Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Писемні джерела права

До писемних джерел права Київської Русі, що дійшли до нашого часу, належали договори, продукти законотворчої діяльності київських князів та рецептоване візантійське право.

Договори були найбільш ранніми пам'ятками руського права. У літературі їх умовно переділяють на декілька груп.

До першої групи увійшли договори міжнародно-правового характеру Київської Русі з Візантією. На сьогодні в науковому обігу перебувають чотири тексти таких договорів, що датуються 907, 911,944 (за іншими даними 945) та 971 роками. Втім, дійшли вони до нас не в оригіналах, а в копіях, поміщених літописцем на сторінки "Повісті минулих літ".

Найбільше правових постанов міститься в договорах, укладених князями Олегом та Ігорем, відповідно, 911 та 944 рр. Ці документи дають певне уявлення про правову систему Русі-України в епоху до "Руської правди". Тексти договорів містять значну кількість кримінальних, цивільних, процесуальних норм, які встановлюють відповідальність за вбивство, крадіжку, тілесні ушкодження, розбій, пограбування тощо. Наприклад, договір 911 р. встановлював сплату щорічної данини Русі Візантією, умови надання військової допомоги Візантії з боку Русі, умови викупу бранців і невільників, дозволяв русам служити у візантійських імператорів. У ньому досить детально викладалися права, що врегульовували відносини русичів і греків (візантійців). Перераховувалися відповідальність за кримінальні діяння (убивство, крадіжка, грабіж, побої), зобов'язання, що випливали з факту спричинення шкоди, норми спадкового права. В основі цих норм, на думку дослідників (Р. Хачатуров), лежала комбінація з руських і грецьких законів, у якій переважали суто руські елементи.

Компромісний характер договорів виявився втому, що в них містилися посилання як на руські, так і на грецькі звичаї. Наприклад, у ст. 4 договору 911 р. (відповідно ст. 13 договору 944 р.) йшлося про вбивство грека русичем чи русича греком. Грецький закон установлював у такому випадку смертну кару за вироком суду, "закон руський" посилався на кровну помсту. В окремих статтях договорів були посилання на "закон руський". Отож, можемо зробити висновок про наявність до часу укладення* договорів досить розвиненої системи права Київської Русі. На підтвердження цього - відтворення в "Руській правді" багатьох відображених у договорах правових норм. Скажімо, положення щодо доведення факту злочину (ст. З договору 911 р.), покарання за удар мечем або застосування іншої зброї (ст. 5), вбивство злодія на місці злочину та заборона такого вбивства після того, як злодій опинився в руках потерпілого (ст. 6), недопущення самоуправства (ст. 14) тощо.

Другу групу становили договори князів між собою. Більшість із них було укладено між удільними князями після смерті Ярослава Мудрого. Головна мета цих договорів полягала в налагодженні доброзичливих стосунків між сусідніми землями. У них переважно містилися норми, що мали військовий характер (наприклад, про спільну оборону своїх земель від ворогів). Такі договори набирали чинності після "хресного цілування", коли обидві сторони цілували хрест, себто присягали на вірність у виконанні договорів. У літературі такі договори дістали назву хрестоцілувальних грамот. У грамоті закріплювалися права та обов'язки удільного князя. Зокрема, удільні князі були зобов'язані на перший поклик надавати військову допомогу великому князеві; прибувати за першим покликом великого князя кінно і зі своєю раттю (військом); збирати данину, податки; утримувати в повинності підлегле їм населення. Місцевий князь, який не виконав договору, позбавлявся своїх володінь. Вручення хрестоцілувальних грамот оформлялося спеціальним обрядом: великий князь разом з оточенням виїжджав у поле, клав руку на плече свого родича, називав його братом Чернігівським або Переяславським і вручав грамоту.

До третьої групи належали договори між князями й народом. Вони датувалися XII ст., коли князівська влада ослабла і зростало значення віча. Договори укладались усно, і це стало основною причиною того, що жодна з таких юридичних пам'яток не дійшла до нас в оригіналі. Знаємо про них лише від літописців. Мета укладання договорів князів із Народом полягала, передовсім, у встановленні певних юридичних відносин між цими суб'єктами на час правління того чи іншого князя. Ці договори називалися рядами (з давньослов'янської - "порядок"). Вони затверджувалися на народному вічі. Прикладом такого виду договорів може бути договір між киянами і київським князем Ігорем Ольговичем 1146 р., складений ними на київському вічі. Як розповідає Іпатіївський літопис, князь зобов'язувався не чинити насильства, вирішувати справи згідно з правом, судити справедливо. Окрім таких загальних вимог, кияни перед князем ставили й конкретну - замінити дотеперішніх київських тіунів іншими. Микола Чубатий висловлює припущення, що київські князі в тому часі укладали також аналогічні ряди зі своїми дружинами.

