого роду власність зберігалася лише тоді, коли нове поселення у джунглях засновував феодал, здатний відстояти своє володіння від посягань фіску.

Зміни, що сталися у формах феодального землеволодіння, мало торкнулися основ селянського життя. Як і раніше, зберігалася сільська община (джаміят). Староста став усе більше розглядатися як державна повноважна особа, і за це йому передбачався невеличкий вільний від оподаткування наділ. У самій общині стала сильно відчуватися майнова нерівність. Разом з тим у період Делійського султанату продовжилися зростання населення і розорення джунглів. З'явилися нові поселення, стало застосовуватися більш сумлінне оброблення землі. У Делійському султанаті зросла кількість ремісницького люду. Зустрічалися ремісницькі поселення і міські посади, головним чином ткачів, а також зброярів, мідників та ін. Ремесло залишалося кастовим заняттям. Делійські султани для потреб двору часто організовували великі ремісницькі майстерні, які називалися кархана. Зросла караванна торгівля між Індією та мусульманським Сходом. Оскільки основою армії в Делійському султанаті була кіннота, то постачання коней було однією з головних статей індійського імпорту. Звичною була работоргівля. Продавали захоплених у полон, пригнаних із Середньої Азії та Персії, обертали в рабство населення індуських князівств, проти яких оголошувався джихад ("священна війна"). Рабів використовували головним чином як домашніх слуг. Для розвитку внутрішньої торгівлі велике значення мало захоплення Декана.

Численні побори та повинності заважали розширенню торгівлі та ремесел у Делійському султанаті. Крім закяту, прийнятого в усіх мусульманських країнах і сплачуваного крамарями і ремісниками у грошовій формі в розмірі 2,5 % від вартості товару, сплачувалися збір на користь містоначальника, мустагал (податок на зайняту будинками та ятками землю), різноманітні дорожні мита біля застав та річкових переправ.

У цей період з'являються нові міста. Згадується про розширення, збільшення та прикрашення старих. Головним чином це адміністративні центри і ставки військ, оскільки торгівля і ремесло були в основному пов'язані з обслуговуванням феодалів та армії. Міста виникали також на "святих місцях", де було скупчення паломників і влаштовувалися ярмарки. Найчисленнішим класом в імперії були селяни, котрі, як правило, проживали селянською громадою. Вони сплачували ренту державі у вигляді податку з землі. Хоча уряд і був зацікавлений у безперервному надходженні цієї ренти-податку, однак у господарську діяльність селян ні держава, ні феодали не втручалися. Долею держави була оголошена третина врожаю. Такий податок сприймався як "справедливий", але інколи селяни не могли його сплатити. Тоді податок збирався за допомогою військ. Оброблення землі було державною повинністю, і збирачеві податків наказувалося суворо стежити за тим, аби засівалася вся придатна площа. Для впорядкування збирання податку Акбар ввів у центрі своєї держави обмір усіх орних земель.

Сільська громада у Могольській Індії була складним організмом. Як володар землі вона мала право розпоряджатися незначною територією навколо одного села, і громадська верхівка відала розподілом і збиранням податків із землі, що оброблювалася на цій площі. Але общинні ремісники та слуги мали свою постійну клієнтуру іноді у декількох селах. Так, кожне село мало своїх стражника й охоронця полів, але один коваль міг обслуговувати два села, один ювелір - п'ять сіл тощо. Член громади одного села міг додатково придбати наділ землі як неповноцінний утримувач у сусідському поселенні. Староста і писар, з одного боку, були представниками громади, а з другого - перебували на державній службі. За збирання податків, за умови повної сплати належної з села суми, старості надавалася неоподаткована ділянка у розмірі 1/10 усіх тяглових земель цієї громади.

Складно позначився на селянах перехід з натурального податку на грошовий. Індійський селянин для одержання грошей був змушений тепер сам або за допомогою громадського старости частіше звертатися на ринок для продажу своїх продуктів, потрапляючи у більшу залежність від купця і лихваря. Хоча багато дрібних податків було скасовано, феодали продовжували їх стягувати, при цьому тільки на свою користь.

Крім сплати податків, селянство повинне було ще деколи працювати безкоштовно на державу, головним чином на спорудженні фортець, міст та ін. Ця повинність називалася бегар. Звідси можна зробити висновок про те, що, крім землі громади, існувала також державна земля, праця на якій для селян була обов'язковою.

В Імперії Великих Моголів існували дві форми державної власності на землю - халіса та джагір. Уся завойована територія надходила до фонду державних земель, який називався халіса. З цього фонду уряд роздавав джагіри, а також жалування священнослужителям та богословам. Халіса була суто державною власністю.

Джагір - умовне жалування. Той, хто його одержував, був зобов'язаний утримувати відповідні до величини джагіру загони військ, з яких і складався основний кістяк армії правителя. Земля, віддана у лжагір. продовжувалася вважатися державною власністю. Розмір, спосіб і форма одержання земельного податку визначалися державою: володіння джагірада зазвичай не передавалися у спадок і після смерті володаря відходили до казни. У джагірада могли відібрати одне володіння і замість нього надати йому інше, при цьому в іншій частині країни.

У Імперії Великих Моголів існувала також приватна земельна власність феодалів-заміндарів. Замін/шрами при Акбарі називали підкорених князів або князьків, які визнавали сюзеренітет Імперії Моголів і погоджувалися сплачувати данину, при цьому її розмір залежав від реального співвідношення сил на момент підкорення. Податкове відомство моголів не втручалося у стосунки заміндара з його селянами. Заміндар по суті стягував не поземельний податок, а ренту, і сам установлював розміри й методи її збирання відповідно до звичаїв. Володіння замін дарів офіційно передавалися у спадок, хоча вимагалася жалувана грамота сюзерена щодо вступу у володарювання; однак це мало значення лише на випадок боротьби декількох претендентів на заміндарство.