Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Галицько-волинська держава і право

Традиції української державності періоду феодальної роздробленості

У процесі державотворення в Україні раннього середньовіччя період феодальної роздробленості заслуговує на особливу увагу. Ця епоха припала на середину XI - другу половину XIII ст. (за іншими оцінками, на середину XIII - першу половину XIV ст.). Вважаємо, що правильніше розпочинати цей період від середини XII ст. часу, коли Київ, який раніше був осердям усього соціально-економічного, політичного, культурного та ідеологічного (до 1300 р. залишався центром митрополії) життя могутньої держави, став лише стольним містом невеликого Київського князівства (у той час фактично охоплювало приміську зону). Саме від середини XII ст. колишня Київська Русь остаточно розпадалася на 15 окремих князівств - земель або уділів. Якщо точніше: на ґрунті цих уділів поставали цілком самостійні державні утворення, в яких утверджувалися власні династії. Це такі, як Галицько-Волинське, Полоцьке, Владимиро-Суздальське князівства, Новгородська й Псковська республіки та низка інших, менш значних. Єдиної відносно централізованої держави від середини XII ст. вже не існувало. Князівства-землі мали практично всі атрибути державності, а князі цілком самостійно вирішували найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, себто були справжніми легітимними монархами, територіальними господарями землі. Політичні відносини між князівствами зумовлювалися васально-ленними відносинами. Отже, послаблення економічної та політичної могутності центральної влади привело до ствердження наприкінці XI-XII ст. поліцентричної форми державності. Залишаючись відносно єдиним державним органом, Київська Русь була федерацією півтора десятка певною мірою відокремлених феодальних земель-князівств.

Політична структура державної влади князівств часу феодальної роздробленості у різних регіонах Київської Русі характеризувалася спільними рисами й певними особливостями. Останні, на наш погляд, полягали у пріоритетності тих чи інших органів влади, що були характерними для княжої держави, себто утвердились у попередні періоди існування Київської держави.

У політичному житті Київського князівства того часу зросла роль віча. Маємо чимало випадків в історії Київської землі, коли віче запрошувало князів на київський престол, укладаючи з ними "ряд" -угоду. Однак попри те, що "ряд" князя з вічем згадується у документах дуже часто, зміст цих угод не розкривався. Тому вони, власне, залишаються невідомими. Характерною рисою політичного устрою Київського князівства була відсутність власної династії; натомість утвердилася колективна форма правління. Київський "стіл" став об'єктом зазіхань багатьох давньоруських князів, котрі розглядали його як спільну, загально-династичну спадщину. Це мало й позитивні наслідки: його територія не дробилася між спадкоємцями, як це було в інших князівствах.

Відмінною за формою була новгородська модель державного управління: тут склався державно-політичний устрій аристократичної боярської республіки. У державно-політичній структурі Пів-нічно-Східної Русі (Владимиро-Суздальське князівство) сильними виявилися позиції князівської авторитарної влади.

Певними особливостями політичного устрою відзначалося також сусіднє з Київським Чернігово-Сіверське князівство. На відміну від Київської землі, воно постійно дробилося. Кожний виходець із князівської династії (Ольговичі, нащадки князя Олега Святославовича, внука Ярослава Мудрого) мав право на власний уділ. Влада та управління в князівстві зазнали найменше змін порівняно з періодом розквіту Київської держави. Тобто, вони спиралися на принцип сюзеренітету-васалітету. Князівство-земля поділялося на менші князівства або волості, в яких "сиділи" менші князі - васали старшого князя чернігівського. Головні міста - Чернігів та Новгород-Сіверський - переходили від одного князя до іншого лише в тому випадку, коли старший князь чернігівський здобував Київ. Тоді княжити до Чернігова переходив новгород-сіверський князь. Така ротація відбувалася по лінії братів: спершу - старшого покоління, потім - молодшого. Серед інших особливостей політичного устрою Чернігово-Сіверщини, на відміну від Київської землі, був більший занепад віча у головних містах землі.

Дослідники (І. Ісаєв) указують також на спільні риси соціально-економічного та політичного розвитку руських князівств доби феодальної роздробленості. До них, зокрема, відносять такі.

По-перше, в усіх князівствах відбувався процес "осідання дружини на землю", який під кутом зору фінансового врегулювання супроводжувався перетворенням данини у феодальну ренту. Умовно ці форми можна переділити таким чином: данина стягувалася князем на тій підставі, що він був верховним правителем і захисником усієї території, на яку поширювалася його влада, а рента стягувалася власником землі з тих, хто проживав на тій землі та користувався нею.

По-друге, у період феодальної роздробленості певних змін зазнала система державного управління: остаточно утвердилася двірцево-вотчинна система управління, що, як відомо, заступила десяткову (характерну для ранньої Київської держави). Суть цієї системи полягала у формуванні двох центрів управління: княжого палацу й вотчини. Усі придворні чини (кравчий, постельничий, конюший та ін.) одночасно були державними посадовими особами в межах кожного окремого князівства-землі).

По-третє, до спільних рис суспільно-політичного розвитку руських земель часу феодальної роздробленості належала також система імунітетів, яка набула особливо значного розвитку на Русі у XII-XIII ст. Згідно з нею, боярські вотчини звільнялися від княжого управління та суду. Установлювалася складна система поземельної феодальної власності. Бояри отримували право вільного "відходу", тобто право змінювати своїх сюзеренів.

Ще одна спільна риса. Епоха феодальної роздробленості Київської Русі супроводжувалася низкою великих і малих міжусобних війн князів. Спустошливого, загрозливого характеру князівські міжусобиці набули в останній чверті XI ст. Як відомо, з'їзд князів у Любечі (1097 р.) мав на меті покласти край міжусобним війнам, однак його рішення було одразу порушено. Найзапекліша боротьба розгорнулась навколо володіння Києвом, в яку були втягнуті князі волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, суздальські. Трагедією князівських чвар часто була ще й та обставина, що князі закликали собі на допомогу половців, які без того спустошували руські землі. Наприклад, за 50 років (від 1061 р.) половцями було здійснено близько 50 великих нападів. Найбільше постраждали землі Південно-Західної Русі (України).

Нарешті, до спільних особливостей, що мали вплив, передовсім, на суспільно-політичний лад руських князівств від середини XIII ст., слід віднести монголо-татарське завоювання.