Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - Станово-представницька монархія

Станово-представницька монархія у Західній Європі охоплює ХШ-ХУ століття. Для неї характерними є скорочення феодальних прав і посилення державної (королівської) влади. Економічні передумови її виникнення були пов'язані зі зростанням міст, розвитком товарного виробництва і торговельних зв'язків. Руйнується натуральний характер феодального господарювання: натуральні повинності замінюються грошовою рентою. У перебігу комунального руху X-XIII століть міста набувають самоврядування (комуни). Соціальні передумови виникнення станово-представницької монархії були пов'язані з консолідацією станів (соціальних груп з успадковуваним правовим статусом). Перший стан - духівництво - наділялося податковим та судовим імунітетами, звільнялося від державної служби і повинностей, мало власні фінансові джерела (церковну десятину, пожертвування). Наступний стан - дворянство - володів монополією на земельну власність, судові привілеї, звільнявся від державних податків. Єдиний обов'язок - військова служба (спочатку сюзерену, потім державі). Третій стан - міщани, вільні селяни - населення, що оподатковувалося і не володіло особистими та майновими правами.

Таким чином, утворюються економічні та соціальні передумови для централізації держави, виникнення королівської влади. Сеньйоральне законодавство у період станово-представницької монархії знищується загальнодержавним (королівським) законодавством. Так, у Франції обґрунтовується положення, відповідно до якого король може створювати закони за своїм бажанням, не питаючи згоди васалів чи королівської курії. Королівська влада у цей період набуває права верховного суду. В 1260 році Людовик IX створив спеціальний судовий орган - вищий суд Франції (скликався чотири рази на рік, складався з призначених королем духівників, легістів, лицарів). В Англії Генрих II увів у практику діяльність виїзних сесій королівських суддів. Судді наділялися надзвичайними повноваженнями (судовими, адміністративними, фінансовими). Право на подання позову до королівського суду мало все вільне населення. У королівському суці не застосовувалися ордалії та судові поєдинки, розслідування проводили судді та шерифи. Вирок виносився за участю 12 присяжних засідателів. За станово-представницької монархії обмежується феодальний імунітет: феодали позбавляються своїх армій, права карбувати монету та збирати податки, встановлюються єдина грошова одинця та державні податки. Королівська влада перестає залежати від феодального ополчення і використовує загони найманців. Тепер вона спирається на станово-представницькі установи. У процесі централізації державна влада зіштовхувалася з потужною феодальною опозицією, тому королівська влада знаходить соціальне опертя серед станів, оформлюється політичний компроміс між королем і станами. У XIV столітті виникають відповідні станово-представницькі установи - Генеральні штати у Франції, парламент в Англії, ландтаги у німецьких князівствах. Представники першого стану призначалися в них королем, дворянство та городяни обирали своїх представників. Станові установи мали відповідні функції, давали згоду на введення нових податків, мали право звертатися до короля з проханнями, скаргами на королівську адміністрацію.

У пізньому Середньовіччі (ХУІ-ХУІІ століття) розпад феодального ладу і розвиток буржуазних стосунків формують передумови для виникнення абсолютизму. Економічні передумови були пов'язані з необхідністю створення єдиного економічного простору, раціоналізацією системи оподаткування. Тому в період абсолютизму проводиться політика протекціонізму (державна підтримка промисловості) та меркантилізму (створення активного зовнішньоторговельного балансу). Соціальні передумови визначалися зацікавленістю широких соціальних кіл (городян, селян, нижчого дворянства) встановленням єдиного громадського порядку і припиненням свавілля з боку феодалів. Політичні передумови визначено територіальним об'єднанням і виникненням національних держав, що потребувало раціоналізації адміністративного управління. Форма правління у цей період виступає у вигляді абсолютної монархії, за якої державна влада цілком і необмежено належить монарху. Визначення сутності абсолютизму викликає дискусії: одні дослідники стверджують, що абсолютизм гарантує перевагу дворянства; інші - що він являє собою компроміс між дворянством та буржуазією. Скоріше за все, абсолютизм - це рівновага між даними станами, які рівною мірою потребували державної підтримки. Абсолютизм виконував об'єктивні завдання, які ставилися перед державою.

Верховне державне управління тепер зосереджувалося в руках короля, який набуває необмеженої законодавчої, виконавчої, судової, військової влади. Утверджується уявлення щодо пріоритету суверенітету та необмеженої влади короля ("Держава - це я"), тобто король визнавався єдиним джерелом будь-якої влади у державі. Королівська влада набуває політичної самостійності, перестає використовувати станово-представницькі органи. Опертям королівської влади стають регулярна армія та централізований бюрократичний апарат. Зникають виборні посади у місцевому самоврядуванні: всі посадові особи призначаються королівською адміністрацією. Вводиться єдинорідна система управління в центрі і на місцях, виникають спеціалізовані служби, розгалужена поліційна система, проводиться попереднє розслідування злочинів. За дворянським станом закріплюється домінуюче становище в державному житті.

