Історія держави і права України - Музиченко П.П. - 5.7. НАСТУП КАТОЛИЦИЗМУ. БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ

Після Люблінської унії різко посилюється польсько-католицька експансія на українські землі. Проти католицької пропаганди рішуче виступали церковні братства, які згодом перетворюються в центри народно-визвольної боротьби українського народу. Реформаційний дух, який заполонив у XVI ст. всю Західну Європу, відродив до життя і православну Церкву.

Реформаційний рух

Позитивним наслідком реформаційних рухів було пробудження зацікавлення в рідній мові. Було здійснено переклад Святого Письма на українську мову (1561 р.), засновано друкарні (1578 р.), звідки в світ виходили православні книги.

Реформаційний рух у Західній Європі викликав негативну реакцію католицької Церкви, яка розпочала проти нього нещадну боротьбу.

Ще у 1534 році було засновано орден єзуїтів, який зібрав значні інтелектуальні сили і взяв до своїх рук справу виховання молоді. У1564 році король Сигізмунд 11 Август запросив єзуїтів до Польщі. Здобувши перемогу над протестантами, єзуїти зосередилися на критиці схизматів, як вони називали православних. Незабаром, після 1569 року, єзуїти рушили в Україну, засновуючи свої колегії у Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві.

Активно діяли єзуїти на політичному поприщі. Вони створили теорію єдності держави і католицької Церкви, де обґрунтували ідею польського месіанізму, яку, перш за все, повинен був прийняти український народ. До цього треба додати принизливе становище православних, позбавлення їх права займати вищі посади, позбавлення православних священиків права засідати в Сенаті поруч з католицькими єпископами, позбавлення православних права відправляти церковні обряди тощо. Все це негативно відобразилось на становищі православної церкви.

Українська знать, яка не хотіла розлучатись зі своїм соціальним статусом, стала зрікатись православної віри. За короткий час до католицької віри перейшли Заславські, Вишневецькі, Слуцькі, Масальські, Чарторийські, Коропинські, Сангушки та ін. Тільки лічені українські магнатські роди лишалися відданими старій вірі. Давні традиції домінували серед дрібної української шляхти, але політично і економічно ця соціальна верства була надто слабкою, щоб зупинити процес окатоличення та полонізації. Зрада панівної верхівки української знаті мала тяжкі наслідки для всього народу. Україна втратила верству, яка могла впливати на політику Речі Посполитої з врахуванням інтересів українського народу.

Берестейська унія 1596 року

З моменту розколу християнсько! Церкви в 1054 році ідея возз'єднання розглядалася як католиками, так і православними. Найбільш близькою до здійснення ця ідея була на Флорентійському соборі 1439 року. Але на шляху християнської єдності завжди стояли століття взаємних звинувачень та підозри.

У XVI ст. католицька Церква підпорядкувала питання вірувань своїм економічним та політичним інтересам. Унія Церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану, котрий був у християнстві до розколу, а як приєднання православної Церкви до католицької з обов'язковим затвердженням верховенства римського папи та визнання католицьких догматів єдино істинними. Отже, йшлося не про об'єднання на рівних засадах, а про приєднання східної православної Церкви до західної.

Посилення кріпосного права загострило соціальні конфлікти в Україні. Страх перед вибухом народного гніву часто був причиною, що стримувала перехід верхівки української шляхти та духовенства у католицизм. Тоді в Речі Посполитій вирішили змінити релігію для українського народу, для чого задумали створити нову, уніатську Церкву, що мала стати перехідним містком до повного панування католицизму в українських землях, зберігаючи при цьому обряди православ'я, їхню відправу церковнослов'янською мовою і календар, але визнаючи при цьому адміністративну зверхність Ватикану.

У1582 році папа Григорій XIIІ провів так звану "календарну реформу", яка ще більше посилила розбіжність між католиками та православними. Відтепер вони святкували християнські релігійні свята (Різдво, Великдень тощо) в різний час.

Як не дивно, але безпосередня ініціатива щодо укладення унії виходила від православної сторони. У 1590 році православний єпископ Львова Гедеон Балабан порушив питання про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів у Белзі. Окрім Балабана, докладніше вивчити це питання погодилися ще три єпископи. В червні 1595 року вони вирішили укласти унію з Римом. Наприкінці 1595 року папа Климент VIII оголосив про офіційне визнання унії.

Коли звістка про унію дійшла до українського народу, обурення та гнів не мали меж. Для розв'язання конфлікту на початку жовтня 1596 року в Бересті було скликано церковний собор для офіційного проголошення унії. Собор відразу ж розколовся на два окремі собори — православний і уніатський.

Уніатський собор під проводом київського митрополита М. Рогози підписав унію, присягнув на вірність Папі Римському, хоча ніяких повноважень на цей акт від константинопольського патріарха він не мав.

Православний собор відкинув унію й оголосив про позбавлення духовної влади відступників. Учасники собору, яких було значно більше, ніж учасників уніатського собору, підписали протест проти унії і надіслали його з делегацією до короля. Проте Сигізмунд II затвердив рішення уніатів.

Згідно з цим рішенням уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків: шляхта, яка прийняла унію, одержувала право займати державні посади нарівні з католицькою шляхтою. Уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Отже, православна Церква стала по суті протизаконною.

Те, що розпочалося як намір здійснити об'єднання християнської пастви, закінчилося ще більшим розколом, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна і уніатська, або греко-католицька. Але, незважаючи на погрози польського уряду, православні виступили на захист своєї віри. Лише несприятливе зовнішньополітичне становище Речі Посполитої на початку XVII ст. спонукало сейм у 1603 і 1607 роках зробити ряд поступок. Зокрема, сейм оголосив про припинення переслідування православних.

Але боротьба українського народу проти унії, особливо опір козацтва на початку 30-х років XVII ст., не вщухали, і польський уряд змушений був видати "Статті для заспокоєння руського народу", які узаконювали існування православної Церкви. Проте наступ католицизму та уніатства на православних не тільки не припиняється, а ще більше посилюється.