Історія держави і права України - Музиченко П.П. - 5.8. ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА

Якщо польському уряду і вдалося після Люблінської унії поширити на українські землі адміністративно-територіальну систему та діяльність державних органів Речі Посполитої, то з правом було складніше.

У Польщі на той час не існувало єдиної правової системи. Ні Статут Ласького 1516 року, ні "Артикули" Генріха Валуа 1573 року не вирішували проблему кодифікації права. Уряд створював збірники, які охоплювали видані раніше статути та конституції, а також норми польського звичаєвого права, роль якого в регулюванні суспільних відносин була досить значною.

Литва, а отже, і українські землі, мала досить розвинену систему права. І тому після Люблінської унії можна говорити про рецепцію Річчю Посполитою тієї правової системи, яка склалася у Великому князівстві Литовському. Перш за все, II Статут 1566 року залишався чинним у Литві і на українських землях (Волинь, Поділля, Київщина). Після прийняття III Статуту 1588 року він стає головним джерелом права в українських землях. У містах, які мали право на самоврядування, діяли норми магдебурзького права. Характеристику цих джерел права ми розглянули в попередньому розділі.

З формуванням козацького республіканського ладу складається своєрідна правова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя на Запоріжжі відбувалося відповідно до старовинних звичаїв, "словесним правом і здоровим глуздом". Норми звичаєвого права, які склалися у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, роботу судових органів, порядок землекористування, порядок укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Можна з впевненістю стверджувати, що козацьке звичаєве право являло собою народну конституцію.

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким визнавалися вбивство, нанесення побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво тощо.

Як покарання практикувалися прив'язування злочинців до гармати, биття канчуками під шибеницею, калічення членів тощо.

За найбільш тяжкі злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До останньої належало закопування живим у землю, посадження на палю, повішення на гак, забивання киями біля ганебного стовпа.

Продовжувало діяти і канонічне право. Правовим збірником православних норм був грецький Номоканон, католицьких — Звід канонічного права 1532 року.

Загальні висновки

Після Люблінської унії 1569 року українські землі входять до об'єднаної держави і втрачають залишки автономії. Це призвело до подальшого посилення соціального та національно-релігійного гніту. Польські магнати і католицька Церква грабували українські землі і закріпачували селянство. Експансія католицизму, яку здійснював через польський уряд Ватикан, спроби полонізації українського народу викликали широкий суспільно-політичний рух, опозицію з боку православних магнатсько-шляхетських верств. Значно послабила цю опозицію зрада частини української шляхти та духовенства, яка перейшла в католицьку віру. З метою масового покатоличення українського народу Ватикан разом з урядом Речі Посполитої та верхівкою католицької Церкви, спираючись на підтримку частини православного духовенства, провели в Бересті у 1596 році церковну унію, яка призвела до створення уніатської Церкви.

Характерним для цього періоду було те, що народно-визвольний рух в Україні спрямовувався не лише на звільнення від національного, соціального та релігійного гніту, а й на створення нового суспільно-політичного ладу.

Період литовсько-польської доби приніс в Україну нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українська панівна верхівка, яка покатоличилась особливо після Берестейської церковної унії 1596 року, оформлюється в новий стан. Міста дістають законодавство і систему самоврядування—так зване магдебурзьке право, що гарантувало міщанам незалежність від королівської влади. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відповідальності й обов'язку перед законом було визначальним у громадській свідомості суспільства.

Таке суспільне буття пов'язувало українське населення із західною політичною і правовою культурою. Цікаво, що сусідня східна держава — Московське царство — розвивалась у протилежному суспільному напрямку. Внаслідок тривалішого панування монголо-татар її населення ще довго не могло ознайомитись із принципами поваги до законів і виконання певних громадянських обов'язків. Це затримувало формування і розвиток громадянського суспільства, цивілізованої політичної культури, що проявилося в майбутньому.

Водночас треба сказати, що зі зникненням політично свідомої української еліти, яка зливалась із панівним класом Речі Посполитої, зникає й ідея відродження незалежної української держави.

Головним чинником державотворення стало українське козацтво, яке вступило в третій етап свого існування. Па Запоріжжі була створена військова організація, яка через деякий час стала основою української державності. Тут формуються підвалини республіканської державності, нові принципи судочинства, нові джерела права.

Рекомендована література

1. Бардах Ю., Леснодорский Б., Пистрчак М. История государства и права Польши. - М., 1980.

2. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. — К., 1994.

3. Грушевський М.С'. Історія України-Руси,— К.; Л., 1913.—Т. 8.

4. Іванченко Р. Історія без міфів. — К., 1996.

5. Історія держави і права України. — X., 1993. — 4.1.

6. Історія України: Курс лекцій. — 1С, 1991. — 4.1.

7. Кашуба М. З історії боротьби проти унії. — К., 1986.

8. Музыченко П.П. Литовский статут: исторические корни // Юрид. вести. — 1994.-№ 1.

9. Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV — 60-х годах XVI в. — К., 1989.

10. Субтельний О. Україна: Історія. — К., 1994.

11. Яворницький Д. /. Історія запорізьких козаків: У 3 т. — К., 1990. — Т. 1.

12. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХУІ-ХУПІ ст. - К., 2002.