Законодавчі акти київських князів - княжі устави і княжі уроки - після русько-візантійських договорів були хронологічно наступними формами законодавства Руської держави. Зазначимо, що тодішня правова дійсність поняття закону до князівських уставів та інших правових актів не застосовувалась. За тодішніми уявленнями, закон - це встановлене понад, від Бога, це заповіді Святого Письма.

Уроки князі видавали самостійно, а устави - за згодою боярської ради. Уроки стосувалися розпорядчих функцій князя у фінансовій сфері. Вони походили від проведеної княгинею Ольгою адміністративно-фінансової реформи 946-947 рр. і мали відносно тимчасовий характер. Устави були покликані регулювати більш суттєві відносини в суспільстві. Головна їхня мета полягала в юридичному закріпленні реформ, що проводилися в економічному житті держави. Власне, через устави законодавець вносив зміни чи доповнення до норм звичаєвого права. Приклади княжих уставів знаходимо у "Руській правді". Серед них: постанова Ярославичів про заміну права помсти на виру, про покарання за вбивство княжого мужа та ін. Це - ті норми, що залишалися чинними впродовж усього існування руської державності. Отже, устави київських князів, порівняно з уроками, мали відносно сталий характер. Першим на Русі почав видавати устави Володимир Великий. З його іменем пов'язують Устав про десятину (суди і люди церковні) та Устав земляний. В останньому визначались основи державного устрою і правового становища дружинників. Після смерті Володимира такі акти законотворчої діяльності у великій кількості видавав Ярослав Мудрий та його наступники. Згодом майже всі устави увійшли до складу "Руської правди".

Окремими джерелами права Київської держави були Церковні устави - законодавчі акти, які встановлювали правові основи взаємовідносин держави й церкви, світської та церковної влад, правового статусу духовенства. З-поміж шести таких уставів, що дійшли до нас, найбільше значення мають перші два - Устав князя Володимира Святославовича та Устав князя Ярослава Володимировича (кінець X - початок XI ст.).

Церковний устав князя Володимира - одна з основних пам'яток права Києво-Руської держави - відома у понад 200 редакціях. Цей документ визначав місце церковної організації в державі - джерела її матеріального забезпечення і сфери юрисдикції. Церкві, зокрема, було віддано десяту частину надходжень від княжих, торговельних, судових зборів і мита, врожаю й приплоду свійських тварин і птиці. Устав містив норми про передання під юрисдикцію церкви кола справ, пов'язаних із внутрішнім життям сім'ї, справ людей церковних (тобто кліру), і окремих соціальних груп, яким церква протегувала. Отже, згідно з цим документом, у період раннього й розвиненого феодалізму духовенство та підлеглі йому люди звільнялися від світського судочинства. Княжим дітям, родичам і службовцям було заборонено втручатись у церковні справи.

Устав князя Ярослава містив систему правових норм, які регулювали порядок укладання шлюбу і шлюбні відносини взагалі. Проте ця обставина не дає підстав уважати згаданий документ кодексом сімейно-шлюбного права, оскільки відносини між чоловіком і жінкою розглядаються в ньому переважно з кримінально-правових позицій. Викладені в уставі норми сімейно-шлюбного права були насамперед спрямовані проти язичницьких шлюбних звичаїв. Зокрема, устав забороняв викрадення дівчини з метою укладення шлюбу, передбачав суворі грошові покарання за зґвалтування жінок, забороняв розлучення без провини однієї зі сторін, забороняв самовільне припинення шлюбних відносин, установлював санкції за народження позашлюбної дитини та позашлюбні статеві стосунки взагалі, за статеві стосунки з кровними родичами, свояками, іновірцями, за блуд із черницею, за побиття жінкою чоловіка, бійку між жінками, образу чужої жінки наклепом або побиттям, за непідкорення батьківській волі тощо.

