Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - 5. Розвиток загального права і "права справедливості" в Англії в післяреволюційний період (друга половина ХVІІ-ХІХ століття)

Депутати нижньої палати парламенту представляли в основному невеличкі міста і поселення (часто - "гнилі містечка"). Система виборів здійснювалася в такий спосіб, що депутати фактично призначалися землевласниками. Лондон з півмільйонним населенням мав лише чотири місця в парламенті, а в "кишенькових" містечках проживали три-чотири виборці, які обирали свого депутата. Депутатськими місцями часто торгували. До палати общин могли бути обрані особи, які мали річний прибуток у містах не менше 500 фунтів, у селах - не менше 300 фунтів. Право обирати у 1832 році мало лише 5 % дорослого населення (247 тис. чоловік). У 1793 році депутатів обрали 160 виборців. Реформа 1832 року ліквідувала 56 сільських "гнилих містечок", знизила ценз для виборців до 10 фунтів стерлінгів і передала містам 143 місця у палаті общин. Право обирати одержало 376 тис. чоловік (з 12 млн населення).

Демократизація виборчого права виявилася в реформі 1867 року, проведеної під впливом чартистського руху. У результаті цього ще більше скоротилося представництво містечок і невеликих міст. Майновий ценз у графствах знизився до 5 фунтів стерлінгів річного прибутку, виборчі права одержали нові міські прошарки, у тому числі ремісники і робітники. Міста одержали 340 із 650 місць у палаті общин, виборчий корпус досяг 3 млн чоловік.

Виборча реформа 1884-1885 років усунула строкатість виборчих цензів і продовжила перерозподіл округів на користь великих міст. Представництво виборчих округів було чітко пропорційним чисельності населення. Унаслідок цього в Англії встановилося всезагальне чоловіче виборче право, яке рівною мірою поширювалося на мешканців міст і графств. Вибори проходили за мажоритарною системою, коли мандат одержував депутат, який набрав відносну більшість голосів. У 1883 році було ухвалено закон про карну відповідальність за підкуп виборців. Реформи виборчого права відповідали здійсненим раніше заходам щодо демократизації політичної системи Англії і сприяли наділенню реальною владою представників буржуазних кіл. Однак у виборчому праві залишилися феодальні пережитки: жінки не мали виборчих прав, деякі категорії осіб мали подвійне представництво. Ці недоліки було усунено в Англії вже в XX столітті.

5. Розвиток загального права і "права справедливості" в Англії в післяреволюційний період (друга половина ХVІІ-ХІХ століття)

Після буржуазної революції в англійській правовій системі зберігався дуалізм джерельної бази. Правовідносини у країні регулювалися загальним правом, виробленим системою королівських судів, і "правом справедливості", яке функціонувало в межах Суду лорда-канцлера. Загальне право, яке виникло в епоху Середньовіччя, і "право справедливості" становили кістяк англійського права, переважаючи за значенням статутне право, тобто писане законодавство, навіть після його модернізації у другій половині XVII століття.

Гармонійному розвиткові острівного права у післяреволюційний період перешкоджали суперечності між прецедентним правом і суддівським правотворенням. Незважаючи на те що загальне право виникло у межах королівських судів і у свій час сприяло зміцненню королівської влади, після революції середини XVII століття спостерігається зростання його авторитету і впливу. Загальне право на той час сприйняло принцип прецеденту, який протидіяв посиленню абсолютизму. Самі королівські судді стали вважати себе не "слугами короля", а "слугами права". Що стосується "права справедливості", то воно не було обмежено рамками прецедента і тому активно використовувалося королем при проведенні відповідної політики у галузі права і судочинства. Голова "суду справедливості" - лорд-канцлер - був одночасно вищим судовим чиновником короля. У межах цього джерела права діяло правило: "судді повинні бути левами, але левами при троні".

Зміни, які відбувалися після революції 1640-1660 років, торкнулися обох джерел. У межах "суду справедливості" розвивається інститут

"довіреної власності" (траст), що означало розширення прав власників стосовно розпорядження своїм майном. Ця обставина мала особливе значення в умовах збереження феодальних конструкцій власності, які обмежували можливість розпоряджатися "реальними речами".

У загальному праві в післяреволюційний період спостерігаються відходження від жорсткого принципу судового прецеденту і розширення суддівського правотворення. Найчіткіше ця тенденція виявилася при головному судді Мансфілді (1756-1788 роки), який став автором низки судових доктрин, що застосовуються і в сучасній судовій практиці. Його називали першим національним суддею, який говорив мовою живого права. У цей період були скасовано багато феодальних пережитків, які перешкоджали закріпленню приватної власності. Канули в лету найархаїчніші норми, що регулювали спадкове і договірне право в період феодалізму. Припинило існувати корпоративне купецьке право. Мансфілд заклав основи сучасного судочинства шляхом введення апеляційного суду і права сторін надавати докази в суді.

У процесі своєї еволюції загальне право набуло раціоналізму, гнучкості та значного ступеня стабільності. Але у XVIII столітті воно стало застигати як джерело права, втративши адаптивну здатність. Залишаючись джерелом середньовічного права, воно не змогло регулювати правовідносини в буржуазному суспільстві, яке будувалося на принципово інших основах. Його модернізація в післяреволюційний період дала лише тимчасові результати. Тепер воно неодмінно мало поступитися парламентському законодавству - єдиному джерелу права в демократичній державі, тому основною тенденцією розвитку англійського дуалістичного права у XVIII - XIX століттях стало спочатку зближення загального права і "права справедливості", а потім їхнє злиття.

Реалізації цієї тенденції сприяла судова реформа 1873-1875 років. Вона ввела одноманітність правової системи Англії шляхом усунення не тільки суперечностей між загальним правом і "правом справедливості", а й між іншими джерелами феодального права: статутами парламенту, нормами канонічного права, торговельним купецьким правом тощо. Реформа включала два закони щодо судоустрою від 1873 та 1875 років, які одночасно набули чинності 1 листопада 1875 року. Реформа об'єднала систему королівських судів з Судом лорда-канцлера, створивши єдиний Високий суд. Він міг застосовувати у своїй практиці норми як загального права, так і "права справедливості". Таким чином виникла єдина система прецедентного права. Найбільшою мірою злиття торкнулося організаційно-судових і процесуальних норм, які тепер відзначалися одноманітністю.

Для розгляду дрібних справ було створено суди графств, де судді призначалися лордом-канцлером з числа досвідчених адвокатів, стаж практичної роботи яких мав перевищувати сім років.

У перебігу реформи виникли суди у справах щодо спадщини і розлучень, виведені з-під церковної юрисдикції.

Закони 1873 і 1875 років оформили створення Верховного суду, якому було передано юрисдикцію всіх вищих судів загального права і "права справедливості". Він включав Високий суд та Апеляційний сул. До компетенції першого входили юрисдикція судів загального права: суду казначейства, суду королівської лави і суду загальних позовів, а також розгляд апеляцій на рішення судів графств. Апеляційний суд спочатку розглядав скарги на рішення Верховного суду, а потім одержав право приймати позови щодо повторного розгляду справ у порядку повного перегляду.

Отже, у другій половині XIX століття в Англії остаточно склалася нова судова система, заснована на доктринах верховенства права і судового прецеденту. Верховенство права означало, за концепцією Е. Кока, що ідея права є вищою за будь-який закон, від кого б він не походив. Цю ідею можна розглядати як аналог більш загальної теорії правової держави. Доктрина судового прецеденту зводилася до того, що рішення Високого суду, які становили прецедент, були обов'язковими для юридичної практики нижчих судових інстанцій.