Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - Джерела права

Основним джерелом права у період, що розглядається, є правові звичаї. Вони органічно інтегрувались у феодальні стосунки, які функціонували на основі приватного права. Більшість норм феодального права засновувалася на традиції і стала обов'язковою внаслідок їхнього багатократного повторення. Правові звичаї засновувалися на поняттях колективної відповідальності, помсти, співмірної власне заподіяній шкоді, примирення сторін, клятви. З часом учені-правники здійснюють спробу систематизувати звичаєве право ("Звичаї феодів", "Звичаї Барселони", "Саксонське зерцало").

Важливе значення мало договірне право, зафіксоване у хартіях та жалуваних грамотах. Хартії являли собою саме договори між феодалами і городянами, королівською владою і вільним населенням. У таких хартіях закріплювалися права-привілеї та обов'язки васалів, городян, селян. Вони скріплювалися складанням колективної присяги. Феодальне право розвивалося також у формі прецедентів - рішень, які ухвалювалися судами або органами самоврядування в окремих випадках. Вони записувалися і в подальшому застосовувалися за аналогією. Норми загального характеру, зафіксовані в нормативно-правових актах (законодавстві), з'явилися порівняно недавно. Вони стають важливим джерелом через зміцнення королівської влади і з розвитком міського самоуправління.

В "азійському" типі феодалізму правові системи мають свої особливості. У країнах ісламу право нероздільно пов'язане з догмами релігії і засновується на священній книзі мусульман - Корані, у Китаї -на традиціях конфуціанства, в Індії - значною мірою на традиціях індуїзму.

Феодальна власність. Алод, бенефіцій, феод

Під впливом римських інститутів власності у германських племен відбувається перехід до вільної від родових та общинних обмежень земельної власності -алоду. Поняття "алод" уперше з'являється в Салічному законі. Спочатку алоїдальна власність являла собою общинний наділ великої родини, який успадковувався за чоловічою лінією. "Ранній" алод був неповною власністю, володінням, яке обмежувалося верховною власністю общини і правами великої родини, але з тенденцією до перетворення на приватну власність. До VII-VIII століття алод як нероздільна земельна власність припиняє своє існування і перетворюється на вільно відчужувану індивідуальну власність. Відчуженню підлягали поля та орні ділянки, луки і навіть ліси. Отже, під алодом розумілася відчужувана індивідуально-сімейна земельна власність, яка передавалася у спадок. Вона ще не є вільною приватною власністю, але володар одержує значну свободу розпоряджатися нею. З розвитком феодалізму в Х-ХІІ століттях алоди дрібних власників перетворюються на залежні селянські утримування. Слабка державна влада була не в змозі захистити індивідуальні права всього підвладного населення, тому з послабленням общинних зв'язків у слабких соціальних суб'єктів виникала потреба в захисті. Це зумовлювало виникнення особистої і майнової залежності селян від великих землевласників, яка оформлювалася у вигляді угоди комендації (покровительства). Натомість господар брав на себе майже всі права і обов'язки державної влади стосовно підвладного (судові, охоронні, адміністративні функції"). Таким чином, відбувалася феодалізація алоду, коли він лише юридично залишався вільною власністю, а фактично включався до сеньйорії як залежне селянське утримування.

Одночасно формується велике феодальне землеволодіння на правах власності. Його джерелами були королівські земельні пожалування в повну безумовну власність (алод) наближеним і церкві, розшарування общини, насильницьке захоплення громадських земель. З часом феодальна власність набуває умовного характеру володіння землею, на основі чого між феодалами утворюються стосунки сюзеренітету-васалітету. Великі феодали значну частину земель роздавали своїм васалам в умовне утримування. Спочатку землі передавалися у по-життєве умовне утримування - бенефіції (реформа Карла Мартелла VIII століття). Якщо бенефіціарій відмовлявся нести кінну військову службу або розоряв господарство, то бенефіцій можна було відібрати. Після смерті дарителя або одержувача бенефіції землеволодіння поверталося первісному власникові або його спадкоємцям. Для того щоб подовжити володіння бенефіцієм, потрібно було відновити пожалування (укласти нову угоду зі спадкоємцями).

До XI століття довічне землеволодіння перетворюється на спадкове умовне утримування - феод (чи лен). Власником феоду вважалися одночасно і його безпосередній утримувач (васал), і сеньйор (той, хто пожалував землеволодіння). Передавання феоду від сеньйора (первісного власника) васалу (утримувачу землі) називалося інвеститурою. Входження у володіння супроводжувалося урочистою церемонією з принесенням клятви вірності сеньйору: васал публічно визнавав себе "людиною" іншого феодала. Васальний договір чітко фіксував обов'язки сторін. Сеньйор повинен був забезпечувати захист васала та його земель від третіх осіб. На випадок смерті васала сеньйор мав бути опікуном малолітніх спадкоємців васала, а також оберігати його вдову та дочок. Васал зобов'язувався визнавати верховенство сюзерена (сеньйора), нести військову службу (40 днів протягом року), брати участь у судових зборах під керівництвом сюзерена, надавати грошову допомогу (при викупі з полону, посвяченні у лицарі старшого сина, заміжжі дочок). Відмова від виконання васальних зобов'язань була підставою для втрати феоду. Останній міг вільно відчужуватися, але разом із землеволодінням переходили обов'язки нового володаря служити сюзерену.