У різних державах абсолютизм мав свою специфіку. Країною класичного абсолютизму вважається Франція. Для Німеччини характерний княжий абсолютизм, оскільки він склався в умовах окремих німецьких князівств, у той час як імперія залишалася децентралізованою. Найбільшими абсолютистськими державами стали Австрія та Пруссія.

Англійський абсолютизм одержав назву "незавершеного", оскільки поряд із сильною королівською владою існував парламент, зберігалося місцеве самоврядування, була відсутня постійна армія.

Розпочинаючи вивчення держави і права феодальної Європи, необхідно уявити собі її загальні географічні та історичні контури. Європа (йдеться про Західну Європу) - це по суті величезний півострів - західне завершення Євразійського континенту.

Більшість етносів (народів) Європи - індоєвропейського походження. Починаючи з перших століть нашої ери, під час Великого переселення народів, загальний їхній рух ішов зі Сходу на Захід. Якщо визнати, що колискою індоєвропейців (VI-V тисячоліття до н.е.) були північні нагір'я Ірану, то предки греків, римлян, скіфів, хеті ів, германців, кельтів (галлів), слов'ян, індоарійців розтікалися звідти на Захід і на Схід (нез'ясованим залишається походження давніх шумерів, грецьких пластів, мілойців та ін.), але в цілому рух народів ішов зі Сходу на Захід, отже, Європа на початку перших століть являла собою киплячий казан народів. Основу етнічної, а відповідно й політичної історії народів Європи становили етноси, які брали свій початок від індоєвропейської спільноти. У І столітті н. е. загальна картина політичної історії виглядає таким чином. Європа належить Риму (у будь-якому разі - до Рейну), Схід - Китаю. Послаблення Риму супроводжується посиленням активності германців та слов'ян, разом з тим на європейську арену виходять зі сходу готи, гунни, авари, болгари, з півночі -нормани. Могутній донедавна Рим руйнується під ударами германців, залишаючи після себе Східну Римську імперію (Візантію). На Близькому Сході з Візантією конкурує Іран. На місці Західного Риму утворюється молода імперія франків - колиска майбутніх Франції та Німеччини. У цей час на Аравійському півострові формується молода і войовнича держава - Арабський халіфат. Араби завойовують Іран, Північну Африку, Іспанію, Середню Азію, беруть під свій контроль Середземномор'я, витісняють Візантію (їй доведеться пасти у 1453 році під ударами тюрків-огузів). У другій половині І тисячоліття н. е. долю історії визначають чотири основні гравці - Халіфат, Візантія, Імперія франків та Китай. Доля європейського світу багато в чому визначається співвіднесенням сил Арабського халіфату та Імперії франків.

Політична географія ранньофеодальної Європи

В історико-політичному плані Європа являє собою спільний театр (точніше, загальний киплячий казан народів і племен). Тут ще немає французів, німців, італійців, іспанців, англійців - є франки (салічні та рипуарські), сакси, алемани, юти, бавари, тевтони, фризи, є галли (кельти), готи, гуни, лангобарди, брити, є поляни, древляни, сіверяни, угри; немає ще Франції, Німеччини, Англії та інших держав, їм те належить сформуватися. Деякі з регіонів Західної Європи набули історичних назв, і нам буде легше розібратися щодо формування європейських держав, зокрема Франції та Німеччини, якщо уявлятимемо собі Європу в її історичних областях (уже зазначалося, історичні області, історичні імена, події не повинні бути порожніми іменами). Із заходу на схід на Піренейському півострові розташовано Кордовський халіфат (майбутня Іспанія); в районі Піренейських гір - Іспанська марка, північніше її Басконія, далі Аквітанія, північніше її - Нейстрія. Ці області утворюють Західно-Франкське королівство - основу майбутньої Франції. На Схід від цих регіонів розташовані, з півдня на північ, Прованс, Бургундія, Ельзас, Лотарингія, ще північніше - Фрисландія (Ельзас і Лотарингія - об'єкт вічних суперечок між Францією і Німеччиною). Ця частина Європи при розподілі Франкської імперії дістанеться разом з Італією і Ломбардією Лотарю. Східні території, з півдня на північ, - Алеманія, Баварія, Тюрингія, Саксонія утворять основу майбутньої Німеччини. Перелічені області склали територію Імперії франків - родоначальниці сучасних Іспанії, Франції, Італії та Німеччини.