Зміст Уставу Ярослава характеризує його також як кодекс відомчого внутрішньо-церковного права. Крім норм, які регулювали відносини мирян, у документі також містяться статті, покликані регулювати відносини церковної та світської влади, стосунки церковних людей. У них обумовлювався їх правовий статус і закріплювалися привілеї. В окремих статтях Уставу містилися вказівки щодо караних дій священнослужителів (блуд, пияцтво, порушення меж своїх парафій під час виконання обрядів, зв'язок з іновірцями чи відлучення від церкви). Зокрема, відлучення від церкви й прокляття загрожувало тому, хто втручався у справи церковних судів. Устав указував також на низку злочинів, що підлягали церковному осудові. Серед таких, наприклад, споживання кінського й ведмежого м'яса, а також м'яса задушених (а не зарізаних) тварин і птиці.

Отже, церковні устави були продуктами законотворчої діяльності руських князів. Вони мали на меті унормувати правове становище церкви в державі, впорядкувати церковні суди і забезпечити церкву матеріально. У них містилися норми розвинутого феодального права, які застосовувалися в церковних судах. Певною мірою церковні устави регулювали й суспільні відносини, проте в них не було санкцій за порушення вже встановлених візантійським правом норм. Це означає, що безпосередні автори уставів - князі, розуміли, що в таких випадках будуть застосовуватися постанови візантійського права.

Рецепція (запозичення) візантійського права після прийняття Руссю християнства мала значний вплив на формування правової системи Києво-Руської держави. Рецептоване візантійське право поглибило й збагатило національне давньоукраїнське право новими юридичними поняттями і дало поштовх розвитку вітчизняного законодавства княжої доби.

Насамперед із Візантії запозичувалися норми церковного (канонічного) права. Найбільш авторитетним із тієї категорії візантійських джерел права на Русі були "Номоканони" (інша назва -"Кормчі книги"), які видавалися синодами, вселенськими соборами чи окремими єпископами. До складу "Номоканонів" входили правила Апостолів, Отців церкви, постанови Вселенських соборів, численні закони візантійських імператорів, що стосувалися церковних справ. Усі вони мали загальну назву - канони, і служили для позначення правил поведінки (чи норм), згідно з якими поведінка людей визнавалася правильною чи неправильною. Ця пам'ятка права дійшла до нас у двох авторствах - "Номоканон" за редакцією Івана Схоластика (VI ст.), який першим з'явився на Русі, та "Номоканон" Фотія (VII ст.). Останній відомий на українських землях від XIV ст.

Разом із "Номоканонами" на Русь прийшли й світські збірники візантійського права. До найбільш впливових збірників серед тих, що побутували на Русі, належали передовсім два: "Еклога" та "Прохирон". Перший збірник було укладено у Візантії VIII ст. Він складався з 18 статей. Більшість - 16 - статей "Еклоги" містили норми приватного права. В них йшлося про дарування, спадкування, свідків тощо. Останні дві статті збірника врегульовували кримінально-правові відносини та процес поділу воєнної здобичі. "Прохирон", складений у IX ст., за змістом був подібний до "Еклоги". У його 40 статтях містилися норми, які регулювали цивільні, кримінальні, частково судові та церковні правовідносини. Згадані збірники були винятково пам'ятками світського візантійського права. Перш ніж прийти на Русь, вони були чинними у Візантії.

До джерел руського права належать також збірники-компіляції з грецького та слов'янського права, які вже укладалися на Русі. З таких збірників до нас дійшло два: "Законъ соудный людьмъ" та "Книга законнія". Норми, що містились у першому документі, свідчили про нього як про кодекс кримінального права, із характерною особливою суворістю кримінальної репресії. Первинну редакцію

"Закону соудного людьмъ" було укладено, як припускають, у VIII- IX ст. Ряд учених схиляється до думки про болгарське походження пам'ятки. Існує також гіпотеза про її давньоруське походження (В. Гончаренко). У будь-якому разі в цьому правовому документі простежується певний вплив на подальший розвиток законодавства Русі. Зокрема, багато статей церковного уставу князя Ярослава відтворюють норми згаданої пам'ятки. Щодо "Книги законнія", то вона містить постанови приватного і кримінального права. Цей збірник складається з чотирьох частин: візантійського рільничого закону (укладений у VII ст.), законних книг про покарання, про розлучення і про свідків. "Книга законнія" була досить поширеною на давньоруських землях, тому окремі її норми можемо знайти у складі "Руської правди".